Територія ризику. Королівство льоду. Частина четверта [ Редагувати ]
Довгоочікувана станція "Академік Вернадський" нарешті з'явилася на обрії. Станційні антени розгойдувалися під тиском антарктичного вітру. Зворушлива зустріч от-от мала відбутися. Аж раптом корабель зменшив оберти й ліг у дрейф. Тоді ще ніхто не знав, що найголовніші пригоди в нас попереду. Керівництво експедиції кинулося до капітанської рубки з'ясовувати, в чому річ. Що сталося? Станцію вже видко, а ми зупинилися. Цей факт усіх неабияк дратував. На судні не залишилося жодної людини, що не кляла би протоки Дрейка й перуанських харчів. Хотілося ступити на тверду землю, почути рідну мову, а головне - посмакувати борщем.
На судні нас щодня годували рисом - на сніданок запіканка з нього, на обід - каша, на вечерю смажений рис із зеленою або рожевою підливою. Проте на станції на нас чекав український кухар-професіонал, який міг задовольнити смаки будь-якого гурмана. Ось чому всі так сподівалися на станцію, і ось чого всі, і ми, зокрема, нервували, коли корабель стишив хід. То в чому ж, зрештою, причина?
Новина, що її нам озвучив керівник експедиції Сергій Кремньов, звалила нас із ніг. Виявляється, капітан (нагадаю - судно орендоване у військово-морських сил Перу) боїться вести корабель далі. Маленькі скелясті острівці й вузькі протоки навіяли на нього таке сум'яття, що він навіть чути не хотів про наближення до станції. Проте становище ставало щораз загрозливішим. Через відмову капітана підійти на близьку відстань до "Академіка Вернадського" заміна полярників могла затягтися на невизначений час.
Уся справа у провіанті для 11-ї експедиції. Адже 30 тон харчів потрібно було розвантажити й доправити човнами на станцію. Та й це виявилося не головною морокою. У корабельних місткостях було 200 тон дизельного палива, що призначалося для обігрівання станції. Якимось чином солярку потрібно було перевезти на берег. Під час попередніх експедицій кораблі підпливали майже впритул, звідти подавали спеціальний шланг, підмикали його до системи корабля й перекачували паливо у станційні баки. Вся операція тривала півтори доби. Тепер через капітанові страхи науковці 10 і 11 експедицій ламали голови над запитанням - як розвантажити паливо. Запитували й капітана, на що той без тіні зніяковілості відповів - перевозьте діжками. Це означало катастрофу. 200 тон - це 1000 двохсотлітрових бочок. Легко підрахувати, що дослухавшись поради капітана, лише на розвантаження палива в нас піде майже 25 днів. Процес був би приблизно такий: діжку наповнюють, вантажать на пліт (на ньому вмістилося б їх не більш як 5), везуть на станцію, там їх вивантажують і якимось чином переливають у баки. І так тисячу разів!!! Усі розуміли, що це - найдурніша пропозиція, от тільки капітан залишався непохитним. Того ж вечора на "Академікові Вернадському" мирні науковці почали планувати захоплення корабля. "Інтер" запропонував і свою допомогу, адже схожий досвід ми вже мали: в Севастополі знімальна група за допомогою спецназу захоплювала військове судно. Тим часом Володимир Ващенко й Сергій Кремньов намагалися не допустити ескалації конфлікту й вирушили на перемови з перуанським капітаном. Боягузтво представника Перу пояснювалося багатьма причинами - острах наскочити на підводну скелю, мінливе льодове становище й... обіцяне підвищення. Річ у тім, що після цього походу капітан мав одержати звання адмірала. Коли би сталася якась прикрість з кораблем або командою - не бачити йому адміральства ще довгі роки. Звичайно, причини так думати він мав - район невивчений, ані мап, ані лоцій, даних щодо фарватеру теж немає - йти таким районом - те саме, що мчати машиною з величезною швидкістю в густому тумані. Не відомо як, але після трьох днів переговорів капітана переконали пройти вузькими затоками й підійти до станції. Корабель знявся з якоря й повільно пішов назустріч небезпекам. Якби капітан знав, що на нього очікує в одній із проток - він би радше повісився на реї, ніж зважився б на такий крок.
Через годину небезпечних маневрів "Ґумбольдт" нарешті кинув якір. Він мусив зробити складний маневр - "розвертання на ланцюгові", як кажуть моряки. Але капітан не зважив на кілька моментів - плин і вітер у цьому місці були дуже сильними. Ще й відплив розпочався. Кермовий раптом втратив над кораблем контроль, і "Ґумбольдт" понесло на гострі скелі. В уяві матросів мерехтіла жахлива картина - за кілька хвилин борт зазнає величезної пробивини, а все перуанське судно - катастрофи.
Перуанські моряки мовчки спостерігали, як корабель несе на неминучу загибель, адже вони були безпорадними перед стихією. Було цікаво спостерігати за їхньою реакцією - хто просто молився, хто сильно кричав, а хто зайняв позицію біля рятувального плота. Здавалося б, це кінець. Та зненацька корабель зупинився, потім потроху почав віддалятися на безпечну відстань від скель. Що за диво? Яка небесна сила рятувала судно від катастрофи? Виявилося, нічого надприродного не відбулося. Микола Старинець, який кружляв на "Зодіакові" навколо корабля, підпер човном корму й увімкнув мотор на повні оберти. 75 кІнських сил виявилося досить для того, щоб зупинити знесення корабля й запобігти катастрофі. Капітан ще довго не міг отямитися. Після цьоо випадку він сказав: "Мене більше в житті тут не буде, і синові своєму, який закінчує морську академію, скажу, аби не ходив на "Академік Вернадський".
На судні трохи підбадьорилися й продовжили операцію зі швартування "Ґумбольдта". Потрібно було натягнути канати й прикріпити їх до берега, щоб корабель не зносило плином. Операція тривала години зо дві. До кінця дня перуанське військове судно під прапором "Інтеру" стояло безпосередньо біля станції. Можна було розпочинати найскладніший етап - перекачування палива. Шланг швидко протягнули з берега, приєднали до гідравлічної системи й почали заповнювати станційні баки соляркою.
Для станції, дизельне паливо - як кров для людини. Адже завдяки дизельгенераторам тут тепло, є вода - холодна й гаряча, електрика. Тому, до дизель-механіка, якого відправляють на зимівлю, висувають найсуворіші вимоги. Він має бути не просто фахівцем у своїй справі, а справжнім академіком дизельних пристроїв.
Микола в Антарктиду потрапив зовсім нещодавно. А все через гени. Виявилося, що його дід дуже знаменитий в Англії. Ще б пак, хто не знає... Омельченка. Адже він - учасник першої у світі полярної експедиції, яку очолив англієць Роберт Скотт 1903 року. Англійський уряд навіть пенсію українцеві виділив. От тільки за часів СРСР він її так і не одержав. А трагічних для України років - 1932-го-1933-го, Омельченком не на жарт зацікавилися в НКВС. Одного дня навіть прийшли заарештовувати, так от тільки не встигли. За день до арешту його вбила блискавка. Людина незвичайна у всьому. Навіть у смерті. Тепер онук збирається поставити в рідному селі Батьки, що в Полтавської області, пам'ятника. Але, каже, грошей немає. А місцева влада допомагати не хоче. Наголошують, що є більш важливіші справи, ніж історична гордість за власних громадян.
Тим часом, розвантаження йшло на повну пару. З корабля перевозили харчі, воду, будматеріали, запчастини. У процесі брали участь усі. Вишикувавшись у лінію, передавали одне одному ящики, мішки й обережно складали їх у підсобні приміщення. На щастя, погода була чудова, тому до кінця другого дня станція була готовою приймати одинадцяту експедицію. Наша група розмістилася на горищі, серед консерв, стільців і складної апаратури вчених. Тут була кімнатка озонометриста. У ній було вмонтовано прилад "Добсона", за допомогою якого вели цілодобові спостереження за озоновою дірою.
Що ж таке полярна станція? З фільмів і реклам притулок зимівників уявляється нам убогим і тісним. Насправді виявилося зовсім навпаки. Сяючі стіни, великий коридор. Усе начищено до блиску. Комфортні маленькі кімнатки, є своя пральня й сушарка. Хатній комфорт доповнює вітальня. Називають це місце - бар "Фарадей". Історія в нього не менш цікава, ніж у станції. Своєю появою він зобов'язаний кільком англійцям. На станцію завезли будматеріали для каплички. Однак англійські зимівники вирішили, що бар їм більше до вподоби. Вийшло щось на кшталт капітанської рубки. Ним активно користуються тепер українські колеги. З першої зимівлі наші науковці перейняли в англійців давню традицію - збиратися щосуботи в "Фарадеї" у краватках, і, яко справжні джентльмени, із зігрівальними напоями в руках обговорювати останні світові події, або ж відзначати чиєсь свято.
Так відбулося й цього разу. Але ми відзначали День народження цілої станції, а точніше - факт її передачі Україні. Було це 6 лютого. Часу на святкування не мали. Тому, піднявши символічного тоста за "Академіка Вернадського", всі розійшлися в кімнатки закінчувати роботу. Блукаючи навколо станції, дивлячись на оголені скелі, запитуєш себе - як насправді минає зимівля? Яка температура? Скільки снігу випадає? Що таке сніговий буран? І що взагалі роблять полярники довгими полярними вечорами? Загалом потрібно було відповісти на запитання - що являє собою життя зимівника за суворих умов?
Після того як відлунають останні фанфари попередньої зміни, закінчиться перевантаження продовольства й зимівники передадуть наступній експедиції свої справи, на станції залишиться тільки 12 людей. Життя одразу стає зовсім іншим. Звичайно, перші дні це непомітно. Своєрідного ув'язнення полярники можуть не відчувати ще кілька місяців. Усе залежить від туристів. Останні яхти з'являються біля станції наприкінці квітня. Це зазвичай туристи-екстремали, які ризикують залишитися в льодах назавжди. Протоки навколо станції замерзають дуже швидко. І тим вітрильникам, які потрапили до них у полон, не позаздриш. Так сталося й цього разу. Хтось забарився й не встиг вийти у відкритий океан. Яхту захопила крига у свої міцні обійми. Довелося робити дуже ризиковані маневри - а саме з розгону пробивати кригу носом вітрильника. Це вкрай небезпечно, адже загрожує серйозною пробивиною. Яхта так і не пробилася на волю. Екіпажеві довелося кликати на допомогу серйозніше судно.
З останньою яхтою життя на станції справді стає пустельницьким. І це попри те, що поруч зимують ще 11 душ. Психологічне навантаження на людей величезне. Адже бачити ті самі обличчя щодоби, чути ті самі голоси, а якщо ще й не порозумієшся з кимось, таке існування на станції стає взагалі нестерпним. Добре, що таких випадків мало, інакше на станцію довелося би брати штатного психолога. А через обмежену кількість місць на станції доведеться відмовитися від одного із вкрай важливих фахівців. Тому психологам потрібно вкрай уважно працювати ще в Києві. Програму дозвілля зимівники розробляють самІі. Причому, найчастіше фантазія вчених підказує найнепередбачуваніші рішення.
Першого травня, на станції "Академік Вернадський" проходять масові демонстрації. Керівник станції перебуває на балконі й приймає парад. Решта зимівників ходять колоною з транспарантами, прапорами й плакатами, викрикуючи всілякі гасла.
День триває всього лише кілька годин. Тому потрібно максимально ефективно провести його на вулиці. Зимівники дуже важко переносять полярні ночі. 22 години на добу ніч - таке звичайно витримає не кожен.
Уже в травні в Антарктиду приходить теперішня полярна зима. Заметілі й бурани приносять неймовірну кількість снігу. Станцію заносить по самісінькій дах, а то й зовсім замітає. Буває, що вийти з приміщення взагалі неможливо. Тому полярники перетворюються на справжніх в'язнів замку Королівства льоду. Усі чекають буревійного вітру, який хоч трохи змете сніг.
Уночі й удень у вікна станції стукають білосніжні пташки - футляроноси, або як їх називають зимівники - футлярики. Сніг, що застеляє навіть вікна другого поверху, трохи відтає від віконного тепла й дає прохід цим дивним пернатим. Начебто симпатична й мирна пташка, так само як наша синичка, просить їсти й стукає у віконце. Але виявляється не така вона вже і миролюбна.
Футляроноси завжди націлені на очі - нехай то пінгвіни, котики, тюлені, морські леопарди й навіть люди. Саме око - найделікатесніша їжа для цих білих пташjк. Подібно альбатросам чи галкам, футлярики реагують на блиск і потужними дзьобами одним спритним рухом дістають ока. Тому тварини й люди не підпускають до себе близько цю миловиду пташину. Однак зимівники все ж ризикують власним здоров'ям, виносячи їм недоїдки. Цілими днями альбатроси й футлярики сидять на даху станції й вартують - коли ж черговий з кухні винесе їхню законну порцію. Полярники від нудьги навіть вигадали жарт... Одному з них непомітно кладуть на шапку шматочок м'яса. Коли той виходить у двір, на нього одразу ж налітають птахи й клюють прямісінько в тім'ячко. Бували навіть випадки, коли разом з м'ясом зникала й шапка. Тому бувалі полярники, вийшовши на вулицю, одразу хапаються за кепур і міцно його тримають. За цим відточеним рухом можна зрозуміти, зимувала людина, чи ні.
Коли на вулиці день, зимівники влаштовують усілякі конкурси, ігри, лижні походи. Особливо популярні - риболовля й футбол. Хижих антарктичних риб ловлять на маленькі шматочки м'яса. За раз можна навіть витягти трьох рибин. Коли ж полярники футболять м'яча, на це видовище збираються подивитися безліч пінгвінів. Вони поводяться як справдешні вболівальники - або мовчать, або галасують, ніби обговорюючи між собою перипетії матчу. Буває, що й самі пінгвіни не проти покопати м'ячика. Тоді відбуваються захопливі матчі - збірна Антарктиди приймає в себе збірну України.
Коли ж через погодні умови не можна виходити на вулицю, на станції відкривається театральний сезон. П'єси мають особливий успіх у полярників.
Найбільше свято на південному полюсі це - хай як дивно - не Новий рік, а Мідвінтер - середина зими. Його відзначають 22 червня. Цей день особливо люблять полярники, адже світлий час доби знову дедалі довшим. Тому й святкують його з розмахом. За традицією, керівник станції повинен виконати кулінарну забаганку кожного зимівника.
Здебільшого, бідолаха всю ніч напередодні Мідвінтера проводить біля плити. Цього дня смажать шашлик, проводять всілякі конкурси - стріляють із рушниці, грають у "сходи щастя". Зміст такого конкурсу полягає ось у чому: людину розкручують на спеціальному стільці, потім пускають на сходи. Якщо претендент добігає до кінця, на спеціальному постаменті на нього чекає бляшанка пива. Доходять не всі.
Незабутні враження одержують зимівники й від купання в антарктичному морі. Вода взимку промерзає до мінус одного градуса. Але не замерзає через підвищену солоність. Полярники часто приймають такі підбадьорливі ванни. Кажуть, корисно.
Ще однією непохитною традицією на станції "Академік Вернадський" стало відвідування прабатька станції "Фарадей" - "Ворді гауз". Нині це своєрідний музей, приклад того, як багато десятиліть томУ зимували люди. Звичайний дерев'яний будиночок, грубка-буржуйка. Примітивна радіостанція й техніка. От і все, чим володіли тодішні зимівники. "Ворді гауз" стоїть саме на тому місці, де була побудована перша станція "Фарадей".
Якось звідти ніхто не вийшов на зв'язок. Спроби встановити контакт через кілька днів ні чим не увінчалися. Велика британія організувала пошукову експедицію. Примчавшись невдовзі на "Фарадей", рятувальники жахнулися - від станції залишилися тільки друзки. Люди зникли без вісти. Як вдалося тоді встановити - ані буранів, ані буревіїв, ані землетрусів, ані цунамі в той період не було. Що ж тоді стало причиною загибелі "Фарадея" і загадкового зникнення людей. Відповіді на цю загадку не знайдуть ніколи. Подейкують, що зникнення пов'язані із крижаними печерами. Мовляв, крижана краса назавжди затягує сміливців, що опинилися у володіннях Снігової королеви. Ходять леґенди, що над печерою, яка розташована неподалік станції, іноді бачать загадкове світло. Ми вирішили на власній шкурі переконатися, чи так це насправді, і відправилися в альпіністський похід.
Готувалися до штурму 100 метрового крутого льодовика дуже ретельно. Екіповання перевіряли досвідчені зимівники, за плечима яких не одна снігова вершина й льодовики. Отож, спеціальне взуття - кішки - вдягнено, страховки затягнуто, кригоруби в руках - можна братися до штурму.
Діставшись останнього карнизу, потрібно було пролізти через вузьку льодову дірку. Опинившись у невеликій залі, ми пішли далі. У кішках дуже незвично ходити, та й незручно. Раз у раз чіпляєш свої власні ноги зубцями. Один з нашої групи раптом упав. На щастя він відбувся лише порваною калошею та порізаною ногою. Але ж так можна було полетіти долілиць у бездонну крижану прірву. Пройшовши через численні лазівки і виходячи потім у величезні, прекрасні, заворожливі кришталево-крижані зали, з'являлося моторошне відчуття - буцімто от-от з'явиться володарка крижаної гори. Озираючись на подоланий маршрут, ставало страшнувато. А раптом вузький прохід за тобою зачиниться? Тоді вже ніхто нас отут не знайде. От і станемо ми ще однією загадкою для наступних поколінь. Щоб такого не сталося, ми поквапилися покинути чудернацьку печеру й незабаром вибралися назовні. Звичайно ніякі печери у світі не зрівняються із крижаними - ані мармурові, ані карцеві чи вапнякові. Холодне синє світло зачаровує, і не залишить жодної людини байдужою. Шкода, що льоди поступово тануть і незабаром ця краса зникне.
Але іспанські гляціологи - дослідники льодовиків нас заспокоїли. Виявляється, льоди Арктики й Антарктики не тануть, а навпаки - їхній шар тільки росте. Парниковий ефект не чинить на них ніякої дії. Льодовики живуть своїм власним життям, у своєму власному мікрокліматі. Зовнішні чинники на них не впливають. Втішені такою обставиною, ми попрямували до станції. Завтра закінчувалося наше перебування в Королівстві криги. "Ґумбольдт" чекав сигналу до відправлення. Вражені в самісіньке серце унікальною красою холодного, небезпечного, але настільки ж прекрасного континенту, ми із болем залишали крижану пустелю. Моторошний смуток давав ясно зрозуміти, що Антарктида в нашім серці лишилася назавжди - як крижинка в серці Кая.