Голод, холод та Сибір: колишній політв'язень розповіла про репресії [ Редагувати ]
Звільнити українських політв'язнів вимагають від Росії в вітчизняному МЗС. Понад 40 українців зараз утримують в окупованому Криму, і 24 на території РФ. За неофіційними даними їх у двічі більше. В Україні напередодні вшанували пам'ять жертв політичних репресій. Від початку 20-х і до кінця 80-х років минулого століття було заарештувано майже півтора мільйона українців. Одних розстріляли, інші - пережили тюрми і заслання. Зі свідком жорстоких розправ радянської системи спілкувалася Юлія Касян.
У Зої Вотчал завжди купа справ: полити квіти, обробити город, з'їздити до церкви. Особливо любить приймати гостей. В усміхненій заклопотаній бабусі колишнього політв'язня розпізнати важко - видають тільки очі.
"Всю ночь іногда не сплю. І думаю, де ми потяряли, сколько всього ми потіряли. А мене звати Зося, Кучерук Зося. Ета фамілія настояща. А комендант сказав, нам чужі фамілії і імена не нужні. І ти будеш тепер Зоя називатися", - говорить Зоя Вотчал колишній політв'язень.
Зоя Степанівна з Волині, її батько - повстанець УПА. У червні 44-го його присудили до розстрілу. А дружину з маленькими дітьми вислали з України. Дівчинці тоді було 12.
"Сиділи, мама мене причосувала, щоб у школу вже мені йти і когда раз, еті, "стрибки" називалися. Заходять. Тут живе Кучерук Марія? Тут, да. Вот собирайтеся, ми вас увозимо, забираємо", - говорить Зоя Вотчал колишній політв'язень.
На збори дали 40 хвилин. Потім відправили до Луцька, а звідти до Сибіру. Жінка пригадує - у телячих вагонах їхали понад місяць. Від залізничної станції до спецпоселення №3 - 250 кілометрів. Цю відстань Зоя ніколи не забуде. Адже всю її подолала пішки на морозі. Для дівчинки не знайшлося місця на возі.
"Ну, що я бігла за лошадьми. Маму везли з сьострами, а я за ними бігла", - говорить Зоя Вотчал, колишній політв'язень.
Перші два роки життя в бараках були найважчими. Тіснота, холод, голод, тяжка праця. У спецпоселенні заготовляли ліс. Працювали навіть діти.
"Все що в нас було, все вже продали. А в нас такі животи пухлі от голода. 200 грам хліба давали. А мамі полкілограма, за то шо вона робила. І коли вона їла, як вона жила, то я просто не знаю. Іногда вона кричала, рвала волоси. Ми боялися щоб з ума не зійшла", - говорить Зоя Вотчал.
Їх вислали на 5 років, та згодом вирок змінили на довічне перебування. Там, у Сибіру, Зоя Степанівна виросла та зустріла свого майбутнього чоловіка. А коли у 56-тому послабшав режим, подружжя із двома дітьми виїхало. Проте не в Україну, а до Казахстану.
"Нам було запрещено, прямо в документах", - говорить Зоя Вотчал, колишній політв'язень.
На омріяну Батьківщину Зоя з чоловіком повернулися лише на початку двотисячних. А в сімдесят один рік вони обвінчалися.