Трудова міграція: українці переїзжають за кордон селами [ Редагувати ]

Поки держава думає, як іще зняти гроші з громадян, самі українці дуже креативно підходять до питання еміграції. Трапляється навіть, що люди переїжджають компактно. Було село в Україні, а став - район у Бельгії.

Далі Олена Абрамович про тих наших людей, кому вже точно не треба обирати між ФОПом і Кодексом законів про працю.

Антверпен - найбагатше місто Бельгії. Тут - один із найбільших портів Європи, найгарніший залізничний вокзал у світі, розвинена індустрія обробки алмазів і всюди - магазини з коштовностями. А ще - чимало українських заробітчан.

"Молимось боже єдиний - нам Україну храни".

Помолитися, побачити один одного, познайомитися з новачками - на українську церковну службу в Антверпені вони сходяться щонеділі. Збирається 200-300 парафіян. На свята буває й до тисячі.

"Ой, людей - багато. Ну, дуже багато. Так як від нас з села, то дуже багато".

Односельці, родичі, знайомі. Хтось - без документів і роками безвиїзно, інші - цілком легально.

"Зараз по безвізу, раніше по візі - хто як".

"Я вже 15 рік тут. Ви знаєте, я вже привикла. Я була тільки раз вдома".

Бувати вдома частіше допоміг безвіз. Хто не встиг порушити закон і не потрапив під депортацію до безвізу, їздять тепер по біометричному паспорту - чергуються та міняються роботами.

"Спочатку 3 місяці я тут, тоді повертаюсь додому і на моє місце приїжджають".

І таких чимало, - каже священик.

"Незнайомі обличчя появляються в храмі, яких я ніколи раніше не бачив. Люди прийшли, помолилися і пішли - і потім я їх знову не бачу. Люди можуть їхати вільше. Їдуть, наприклад, в Україну святкувати свята - Різдво чи Великдень", - говорить Руслан Піх, душпастир УГКЦ в Антверпені.

"Це якщо на свята тако зара на Паску з'їжджаються трохи, то дві церкви не вміщають людей. Розумієте, а так усьо голо. Одна молодьож лишається, в кого батьки заграницею, то ті ще тут живуть", - говорить Володимир Іваночко, житель селища Ланчин.

Це вже - Україна. Селище Ланчин на Івано-Франківщині. Дво- та триповерхові будинки - кожен, як маєток. Усе зведено за заробітчанські гроші.

"О ці в Америці вже 12 років. Він, жінка вже з ним. О там дальше хата. Він ні на весіллю в дитини не був, він ні внука не видів, він 12 років безвиїзно в Америці сидить", - розповідає Володимир Іваночко, житель селища Ланчин.

Масово виїжджати за кордон жителі Ланчина почали років двадцять тому, кажуть у селищній раді. Із восьми тисяч люду, зараз, за офіційними підрахунками, - лишилось десь половина.

"Так взяти тут звідси поїхали, там в Америці, там в Італії, там дальше в Чехії, нашу вуличку що дивіться скільки у нас тут хат - це Бельгія, слідуюча Бельгія".

Пані Галина кілька днів, як звідти повернулася. Працювала там чотири роки. Каже - таке відчуття, що нікуди й не їздила. Адже в Бельгії односельчан бачила частіше, ніж дома.

"Я тут не зустрічаюся так з людьми як ідеш там. Ти йдеш і лиш як привикли у нас вітатися слава Ісусу Христу. Слава навіки богу", - говорить Галина Іваночко, жителька селища Ланчин.

Найбільше її односельців - саме тут - в Антверпені. Після церкви вони йдуть у сусідній парк.

"Давай! Давай-давай".

Таке враження, що українська мова у неділю тут звучить частіше, за місцеву - фламанську.

" - Рома, прівєт!

- Привіт! Привіт-привіт!"

Заробітчан із Ланчина тут стільки, що на свій лад уже й вулиці, на яких живуть, перейменовують.

"Тут є така Ланчин стріт, кажуть, що тут є така вулиця. Не знаю, де це - Ланде Ківі чи що це. Це орієнтир для всіх, що там знаходяться ланчавські".

Шукати довго не доводиться. Біля парку, в єврейському кварталі знаходимо цю саму вулицю.

Ось вона - Ланде Кіеві страат, та сама, яку називають Ланчин Страт - як українці - так і поліцейські, які час від час приїжджають перевірити, хто тут живе.

Перевірки роблять не часто. До працьовитих українців тут уже звикли і не ганяють їх, як, приміром, ромів. Якщо кому і вручають лист про депортацію, насильно вислати з країни без кримінальних проваджень - не мають права. Тож папірець іде в смітник, а люди - спокійно живуть далі.

"Тут я як перший раз приїхала, я жила на Лангеківістрат 60. Жила рік, потім поїхала додому, приїхала знову тепер живу на Сімон страт. Тут наших багато, а особливо з Ланчина на цій вулиці", - говорить Марія, заробітчанка із селища Ланчин.

У цьому кварталі і живуть, і працюють. Чоловіки їдуть на будову, жінки - прибирають чи доглядають за дітьми. Оплата - погодинна.

"Ну по 5 євро переважно. Є дуже багато на бельгійцях працюють, там більше грошей, звичайно, що там більше грошей".

Та через наплив людей, роботи стало менше, скаржаться жінки. Хоча перед великодніми святами, завжди є запит на генеральні прибирання.

"То дуже важко, то дуже хімія, то дуже всьо треба страшно всьо вимивати, то руки - дивіться, бачите, то руки такі, руки дуже потріскані, дуже шершаві".

Та найважче - це не виснажлива робота, а те, що доводиться кидати дітей удома, каже пані Любов. Хоча тут вона разом із чоловіком.

"Місяць-два я тут побуду - я вже скучаю за своїми дітьми, бо мені жалко, що вони там з моєю мамою, а я тут сиджу, ну як сиджу, працюю. Ну я їх там лишаю просто, щоб заробити, щоб до школи відправити. У мене 4 хлопчика. Я хочу для них ліпшого майбутнього. Якби я могла на Україні найти роботу - я би пішла, якби я знала, що я там зароблю і я можу дати то дитині, що я бачу, що вони тут дають", - говорить Любов, заробітчанка із селища Ланчин.

Заради кращого майбутнього - будують заробітчани і будинки в Ланчині. От тільки чи не половина з них - пустує. Вже другий рік чекає на господаря двоповерхова садиба на двісті квадратів - старшого сина Василя Петруняка.

"Поїхав і не приїздить вже другий рік, там дитина родилася. Два роки зара буде в квітні я не був ні на день народженню дитини внуки, ні він дома в мене. Я тіпа сторожем. Не сплю ночами і хожу, їзджу охороняю. Під охорону треба здати, але не хватає копійок", - говорить Василь Михайлович Петруняк, житель селища Ланчин.

Чекає хата в Ланчині і на Лесю. Але у Бельгії в неї вже своє життя. Діти, чоловік, брат. Тут народила сина, тут - і хоче залишитися.

"Ні, хата всьо равно на мені, но я не вернуся".

А діти ростуть. Тут є й суботня українська школа, і скаутська організація "Пласт", яку створили ще повоєнні хвилі українських мігрантів.

"- Є така дуже популярна після тепер в Україні..

- Червона рута!

- Ні, сучасна.

- Несе Галя воду!"

Рідну мову намагаються не забувати. А от з назвами міст - уже складніше.

"Я зі Львова. З Коломиї, з Володимира Волинського. - What? Я з України. - А з якого міста? - Я не знаю".