Територія ризику. Королівство льоду. Частина друга [ Редагувати ]

Після триденних пошуків колонії Дигнідад ми потрапили в Пунта-Аренас. Звідки, власне, й розпочнемо свою небезпечну подорож в Антарктиду.

Пунта-Аренас - чудове місто на березі Магелланової протоки. До початку 20 століття протокою Магеллана пройшло понад два з половиною мільйони кораблів, що дало змогу маленькому й нікому не відомому містечкові перетворитися на монстра торговельної промисловості Чілійської Патагонії.

Проте на початку 20 століття в Південній Америці побудували штучний судноплавний канал - Панамський. Торговельним компаніям було набагато вигідніше користуватися останнім, адже він пролягає в сАмому центрі Латинської Америки. Тепер містечко ледве існує, занадто вже розмірене життя місцевих жителів абсолютно не влаштовує туристів. Знайдеться лише одна-дві турфірми, здатні відвезти охочих у парк, гори, показати колонію пінгвінів.

Недалеко від міста розкинулися знамениті Великі Водоспади, кублища пінгвінів, печера Мілодон, де знайшли рештки доісторичних тварин, і національний парк Торрес-Дель-Пейн зі своїми гігантськими мальовничими вежами й масивами з граніту, яким приблизно 12 млн років. Тут також збереглася унікальна екосистема пампи, населена Гуанако, страусами, нанду, кондорами й безліччю інших видів тварин.

Дорога від аеропорту до міста зайняла в нас трохи понад сорок хвилин. Розпитавши в місцевих жителів, як проїхати в порт, ми рушили на зустріч із нашою долею. Так, саме з долею, адже від корабля та команди залежали наші життя. Те, що ми побачили кілька хвилин потому, змусило нас похвилюватися.

Ми опинилися в часовому просторі ризику, хоча тут, у порті, ще не відчували присмаку адреналіну. Ми побачили зимівників, з якими були вже знайомі ще з навчального центру. Вони теж вирушили з нами в небезпечну подорож. Деякі з них уже не вперше наважувалися до Антарктиди, та ризикували життям. Їхні серця вже досить стійкі до різних перипетій як на морі, так і на суходолі, проте Антарктида залишила на них рубець, що ніколи не загоїться. Без крижаного континенту вони не уявляють свого життя.

Усіх членів експедиції вразили насамперед розміри корабля. Я уявляв собі величезне океанське судно, яке досить просто упокорюватиме стихію в Дрейку, а побачив звичайний плавзасіб, яких і в Київському порті на Подолі багато. Щоб іти на такій посудині в небезпечну протоку, екіпаж має бути більш ніж професійним. Лише згодом, я дещо заспокоївся, коли дізнався, що "Гумбольдт" та його команда - належить до військово-морських сил Перу. Доки тривала невеличка екскурсія, у трюми завантажували їстівні припаси, воду та заливали в спеціальні баки дизельне паливо.

Паливо на станції зливатимуть за допомогою довгого шлангу безпосередньо в баки.

Майже 200 тон необхідно зимівникам, щоб обігрівати станцію і підтримувати життєздатність протягомі 12 місяців. За 6 годин від часу нашої появи на "Гумбольдті" все необхідне для станції було вже в трюмах. Чекали на дозвіл від прикордонників вийти з порту.

Невдовзі, побачивши як віддають кінці, ми нарешті рушали до омріяного шостого континенту. Лише 4-5 днів океанського походу і ми опинимося в крижаній красі.

Ми впритул наблизилися до нашої головної мети. Ще трохи і - вперше ступимо на шостий континент, який приховує в собі незліченну кількість загадок. Передчуття знайомства з Антарктидою змусило нашу групу геть забути про майбутнє плавання. Але ж це - один із найнебезпечніших розділів нашої подорожі. І лише за кілька годин я звернув увагу на сильний вітер і хвилі протоки Магеллана. Що ж тоді чекає на нас у Дрейку? Я миттєво намацав у кишені сильнодійні пігулки від бовтанки і приготувався до бою з морською стихією. Хто ж знав, що людство ще не винайшло засобів, здатних бодай трохи полегшити твою долю в піратській протоці.

Через 8 годин ми мали вийти в Дрейк. Проте на обрії маячіли ті самі фіорди. Що ж сталося? Де ж подівся Дрейк? Усі вже налаштувалися на боротьбу зі стихією, та ми ще не вийшли навіть з Магелланової протоки. Запитавши в капітана, коли ж уже - бурхливе море, почули шалену відповідь. У протоці Дрейка - великий шторм, тому будемо ховатися за фіордами ще кілька днів, аж доки мине циклон. Ще тоді виникла маленька підозра стосовно до професійності команди, адже минулі експедиції долали протоку попри все. Затримка в протоках Магеллана та Бігля означала одне - наша подорож затягується на невизначений термін.

Перед входом у Дрейк зненацька надійшли рекомендації від стривожених чілійських метеорологів, які передавали на судно синоптичні мапи: вони пропонували ухилитися від дедалі більших штормів Південного океану, різко піти на північ і якийсь час пересидіти в одній з бухт узбережжя Чілі. Інакше за подальший розвиток подій вони відповідальності не несуть.

Проте вже й без того ховаючись за фіордами три дні, капітан був змушений іти в Дрейк. Він щиро вважав, що шанс проскочити в нього є, і робив усе можливе, аби виконати важке завдання. По радіо зробили запит чілійським метеорологам - надсилати погодну мапу на Гумбольдт кожні 3 години. Становище ставало загрозливим.

На третій день корабель почало кидати більше, аніж ми звикли за попередні. Повибігавши на палубу, дізналися що нарешті прямуємо на гостину до Дрейка. Усі трохи схвилювалися, довге очікування цієї миті малювало неприємні перспективи. Я піднявся в рубку до капітана - поцікавитися станом погоди в протоці. Та однозначної відповіді не отримав - нібито мали проскочити повз два циклони і не потрапити у шторм. Проте в це мало вірилося. На 4 день плавання наш транспорт почало щораз більше гойдати на хвилях. Ще за кілька годин вся команда слухала прикрий скрегіт металу. Надвечір у каюти та коридори ввірвалися хвилі. По внутрішньому радіо пролунало оголошення - всім категорично заборонено виходити на палубу. Почалося!

Судно, як та праска, розпорювало гребені хвиль. Сильно діє кільова хитавиця, ще більше - бортова, за якої амплітуда розгойдування корабля потроюється. Ніс "Гумбольдта", підіймаючись на гребінь, іде в "небо", а, спускаючись, корма відривається від поверхні води. Через палубу прокочується суцільна, охоплена виром, ріка... Лиховісну картину доповнює сильний туман. Не видно майже нічого, орієнтування - винятково за приладами.

Матроси почали роздавати всім рятувальні жилети.

Останнім часом у Дрейку відбуваються неймовірні й загадкові речі. Почастішали випадки самогубства. Витончений спосіб поквитатися з життям у бурхливій протоці першою вигадала японка. Залишивши передсмертну записку, вона привселюдно кинулася в величезну хвилю. За її прикладом от уже кілька років чинять безліч божевільних. Одначе бувають і цілком здорові й багаті люди, яким нічого не залишається в цьому житті, крім як радіти. Проте вони чомусь ні сіло ні впало стрибають за облавок. Врятувати людину за таких умов годі. Як ви гадаєте, що ж змушує їх залишати корабель у таку мить? Може це пов'язано з лиховісним ім'ям пірата Дрейка?

Проте моряки та психологи мають свою версію. Є люди, які зумисне купують квиток на круїзний лайнер, аби дістатися Дрейка і там утинають собі віку. Інакше кажучи, цей суїцид давно запланований. Іншим смерть спадає на думку вже безпосередньо під час шторму. Чому? Тому що для багатьох перенести багатоденну бовтанку стає справою безнадійною. Постійна нудота, стан невагомості, хвороба вестибулярного апарату - все це призводить до депресії, часто навіть сильної. Саме в такі миті найслабшим і народжується рятувальна ідея - покласти цьому край лише одним стрибком. На п'ятий день нашої подорожі більшість членів екіпажу та експедиції не змогли дати визначення своєму станові - це означало, що в багатьох відбувається психічний злам і стійкість до морських перипетій знизилася. Людям терміново потрібен спокій і - земля. Побачити б її і вмить прийшов би спокій. Проте до шостого континенту нам залишалося ще 3 дні. Наступного - шторм також не вщухав.

Стан багатьох помітно погіршився. Виявилося, що на це вплинули перебої з водою та одноманітна їжа - тричі на день давали рис із перуанськими приправами. Раптом удень на кораблі пролунала тривога. Усім терміново необхідно піднятися на палубу в жилетах, і стати на позиції біля рятувальних плотів.

Тривога виявилася навчальною. Аби якось розвіяти екіпаж і пасажирів, капітан удавався до таких кроків ще кілька разів.

До вечора вітер посилився до 50-60 метрів на секунду! Корабель під час чергового підіймання на гребінь гігантської хвилі почав завалюватися на лівий облавок і, сковзаючи ним уздовж хвилі, пішов долілиць, у водну прірву. Видовище не для слабонервних.

Наступної ночі, у напівсвідомому стані всі побачили, як на видноколі спалахнуло загадкове сяйво. І не було б у ньому нічого незвичайного, коли б воно світило на заході. Тобто, було звичайним заходом сонця. Але сяйво з'явилося близько 2-ої години ночі, в суцільній темряві. Розгадка прийшла сама собою - це тороси Антарктиди відбивали соняшне світло, опромінюючи все навколо неймовірною загравою.

Протягом багатьох сторіч воно дивувало мореплавців і збивало з курсу кораблі, адже капітани були впевнені, що там захід. Із цим чарівним видовищем до нас прийшли й нові небезпеки. У чому ж полягає ризик пересування водами Антарктиди?

Звісно, скептики заперечать: "Як корабель може натрапити на айсберг, якщо навігаційне обладнання дає змогу бачити всю картину?" Проте в морях Антарктиди досить часто трапляються підводні айсберги. Така крижана груда враз зробить пробивину величезних розмірів і затопить корабель за кілька хвилин. Тому в рубці була посилена вахта, моряки уважно стежили навсібіч.

Перші враження, які приніс своєю появою шостий континент, доволі хибні. Напівголі скелі, снігу майже нема, деінде трапляються айсберги - все це зовсім не асоціюється з суворим королівством льоду. Хоча це ще не справжня Антарктида, це острів Кінг Джордж. Навіть полярної зими сюди можна потрапити на судні. Тут міститься безліч наукових станцій. На дві з них - перуанську Мачу-Пікчу та російську Беллінсгаузен - "Гумбольдт" заходив згідно з планом.

Станцію "БеллінсГаузен" відкрили 1968 року. Доволі велика будова мала надати притулок 30-40 зимівникам. Тепер на станції зимують лише 12-13 душ, через замале фінансування. Бували навіть випадки, коли російські вчені залишалися без харчів. Та українські експедиції завжди приходили їм на допомогу - ділилися м'ясом, водою й медикаментами. До речі, на Беллінсгаузені нещодавно побудували церкву. Першу в Антарктиді.

Побувавши в капличці та провідавши російських зимівників, українська експедиція повернулася на корабель. Зранку до нас приєднались іспанські науковці - гляціологи, дослідники льодовиків. Трохи згодом "Гумбольдт" вирушив на зустріч зі справжньою Антарктидою. Туди, де розпочинається справжнє королівство льоду, де величезні айсберги перетворюються на плавучі органи, туди, де неподільно править крижана краса.

Сьогодні з нами в протоці Дрейка були Валерій Литвинов, директор Національного Антарктичного Наукового центру, і керівник технічного забезпечення НАНЦ Микола Маковій, який не уявляє свого життя без екстриму.

Натхненні невимовною красою, величезними айсбергами й кришталево чистим повітрям, усі учасники експедиції очікували зустрічі з українською станцією. До неї залишалося два дні плавби. Екіпаж "Гумбальдта", полярники й наша група проводили цілі дні на палубі, науковці заходилися коло всіляких сезонних досліджень. Раптом на кораблі пролунала неймовірна новина - щось потрапило в пастку до геологів. Але про це ви довідаєтеся з наступної серії найекстремальнішого проекту ТК "Інтер" - "Територія ризику. Королівство льоду".