Колишній політв'язень розповіла про репресії (відео) [ Редагувати ]

Зараз в окупованому Криму утримують понад 40 українців, і 24 на території РФ. За неофіційними даними - українських політв'язнів вдвічі більше. В Україні напередодні вшанували пам'ять жертв політичних репресій.

Від початку 20-х і до кінця 80-х років минулого століття - було заарештовано майже півтора мільйона українців. Одних розстріляли, інші - пережили тюрми і заслання. Розповіді свідка жорстоких розправ радянської системи - слухала Юлія Касян. 

У Зої Вотчал завжди купа справ: полити квіти, обробити город, з'їздити до церкви. Особливо любить приймати гостей. В усміхненій заклопотаній бабусі колишнього політв'язня розпізнати важко - видають тільки очі.

"Всю ночь іногда не сплю. І думаю, де ми потяряли, сколько всього ми потіряли. А мене звати Зося, Кучерук Зося. Ета фамілія настояща. А комендант сказав, нам чужі фамілії і імена не нужні. І ти будеш тепер Зоя називатися", - говорить Зоя Вотчал колишній політв'язень.

Зоя Степанівна з Волині, її батько - повстанець УПА. У червні 44-го його присудили до розстрілу. А дружину з маленькими дітьми вислали з України. Дівчинці тоді було 12.

"Сиділи, мама мене причосувала, щоб у школу вже мені йти і когда раз, еті, "стрибки" називалися. Заходять. Тут живе Кучерук Марія? Тут, да. Вот собирайтеся, ми вас увозимо, забираємо", - говорить Зоя Вотчал колишній політв'язень.

На збори дали 40 хвилин. Потім відправили до Луцька, а звідти до Сибіру. Жінка пригадує - у телячих вагонах їхали понад місяць. Від залізничної станції до спецпоселення №3 - 250 кілометрів. Цю відстань Зоя ніколи не забуде. Адже всю її подолала пішки на морозі. Для дівчинки не знайшлося місця на возі.

"Ну, що я бігла за лошадьми. Маму везли з сьострами, а я за ними бігла", - говорить Зоя Вотчал, колишній політв'язень.

Перші два роки життя в бараках були найважчими. Тіснота, холод, голод, тяжка праця. У спецпоселенні заготовляли ліс. Працювали навіть діти.

"Все що в нас було, все вже продали. А в нас такі животи пухлі от голода. 200 грам хліба давали. А мамі полкілограма, за то шо вона робила. І коли вона їла, як вона жила, то я просто не знаю. Іногда вона кричала, рвала волоси. Ми боялися щоб з ума не зійшла", - говорить Зоя Вотчал.

Їх вислали на 5 років, та згодом вирок змінили на довічне перебування. Там, у Сибіру, Зоя Степанівна виросла та зустріла свого майбутнього чоловіка. А коли у 1956 послабшав режим, подружжя із двома дітьми виїхало. Проте не в Україну, а до Казахстану.

"Нам було запрещено, прямо в документах", - говорить Зоя Вотчал, колишній політв'язень.

На омріяну Батьківщину Зоя з чоловіком повернулися лише на початку двотисячних. А в сімдесят один рік вони обвінчалися.