Григорій Сковорода [ Редагувати ]
Він міг стати ким завгодно. Вельможним, шанованим, багатим… Сковорода був дуже міцним горішком. Інтелектуалом, котрий звик отримувати від життя лише найкраще.
Тож він уклав угоду з самою долею… Умови такі: я тобі віддаю життя, а ти мені - найдорожче, що є у цьому житті - свободу!
Загальновідомий факт: філософ Сковорода блукав селами й жив по хатах. При собі завжди мав торбу і Біблію. Інших особливих прикмет не мав.
Ма-я-чня. Насправді, "ходіння у народ" Сковорода розпочав лише через п’ятдесят років після смерті.
Саме тоді його постать виринула із небуття. Кажуть, навіть портрети Сковороди з’явилися у домівках.
Насправді ж, за життя народного філософа у народі ніхто не знав і знати не міг. Не тому, що люди були неписемні чи непутящі. Ще й як були!
От лише твори Сковороди існували тільки в кількох примірниках. Друг переписав.
Отже Сковорода ніколи не був "селянським пророком". Він був вільним, як хіпі, та чхав на авторитети.
Зі справжніми подробицями життя Сковороди - скрутно. Те, що вважається беззаперечним фактом, - насправді є міф, байка, чи навіть… ворожа провокація!
Почнемо з міфу… про дрючок. За легендою, Григорій Сковорода обійшов півсвіту ось з таким посохом. Руків’я у формі крота мало б символізувати мудрість.
Та чи був той ціпок взагалі? Нікому невідомо!
Совкова пропаганда, нудотні лекції та базікання посивілих професорів-"сковородознавців" перетворили цікаву особистість на священну корову. Насправді ж усе було набагато яскравіше.
От лише шкода, що дітям про справжнього Сковороду у школі не розповідають!
Вважають, що фізичною працею Сковорода займався лише двічі. Вперше - коли напружував голосові зв’язки у капелі імператриці Єлизавети Петрівни. Вдруге - у 73-річному віці - копаючи собі могилу. Звісно, якщо не брати до уваги той факт, що філософ полюбляв ходити пішки.
Мандруючи він порпається в архівах, студіює іноземні мови, пише безсмертні пісні та доволі занудні трактати.
Легенда бігла наввипередки зі Сковородою і обігнала його. Реальний Сковорода не пересувався пішки. Він подорожував із обозами та у каретах вельможних та вельми заможних осіб. Його перша велика подорож - до Петербургу - відбулась у грудні 1741 року в обозі з ремісниками, купцями та всілякими волоцюгами.
А оце вже не легенда. Чудового грудневого дня 19-літній київський спудей Григорій Сковорода потрапив у принадну, проте вкрай небезпечну ситуацію. У покої жінки, котрій підкорялося пів-континенту.
Імператриця Єлизавета шалено любила музику. І українських хлопців.
Талановитий співак із села Чорнухи Полтавської губернії опинився вчасно і саме там.
Подальша історія розмита, деталі нечіткі. Та достеменно відомо ось що…
Одного разу у місті Глухів за дорученням імператриці відбувся конкурс на кращі голоси України.
Серед трьохсот претендентів був і Сковорода. Він переміг у, так би мовити, "фінальному відбірковому турі" та підписав контракт із імператорською капелою.
Незвичайний контракт. То було гран-прі! Відтепер Сковорода стане членом інтимної капели її величності.
"Інтимна капела" пестила слух імператриці вдень і вночі. Цих хлопчаків Елізавета вмикала як радіо. Вона не засинала без їх супровороду!
Сильна, владна, доволі розбещена, Єлізавета прагнула естетичних насолод. Сковорода втішав її голосом. Непоганий старт для провінційного хлопця, еге ж?
За кілька років до Сковороди інший співак цієї ж капели - кмітливий український хлопак Олекса Розум пішов далі. Коханець імператриці перетворився на другу особу російської імперії. Олекса Розум став графом Олексієм Розумовським.
До речі опікувалася Сковородою при дворі та сама особа, котра привела до імператриці її Розумовського. То був впливовий генерал Федір Вишневський. Саме він очолював відбіркову комісію з пошуку в Україні майбутніх зірок вокалу.
Здавалося б, Сковорода вхопив долю за хвіст.
Щоправда, то було не зовсім солодке життя. За найдрібніші провини юнаків били різками, проте у вільний від музики час вони вчили французьку та італійську. Адже композиторами при дворі Єлизавети були найславетніші італійські музики.
Сковорода називав своє нове середовище коротким російським словом "мі-ір". Пізніше ми розтлумачимо його значення. У словнику філософа це слово матиме дуже специфічний відтінок.
Сковорода отримував 25 карбованців на рік, та ще безкоштовні харчі та житло (неабияке житло - бо жили у палаці). До того ж, кожен з хористів мав право на безкоштовні 5 літрів горілки на рік.
У ті часи за п’ять карбованців можна було придбати невелику сільську хатину, а за три карбованці віддавали коня. Не генеральського, звісна річ, але на ходу. Бараняча туша тоді коштувала 40 коп., півкіло сала - 5 коп. Тож 25 карбованців дозволяли людині існувати не гірше за сучасний "середній клас".
Крім того, імператриця звільнила батьків хористів від податків та інших повинностей. В указі згадується і "Григорій син Сковорода лубенського полку містечка Чорнух, утримує мати його Пєлагея Степанівна".
За два роки Сковорода перетвориться на уставника, сучасною мовою - художнього керівника інтимної капели. Іншими словами, він став першим музикою в оточенні імператриці!
У той самий час один знаний придворний бас отримав в дарунок від її величності чин генерала, маєток із сотнею кріпаків та ще річну пенсію у тисячу рублів. Навіть великий Ломоносов заробляв тоді майже вдвічі менше за підстаркуватого баса. На Сковороду чекало таке ж щастя…
На які ще щедроти всесильної меломанки міг сподіватися Сковорода? На посаду міністра? Чи може придворного капельмейстера? Або ж стати другим Розумовським?.. Та якось, під час подорожі до Києва, Сковорода…втік.
Йому остогидли одні й ті самі: "Многая літа… многая літа…"
Ось заради чого він покинув царський палац! Закінчились нічні побудки, "до-ре-мі-до-ре-до", "Многая літа!". Вже інші вгамовуватимуть її імператорське безсоння!
Нарешті він удома! Замість стилю рококо - драний ліжник бурсака. Поруч із двома сотнями студентів з немитими ногами - Григорій Савич Сковорода, колишній придворний уставник!
Мертві мови замість італійських кантонів. А замість світських інтриг - пригоди неправильних дієслів. Сократ, Аристотель, та Філон Іудейський перемогли у другому турі змагань за Сковороду. Григорій вчиться читати і писати давньоєврейською, грецькою та латиною. Сковорода впритул наблизився до відкриття головної формули свого життя.
Тим часом світ вдруге викликав Сковороду. Покровитель Григорія генерал Вишневський не забув талановитого протеже. Сковорода, котрий, окрім давньоєврейської та грецької, встиг опанувати ще й німецьку, потрібен генералові від час подорожі до Угорщини.
Генерал Вишневський відтепер став командором вин! Завдання місії - відкрити для імператриці "винні моря Європи". Кінцева мета подорожі - виноградники Токаю.
Сковорода одразу ж погодився. Вино, дорога і ніяких нот! Що може бути краще!
20 тисяч літрів щороку споживав імператорський двір. А це 5 отаких бочок.
Десертне токайське! Навіть молоде, дворічне вино одного з найкращих сортів нині коштує 200 доларів за пляшку. От, що означає "жити як Сковорода!"
Майже п’ять років солодкого життя у Токаї. Що робив Сковорода у товаристві сомельє та дипломатів - достеменно невідомо. Та, напевно, не був професійним дегустатором. Скоріше за все, Сковорода працював вчителем та помічником сина генерала Вишневського.
Рим, Венеція, Будапешт, Відень. Світські тусовки. Містичні одкровення європейських філософів. Тижні високої моди в Мілані… Даруйте - то була Флоренція. Але менше з тим…
Сковорода занурюється у світську тусовку, шліфує мови та п’є елітне вино.
Солодка терпкість. Ніжний букет. Колір вичавленого сонця. Королівський смак! Відомий гурман, король Людовік Чотирнадцятий називав це вино вином королів та королем вин!
Покинути оце заради київської бурси міг лише божевільний. Проте Сковорода знов вертається додому.
Хвилина мовчання за Сковородою-дипломатом. Цієї миті він остаточно ступив на шлях мандрівного філософа! Чому так сталося?
Вишневський помер, і Сковорода втратив покровителя при дворі. Інша версія - він вирішив продовжити академічне навчання. Позаяк, Сковорода повернувся у бурсу. Вічний студент!
А у такий спосіб Сковороду - вже посмертно - перетворили з українського неформала і хіпі в провінційного учителя-філософа. Цей міф народився у середині позаминулого століття. Вельможі тоді удавали з себе народолюбців. Нині це роблять заради виборів та піару… Тоді це називалось "просвітництвом".
Ще через сто років комуністи вирішили, що Сковорода - їхня людина. Його перетворять на революціонера, який закликає до повалення царів. І це Сковороду! Котрий все життя говорив, що у цариці - богиня мудрості в голові!
Вже за часів незалежної України зображення Сковороди з’явилося на купюрах найбільшого номіналу. Щоправда, за ці гроші навіть півпляшки хорошого токайського не купиш. Бідного Сковороду від такого визнання, напевно, знудило б. Адже він не прагнув грошей чи влади. Він прагнув свободи!
Мало не кожного листа учень Сковороди Михайло Ковалинський закінчує рядком: "Жена моя посылает вам сыру пармезана и голландского по полпуда." Тобто, шістнадцять кілограмів дорогих сирів супроводжували листи до Сковороди!
Майже так само легко, як пуд пармезану, Сковорода міг отримати маєток із кріпаками. Знову Михайло Ковалинський пише Григорію Савичу: "Приторговал себе дачку - известна под именем деревни Прилуцкаго - хотел бы видеть вас тут жителем и хозяином".
Сковорода на всі пропозиції відповідає "ні". Він пише: "Издалека месяц светлее, а приятель - приятнее!".
Його час не продається. Свобода - священна. От лише… сир!
Від цього Сковорода не міг відмовитись. Що поробиш - навіть у філософа були маленькі пристрасті.
Але пробачимо йому. Адже з усіх принад світу він спокусився лише на дорогий сир…
Ось третє місце роботи Григорія Сковороди. Маєток Степана Томари у селі Коврай.
Сковорода потрапив сюди, як у заслання. Після п’яти років богемного життя між Віднем та Венецією філософ перетворився на напівкріпака.
Його відрядження з Могилянської академії до пана Томари мало тривати рік.
Поміщик Томара - місцевий диктатор. Зовні веселий, а направду - самозакоханий і жорстокий. Такий собі самодержець Томара Коврайський.
Сковороді тут тоскно. "Скука, любив говорити мандрівник, - це люта мука. Вона тяжча за гори Кавказькі. Від неї не сховатись і на Канарах".
Отут "скука" візьме Сковороду за горло і триматиме доти, доки він не напише своїх найкращих віршів. Напади нудьги Сковорода завжди долає за письмовим столом.
Тим часом син поміщика Томари не демонструє симптомів геніальності. Сковорода повідомив малому, що той "мислить, як свиняча голова".
Батько "свинячої голови" образився не на жарт. Філософа вперше вигнали з роботи.
Тогочасні авторитети Сковороду поважали, але ненавиділи. Ще з однієї посади - викладача Харківського колегіуму - Сковороду виженуть за впровадження власної методики викладання поетики. Адже він спробував навчити учнів писати римовані вірші, єретик!
То була остання офіційна посада Сковороди. Незабаром він остаточно перетвориться на вільного митця.
Учнів він оцінював так: "остр" або "туп". Причому тупих було вдвічі більше. Проте своїм улюбленим учням Сковорода викладав протягом усього життя, намагаючись зробити ці уроки легкими і невимушеними.
Сковорода намагається розтлумачити складні поняття дуже простими образами. Хоча б оцей експеримент із цвинтарем.
На тлі могил, граючи на сопілці, Сковорода вчив студентів не боятись мертвих: "Плюнь на гробные прахи и на детские страхи. Покой, смерть - не вред".Боятись, за Сковородою, треба нудьги. Та ще розрум’янених мавп з тієї розмальованої труни, яку філософ називав "світом".
За такі педагогічні викрутаси Сковороду двічі виганяли з роботи. Але ті, кому пощастило навчатись у Сковороди, стануть надзвичайно успішними. Михайло Ковалинский працюватиме учителем небожа Розумовского, того самого фаворита императриці, на котрого міг стати схожим і Сковорода. А син поміщика Томари, учень Сковороды, якого той обізвав "свинячою головою", стане послом Російської імперії у турецького султана.
Поки Сковорода живий, його учні пишуть йому листи, благаючи повернутись. Але Сковорода зі своїм посохом пішов вже надто далеко.
Сковорода - єдиний європейський філософ, який усім своїм життям доводив просту як лопата істину: "Щастя полягає в тому, щоб, відкривши у собі справжню до чогось здібність, побудувати на ній своє життя. Адже найпотрібніше, - переконує Сковорода, - нам дається легко. А те, що дається найтяжче, не потрібне нам взагалі". Коли ж люди про цей принцип забувають, світ перетворюється на хаос.
Кохання Сковороди? "Це дико, безглуздо!" - пишуть історики. Але, кажуть, була одна ситуація…
Жив собі поміщик із донькою. Таке собі кошлате сонечко.
Чи звабив її Сковорода? Чи може - вона його? І чи були вони направду близькі? Чи знав Сковорода оце млосне відчуття любові?
Невідомо.
Та за переказами призначили вже навіть день весілля. На Сковороду чекало спокійне щастя десь у субтропічному кліматі. Затишний дім, необтяжливе господарство, завжди щось ніжне і своє чекало б митця у ліжку.
Але знову надприродна сила витягла Сковороду зі стану комфорту і кинула у звичний стан неспокою. Правда все це чи вигадка, Сковорода лишився вірним дорозі. Він утік!
Світ ловив мене, та не впіймав! Таку епітафію він заповів написати на власній могилі.
Ніхто не чекав від нього, що він помре. Сковороду усі його друзі ще за життя вважали... вічним.
Кажуть, одного вечора Сковорода сидів за столом, сміявся, жартував, пив вино. До самої смерті любив він оте - найдорожче, токайське.
Та коли вже сонце скотилось до обрію, Сковорода почав копати яму. То була могила. Для самого себе. Він точно знав, коли спливе час його вечері.
Господар спитав, що він робить, а Сковорода одповів: "Вже час, друже, кінчать мандрівку!"
Отут мала бути могила філософа. Згодом її перенесли.
У сусідньому селі одразу ж склали легенду. Мовляв, труну заховали в іншому місці, бо привид у свиті та з торбиною блукав тут ночами, лякаючи панянок.
Насправді ж, прах Сковороди перенесли до родинного склепу місцевого поміщика. Склеп зруйнували, поміщика забули. Залишилось лише одне прізвище - Сковорода.
І це черговий міф. Сковорода ніколи не копав собі могили. Не було торбини, ані посоха, ані босоногого ченця. Був вільний козак, самотній філософ, котрий викинув на смітник світськість і владу. Викинув усе чуже.
Анти-карьерист, він начхав на гроші та переміг нудьгу. А власний час він поміняв на право все життя бути вільним подорожнім!
Якщо уявити, що Сковорода - наш сучасник, котрий живе у пострадянській країні часів накопичення капіталів, - його портрет буде приблизно таким: це чоловік, чиї друзі - міністри та керівники державних корпорацій. Вони пропонують йому землевідводи гектарів на сто, номер у списку та міцний дах.
Та йому не цікаві кріпакі-службовці та бюджетне корито! Цей дивак дозволяє собі сказати їм: "Біднятко, свиняча ж ти голова!"