Вакханалія Путіна або українці не ходять строєм [ Редагувати ]
Путін назвав те, що відбувається в Україні вакханалією. Ну що тут сказати? – Десь він правий. Вакханалія у нас в крові. Вертеп, колядка, Івана-Купала, Мавка лісова, Хома Брут. Січ, уряд Тимошенко, Гоголь, “Ніч перед Різдвом”.
Демократія у її чистих первісних, довольтерівських формах. Вижимка, квінтесенція. Категоричне несприйняття будь-якого регламенту і режиму. Свобода. Поле і дикий степ. Тут ніколи не було “табелі о рангах”. Кінь і шабля, курінь – ото й увесь порядок.
Ми ніколи не ходили строєм. Навіть Шелест і Щербицький були компартійними “тоталітарними дисидентами” в СРСР, - тими, кому “віри немає” до кінця. Націоналісти. Довженко. Мовчав, але не “помалкував”.
Голосно мовчав. Ми не сприймаємо тоталітаризму на генетичному рівні. Єдине тотальне, що у нас прижилося, це – тотальний футбол Лобановського-Кройфа, та й то ненадовго. Павличко і Драч, Сосюра і Рильський, Тичина.
“Ленін і партія” – да. Але це так, - на публіку. В глибині душі і справжнє – Сагайдачний і “Любіть Україну”. Невиліковні. Безнадьожні. Сорочку мати вишила мені. Лічне. Своє. Червоні і чорні нитки, - це поза системою політичних координат . Це важливіше ніж будь-що.
Ми навіть терплячі. Самі форми нашого українського життя закликають до терпимості. Свиня довго росте, а з’їдається за два дні. Картоплю треба цілий день садить, а потім цілий день збирать, і носить у погріб.
Пшениця, поле, город, бур’ян. Коса, мантачка. Розміреність, повільність. Споглядання. Річка тече, хай тече собі. Лежать у траві і дивиться в небо. Довго і бессмислєнно. Хто літав літаком, той знає... Тільки над Україною такі хмари - 3D... Та й вообще не хочеться заводиться ні з ким ні за що. Навіщо?
З іншого боку, я пригадую, що тільки ми могли залізти на край верби і стрибнути з неї у воду головою вниз, абсолютно не знаючи глибоко там чи мілко. Жодного разу ніхто не вбився і не втонув. Верба не зраджує.
Ми – такі собі мирні люди. До пори до часу. Але ми не звикли до того, коли до нас додому хтось приходить і починає нас убивати. Це нам – непонятно. Ми обіжаємся на це.
Колись дуже сильно давно, я це пам’ятаю через марево літ, як у сні. На луг привезли величезного бика з кільцем у носі. Мені може років чотири було тоді, але врізалося в пам’ять назавжди.
Я не пам’ятаю за що, але якийсь чоловік цього бика дуже сильно бив палицею, бо бик нікуди не хотів іти. Він бив його так, що бик через біль вирвав кільце з носа, визволився і придавив чоловіка до землі.
Той мужик втратив свідомість. Бика відтащило двадцять людей в бік, зв’язали його мотузками і цепами, та й сам він заспокоївся трохи на почві мєсті. Його вже відвели в сторону, а постраждалий чоловік поволі піднявся на ноги.
І коли бик побачив, що його ворог і досі живий, він порозкидав своїх “бодігардів” як ганчірки, перервав мотузки і цепи, вирвався, догнав мужика того і задавив об землю головою. Тепер уже окончатєльно. Насмерть.
Таке. Така вакханалія у нас буває. Причом всігда. Це не притча, просто.
