Рождество у сирот [ Редагувати ]

Это воспитанники Перечинской школы-интерната, что в Закарпатской области. Для них новогодние и рождественские праздники - особые дни. Потому что малыши верят - на Новый год или Рождество их непременно заберут родители - они им пообещали.

Журналисты Студии документальных фильмов и специальных проектов приехали поздравить детей с праздниками, а заодно и подсмотреть, как живут детишки, узнать, о чем мечтают, и какие желания загадывают в эти волшебные дни.

Преподаватель: "Весне всего 7, она попала сюда в первый класс, говорит, что ей здесь очень нравится, потому что..."

Яна, воспитанница (исполняет в спектакле роль Весны): "Пишу, читаю, iграюся, спiваю, танцюю на Новий рiк".

Мама пообещала своей дочке, что заберет ее.

Яна, воспитанница: "Ну, я її все питаю, коли вона забере мене додому, а вона казала, шо на Новий рiк".

И Яночка ждет. Надо сказать - мама не соврала.

Марина Комышна, старший воспитатель Перечинской школы-интерната: "Коли приходять до нас в перший клас дітки, діти молодшого шкільного віку, вони все чекають, у нас багато звичайно гостей, тому що багато людей від щирого серця допомагають нашим дітям і подарунки там на свята, на Миколая, на Новий рік, це самі довгочеканні свята для наших дітей. Але розумієте, так інколи дивишся - дитина стоїть біля вікна і в неї сльози на очах: вона чекає, вона чекає хоч когось із рідних, вона, може їй тут добре, але це все одно не те, що ти маєш своїх батька і матір".

Атило рассказывает стишок про святого Николая.

Атило сейчас учится во втором классе. Малыш рассказывает, что привел его сюда папа. Но забрать сына пока не может - он на работе.

Это сказка, которую придумал сам Атило. Отца у него нет, а мать умерла. Но мальчуган, похоже, оптимист, и мечта у него есть.

Атило, воспитанник: "Щоб я дуже ся файно вчив в школi. Хочу стати, наладжати машини".

Марина Комышна, старший воспитатель Перечинской школы-интерната: "Уявімо собі, що для кожного з нас значить рідний дім, батьківська оселя. Це і ласкава посмішка матері, і постійна батьківська опіка, але, на жаль, більшість наших вихованців позбавлені цього від самого народження. І як крається серце вихователя, коли маленький хлопчик підходить і просить "Візьміть мене з собою додому, бо я ще ніколи не був дома, бо я не знаю, як там - дома".

Василий Коба, директор Перечинской школы-интерната: "От був у нас такий випадок, коли батько повернувся iз тюрми i от син, коли побачив його, цiлий клас вибiг i радiв, що у Халахана появився батько, але батько, повернувшись, це було страшно навiть дивитись, тому що вiн випивший, в сiтцi там якiсь бутилки з алкоголем мав, тi бутилки розбилися, порiзаний у кровi, але все одно вiдчувалося радiсть тої дитини, коли до неї прийшов її рiдний батько. Але через певний час батько знову попав у тюрьму i контакт iз тою дитиною закiнчився".

Некоторые воспитанники школы-интерната уже осознали, что с ними произошло и почему они оказались здесь.

Восьмиклассник Юра довольно спокойно рассказывает о той страшной трагедии, которая произошла в его семье.

Юра, воспитанник: "Коли тато вбив маму, нас потім взяли і повели в Виноградово. А старша сестра моя рідна і брат померли на Новий рік, а сестра на Різдво того року".

Младшую сестричку Юры в прошлом году удочерила семья из Америки. И мальчишка с нетерпением ждет весточки от нее. Ведь теперь это единственный родной человек.

Юра, воспитанник: "В Голандію я поїхав би туди, вiдпочив там, сили ся набрав, ума".

К слову, Перечинская школа-интернат славится своим сотрудничеством с голландскими спонсорами. Ежегодно более пятидесяти воспитанников школы имеют возможность в течении трех месяцев пожить в голландской семье. Поэтому на протяжении года ребята должны вести себя хорошо и прилежно учиться. Вот и получается, что детки сплошь и рядом послушные и покладистые.

Василий Коба, директор Перечинской школы-интерната: "Пiдбiр тих дiтей поставлено на солiдний рiвень. Психологічна служба, щоб дати дозвiл взяти дитинку".

Оксана - президент школы-интерната. В Голландии побывала уже дважды. Но, говорит, что жить там не хочет.

Оксана: "Менi сподобалося, так, але ж там їжа друга, характер другий у людей. Та iнколи й сердились, ну, другий характер, не такий як в Українi. Наприклад, коли вiльний час, то нам треба гратися з їхнiми дiтьми, там троє дiтей, ну, в мене цього року 5 їх було. Ну, там файно. Я лише хотiла з мамою поїхати туда в Голандiю".

Мама у Оксанки есть. Она - инвалид 3 группы - глухонемая. Девочка мечтает, что когда-нибудь будет жить с ней. Сейчас же у президента школы все помыслы о поездке в Киев, она хочет принять участие в конкурсе красоты.

Оксана: "То була моя мрiя з першого класу. Спочатку в мене була мрiя стати фотомоделькою, ну, а потом не хотiлося, тепер хочу поїхати в Київ, в цьому роцi теж хотiлося, але не получилося, бо 12 рокiв маю, а там треба 13-14, ну, не взяли просто. Ми були в Ужгородi того року, ми мали їхати в Київ, бо ми виграли там перше мiсто, але не поїхали, не знаю чого. Цього року ми теж зайняли перше мiсто недавно. Географiчне, народнi танці. І Ростiк з мого класу - друг - теж зайняв перше мiсто за картини з тiста".

Ростик: "Да, бо я вчора був в Ужгородi, виграв ту виставку, дiстав перше мiсце, так шо весною 2005 року я планую їхати в Київ. Мене бiльше цiкавлять квiти, бо це... то обов'язково треба пройти той етап, вони ж є складова природи. Ну, спочатку я малюю простим олiвцем малюнок на цiй основi, потiм iз соленого тiста лiплю основнi деталi, що на передньому планi, i покриваю все клеєм, щоби не втитувалися маслянi краски. Ну, а потiм вже, коли це все висохне, - розмальовую".

Ростик живет в школе-интернате, а учится в гимназии. У дирекции интерната была возможность отправить пятерых самых одаренных детей в более престижное учебное заведение. И мальчик оказался в их числе. Воспитатели им несказанно гордятся.

Ростик: "Там я дуже люблю фiзику, ну, а з мов, там, англiйська, нiмецька, словацька, латинська. Хотiв би стати юристом. Ну, справа в тому, що моя мама стала iнвалiдом i мене забрали сюда, тата в мене нема".

Талантливых детей в школе безумно много. В этом есть и заслуга воспитателей, которые смогли разглядеть в ребенке незаурядные способности. Ведь для таких детей очень важно быть особенными, отличаться от своих сверстников не только тем, что у них нет родителей или они их бросили. Они надеются, что их таланты помогут им быть замеченными не только в школе-интернате.

Марина Комышна, старший воспитатель Перечинской школы-интерната:"Звичайно, у нас в школi працюють люди, якi вiддають ласку, всю турботу своїх сердець саме цим дiтям. Я завжди говорю своїм коллегам: "Якщо вас дратують дiти, то мiняйте роботу, мiняйте свою професiю", тому що ми всi добре усвiдомлюємо, що в нашiй школi бiльшiсть дiтей це дiти з покалiченими душами, серцями i їм насамперед потрiбна ласка, тепло".

Поэтому огромное внимание в школе уделяется занятиям спортом, художественной самодеятельностью. Поскольку 40% воспитанников школы - дети цыганской народности, то самыми любимыми кружками являются пение и танцы. Особенно дети любят готовить представления. А на новогодние и рождественские праздники ребят приглашают пощедровать и поколядовать различные организации.

Ирина Ивановна Судакова, музыкальный руководитель Перечинской школы-интерната: "Дiти, як правило, приходять дуже задоволенi, дуже приходять втомленi, тому що ми щедруємо вiд самого ранку до самого вечора, але вони так чекають цього дня, тому що це багато подарункiв, це багато радостi для них, це багато спiлкування з людьми. Я в цьому вбачаю користь таку, тому що дiти нашi показують в тому себе людям з кращої сторони, люди, жителi Перечина бачать наших дiтей, що вони талановитi, що вони красивi, хорошi. То є хороший результат.
В школi не так давно, може рокiв 6 тому, почали проводити святий вечiр для всiх дiтей. Тобто, ми йдемо, у нашiй столовiй вже готується незвична вечеря, не така як завжди, а вже готується з такими стравами, якi є, як правило, на святвечiр. Тобто, там є i гриби з капустою, i фасоля, карпопля, i оцi самi фанки i бобельки такi є, до речі, дiти їх дуже люблять їсти, оцей самий узвар. ну звичайно нам не вдається всi 12 страв дiтям приготувати, але бiльшiсть страв є все таки на столi.
Ну, i потiм оцей вертеп, колядники приходять до нас у зал, в столову, колядують разом з дiтьми. Оце у нас такий святий вечiр, а на другий день ми проводимо такий конкурс колядок, тобто збираємо всiх дiтей, дiти колядують i знову ж таки приходять група колядникiв i ще таку загальну сценку показують на тому конкурсi".

Иногда на Рождество в школу-интернат приходят бывшие выпускники. Так они выражают благодарность "своим" мамам из интерната за их любовь и терпение, за то, что смогли их воспитать должным образом. Естественно, дирекции школы приходится идти на нарушения определенных правил и уделять внимание выпускникам, садить их с детьми за один стол, угощать рождественскими блюдами.

Карло учился в школе-интернате до 7 класса, потом его перевели в другое учебное заведение. Но своих перечинских воспитателей он не забыл. Как не забыл и о годах проведенных в этих стенах. Сейчас он живет в Киеве, но в Перечин приезжает часто - привозит детям подарки.

Карло Кицо, выпускник: "Ну, я пам'ятаю, що я дуже любив подарки, дуже любив конфети всякi i я рiшив, що якщо я допомагаю, то менi бiльше дається. Це я замiтив 4 роки тому назад. Я завiз сюди подарки, а потiм бачу, що в мене роботи пiшло все бiльше-бiльше-бiльше, от я думаю, чого б менi цим не займатися. У мене є 3 такi iнтернати i я мушу, не то що обов'язаний, я не обов'язаний, я вiд своєї щирої душi".

Для воспитанников Перечинской школы-интерната Карло - настоящий образец для подражания, пример того, как мальчишка-сирота стал успешным предпринимателем. Каждый приезд Карло в школу обязательно сопровождается раздачей подарков, поэтому детишки просто не отходят от своего кумира. При этом никак нельзя умалять заслуги других выпускников, которые остались работать в интернате.

Максим Олаг, выпускник: "Це вже вийшов з iнтернату i це якось тут помагаю цим дiтям, пояснюю їм, яка буде картина пiсля школи, щоб вони вже були готовi на цю картину, якщо вони порозумiють це, то це плюс для них, тому що пiсля школи вони не будуть на вулицi. А рекомендую їм, щоб не тiльки опиралися на когось, що хтось за них шось повинен це робити. От мене це Ірина Іванівна i навчила, я стараюся своїх пiдопiчних цього самого навчити, що свої проблеми рiшати самим потрiбно, бо ми в державi нiкому не потрiбнi без освiти, без поведiнки нiкому не потрiбнi. Якщо я працюю i в моїй роботi є результат, тодi звертають на мене навіть i в державi увагу, а коли не працюєш i нiчого не робиш, то тодi, як кажуть з неба на шару ніч не впаде".

Вдобавок ко всему Максим сейчас учится на 2 курсе юридического факультета в Ужгороде. Парень полностью хочет посвятить себя социальной работе, трудоустройству детей-сирот. Поскольку на собственной шкуре испытал все "прелести" жизни выпускника интерната.

Максим: "Закiнчив я, можна сказати, що рiк побомжував сам, пройшов, покуштував цей кусок хлiба i пiсля цього влаштувався на роботу в училище, де я учився. Там я працюю по сьогоднiшнiй день i учуся на трьох роботах сразу. Можна сказати, що працюю, щоб вчитися в нашiй державi, освiта платна. Влаштувалися одиницi з нашого класу, можу порахувати на пальцях, хто влаштувався нормально, а бiльшiсть iз них на вулицях, моїх однокласникiв, прикро дивитися, канєшно, можу сказати, що бомжують або у в'язницях 2 iз нашого классу".

И так складываются жизни тысяч выпускников интернатов, жизни тысяч брошенных детей. Именно своими страданиями дети расплачиваются за греховную безответственность своих родителей. Они становятся изгоями в обществе только потому, что воспитывались в интернате. Это и дети-сироты, и дети, родители которых были лишены родительских прав.

Марина Комышна, старший воспитатель Перечинской школы-интерната:"Я думаю, що батька i матiр нiколи нiчим не замiнити, розумiєте, тут, як дитина вдома воспитується, то що би ми не робили, як би ми не прикладали зусиль, все одно замiнити їм батька i матiр неможливо".

Василий Коба, директор Перечинской школы-интерната: "Але маємо вже такi випадки, що були вiднайденi батьки у наших дiток, рiзнi були ситуацiї, батьки розказували рiзнi iсторiї, що як то склалося, що вони залишили своїх дiток. Але приємно те, що тi батьки, яких ми знаходимо, вони iз радiстю, стараються забрати їх у сiм'ю. За останнi 3 роки ми знайшли батькiв для 3 дiток i батьки їх забрали до себе".

Но все-таки за большинством деток родители так никогда и не приходят. И после окончания школы-интерната сироты остаются предоставленными сами себе.

Василий Коба, директор Перечинской школы-интерната: "Однiєю з найбільших проблем такого закладу як у нас це є в даний час це трудовлаштування i забезпечення житлом. В даний час дуже багато випускникiв, якi закiнчують i iншi учбовi заклади залишаються досить у такому скрутному становищi, тому що немає житла. Тому за допомогою наших хороших спонсорiв, голандцiв, благодiйного фонду "Християнська допомога Східній Європi". Вирiшується розроблена програма по забезпеченню житлом випускникiв таких закладiв як наш. Протягом 2004 року при його допомозi закуплено 8 квартир для наших бувших випускникiв школи i створено кризовий центр в мiстi Ужгородi для адаптацiї у наших випускникiв. Також у цьому кризовому центрi працюють психолог, юрист, лiкар i якщо виникає потреба, то вони можуть спокiйно прийти i дiстати пораду вiд цих спецiалiстiв".

Можно порадоваться, что украинским сиротам помогают добрые дяди из-за бугра. А можно в очередной раз сделать неутешительные выводы - таким детям наше государство пока что помогать не собирается.

Дети без родителей имеют право жить такой же полноценной жизнью, как и семейные дети. Имеют право получать престижное образование, престижную работу, иметь хороших друзей. Они не изгои, они просто чуточку другие.