У Дніпрі лікарі-переселенці рятують життя поранених [ Редагувати ]
Окупація і небажання працювати на ворога. Олеся - медична сестра реанімаційного залу. Майже два роки тому вона покинула рідний Бердянськ та свою роботу в місцевій лікарні. Бо не могла допомагати окупантам. Схожа історія й у Марини - медика з Бахмута. Нині обидві героїні працюють за своїм профілем у Дніпрі. Влаштувались в лікарню, куди привозять важко поранених захисників з фронту.
Олеся - медична сестра:
У Бердянську працювала медсестрою у хірургічному відділенні й сюди прийшла працювати медсестрою хірургічного відділення.
15 липня 2022 року Олеся евакуювалась до Дніпра. Жінка 15 років працювала в Бердянську медсестрою. На другий день повномасштабного вторгнення її місто окупували росіяни.
Олеся - медична сестра:
Коли була захоплена лікарня, почали викрадати з робочих місць. Завідувачів відділення, головного лікаря схилили на свій бік. Ми звісно предполагали, що далі буде. Вже в червні зарплата видавалася в рублях. Треба було обов'язково змінити паспорт. Отримати карту для виплат.
Медики з останніх сил чинили опір окупантам. Та коли до них у лікарню стали привозити поранених росіян, Олеся зрозуміла, рятувати ворога не може.
Олеся - медична сестра:
Медична сестра - це джерело милосердя, співчуття, а до них співчуття не було. Неможливо було працювати у таких умовах. Оказувать помощь людям, які вбивають твоїх близьких, рідних, земляків. Просто стало жить невозможно.
Олеся зібрала найнеобхідніші речі, взяла трьох неповнолітніх дітей - наймолодшому на той час було усього чотири роки, і сіла в евакуаційний автобус, щоб втекти з окупації. Дорога, зізнається жінка, була важкою.
Олеся - медична сестра:
Ми простояли 5 діб. Літом жарко, запаси їжі скінчилися ще в перший день, оскільки все зіпсувалося, води вже в нас також не було.
Чоловік в Олесі військовий, з перших днів пішов на фронт, зараз воює на Бахмутському напрямку. А вона рятує життя тут, у Дніпрі.
Олеся - медична сестра:
Оскільки в мене на фронті багато близьких для мене людей, я вирішила, що буду чекати їх тут в лікарні, в реанімаційній залі.
Марина - медична сестра:
За одну ніч. Уже було дуже гучно, у нас розбило балкон. Ну, і знаєте, зрозуміла, що щось треба робити, бо життя важливіше, ніж все те майно, яке ти маєш.
Вже з обстрілюваного рідного міста Бахмута виїжджала Марина. Вона теж медик. 20 років пропрацювала в місцевій лікарні.
Марина - медична сестра:
Був 14 рік і це ж початок повномасштабного вторгнення. Лікарні на той час всі були перекваліфіковані на поранених, тому при потребі збирався весь колектив лікарні і оказували поміч. Працювали цілодобово. Структура роботи була сутки через 3, але коли все почалося, то виходили сутки через сутки. Важко.
Чоловік Марини теж на фронті. А вона у Дніпрі продовжує рятувати життя.
Марина - медична сестра:
Це як покликання. Треба було йти сюди. Я не знаю, чому. Серце мене сюди привело. Зараз складно всім, але треба працювати, хто, якщо не ми.
З досвідом бойових травм і без нього, але із золотими руками, медиків з окупованих та прифронтових територій прийняли в одній з лікарень Дніпра. Від початку повномасштабного вторгнення на роботу взяли близько трьохсот фахівців.
Сергій - лікар:
Більшість з них це медсестри, молодші медсестри, лікарі. І вони з першого дня роботи почали надавати допомогу в операційних та реанімаційних залах. У нас великий потік пацієнтів, який на 50 відсотків перевищує той, що був до війни. Ці руки, ці люди дуже згодилися, щоб врятувати всіх, хто потрапив сьогодні в біду.
Нині кожен із лікарів-переселенців продовжує віддано робити свою справу, але мріють все ж повернутися не лише у рідні домівки, а й в рідні стіни лікарень. Марина каже, готова відбудовувати заново бахмутську лікарню, бо ворог вщент її розбив, а Олеся після деокупації Бердянська хоче ділитись своїм досвідом, набутим у Дніпрі.
Олеся - медична сестра:
Ну, а як же без віри. Віра - це ж рушій наш. Звісно, хочеться додому, з новими знаннями, які я набула в цій лікарні, з навичками й з витримкою, повернусь додому.
