Українські жінки в Італії [ Редагувати ]

Серед iноземних заробiтчан в Iталiї українцi - на четвертому мiсцi. Переважно це жiнки, якi працюють хатнiми робiтницями, або ж доглядають старих i хворих.

Цi красивi жiнки - українки. Анна, Iванна, Люба, Оля, Галя. Вiра... Усi вони в рiзнi часи приїхали сюди на заробiтки. Їхня iталiйська - бездоганна, тож iз натовпу їх видiляє хiба що слов'янська врода та завжди сумнi очi. Очi, що тужать за домом.

Iванна Олексiївна майже 35 рокiв пропрацювала завiдувачкою директора з навчальної частини в сiльськiй школi. До Iталiї її покликали злиднi: хворий чоловiк, дочка, яку треба вчити i вiчна нестача грошей. Тут, на чужинi, вона, можливо, вперше, вiдчула, що може допомогти рiдним, та саме їх так боляче бракувало. I сльози ставали вiршами.

Iванна Козак: "От так складаються цi поетичнi рядки з болю, туги за рідном домом, за дітьми, за внуками. Працюємо тут. А душа наша там. Там серце наше, там наше життя".

Щонедiлi жiнки поспiшають до церкви. Перед чудотворною Жировицькою iконою Божої Матерi виплачують свої жалi - i так до наступної недiлi.

Галина Павлюк: "Менi страшно думати про завтра, ми тут навчилися жити сьогоднішнiм днем. Не можна думати не про минуле, тому що починаєш плакати, i про майбутнє, тому що ти не знаєш, що тебе чекає завтра".

У Львовi Галина була вчителькою музики, вдома лишила чоловiка i двох синiв, що виросли практично без неї. I вiд цiєї фатальної неможливостi заробити вдома на бiльш-менш пристойне життя серце крається на шмаття. Тут, на чужині, жiнки навчилися забувати про свої дипломи й опоновувавти нову для них професiю - комусь служити. Втiм, це не так принизливо, як бути непотрiбною своїй державi. Iталiйцi з повагою ставляться до нашого жiноцтва, i навiть надають йому перевагу - як чесним i сумлiнним працiвницям. I неабияк дивуються, дiзнавшися, що їхнi хатнi працiвницi мають вищу освiту. Любовi пощастило. Професiйна бандуристка, вона змогла реалiзувати себе. Нинi разом iз чоловiком виступають дуетом у концертах.

Любов Зубко: "Я йшла як на свято, тому що я йшла у своє середовище, я брала ноти i розумiла, що я вдома на своїй роботi".

Аннi Умлєвiй удалося згуртувати жiнок навколо Товариства українцiв в Iталiї.

Анна Умлєва, голова Товариства Українцiв в Iталiї: "Ми не тiльки навчилися адаптуватися в цiй прекраснiй країнi, яка дає можливiсть багатьом вирiшити економiчнi проблеми своїх родин. Ми знаходимо мужнiсть прагнути чогось бiльшого: намагаються тут отримати освiту, легелiзувати свiй диплом".

Щонедiлi тут можна купити українськi газети, замовити книжки чи кiнофiльм. Одно слово, жити можна, але, ніщо не в змозi замiнити рiдних.

Галина Павлюк: "Я хочу повернутися додому, тут ми мiж небом i землею, ми не можем тут жити, ми не приживемося. Повертатися додому знову на маленьку зарплату i бiдувати я теж не можу поки що, я не вирiшила, що я буду робити, звичайно, я повернуся додому".

Щоразу вони сподiваються, що цей рiк стане останнiм у їхнiй iталiйськiй бiографiї. Та знову необхiднiсть виживати стає сильнiшою за можливiсть просто жити.