Шлях до повноцінного життя [ Редагувати ]

Ще десять рокiв тому годi було уявити маштаби цього явища. Та й хто би повiрив, що таке можливо - про українських iнвалiдiв заговорить увесь свiт. Це сьогоднi вони - переможцi, їх знають, ними пишаються, вони довели своє право - право на життя.

Валерiй Сушкевич, президент Нацiонального параолiмпiйського комiтету України: "В этом зале я говорю благодарность просто инвалидам, которые стали спортсменами 10 лет назад, потому что стать спортсменом 10 лет назад было очень непросто. Я с гордостью вспоминаю о том, что мой рекорд в плавании до сих пор не побит в моем классе".

Параолiмпiйський рух справдi став явищем у нашiй країнi - явищем для всiх тих, хто досi вважав себе здоровим. Хто цi люди на iнвалiдних вiзках, що з повним правом приймають сьогоднi поздоровлення й високi нагороди. Вони просто зумiли дати надiю рештi.

Тодi, наприкiнцi вiсiмдесятих, їх було кiлька десяткiв осiб, хто створив у Днiпропетровську спортивный клуб для iнвалiдiв. Примусити повiрити в iдею представникiв влади виявилося складнiше, нiж себе - у власнi сили.

Тодi було заведено вважати: спорт i iнвалiднiсть - несумiснi поняття. Кому потрiбен фiзкультурний рух, коли нема елементарних речей: вiзкiв, нормальних милиць, протезування, навiть пенсiй нема. Та вони терпляче чекали, аби їх почули i, заодно, шукали дороги у свiт здорових людей.

Валерiй Сушкевич, президент Нацiонального параолiмпiйського комiтету України: "Загал iнвалiдiв до кiнця не був свiдомий, що це буде ефективно, що це дасть великий результат, але практично кожна людина, яка має ураження здоров'я, вона мрiє про ту мобiльнiсть, ту iнтеграцiю в суспiльство, яку отримували тi люди, якi займалися спортом".

Поява видiв спорту, в яких можуть брати участь iнвалiди, пов'язують iз iменем англiйського нейрохiрурга Людвига Гуттмана. "Важить не те, що втрачено, важить те, що залишилося". Грунтуючись на цiй теорiї, англiєць упровадив спорт у процес реабiлiтацiї iнвалiдiв. Зусиллями Гуттмана, котрий на практицi довiв, що людям iз фiзичними вадами саме спорт дає змогу повернутися до повноцiнного життя, 1960 року в Римi, через кiлька тижнiв по завершенню чергової олiмпiади, вiдбулися мiжнароднi змагання iнвалiдiв. Здорових атлетiв на спортивних олiмпiйських аренах змiнили люди з мужнiм характером. Вони вiдкрили лiк iграм, якi пiзнiше дiстали назву "параолiмпiйських".

А доки вирiшували-сперечалися - бути чи нi в Українi "Iнваспортовi", днiпропетровськi ентузiасти втiлювали свою мрiю в життя. Послiдовно будували те, що сьогоднi називають параолiмпiйським рухом. Переконували урядникiв, шукали мiсця для тренувань, доводили собi й оточенню, що неможливе - можливе.

Олена, iнвалiд дитинства: "И ходьба лучше стала, и стала больше делать по дому, и работать. Это очень большое подспорье, этот спорт".

Наталка, iнвалiд дитинства: "Когда мне было 12 лет, я очень хотела попасть в Лондон. И через столько лет я все-таки попала, и для меня это было... Но я просто знаю, почему это произошло - мне Господь Бог помогает. Дело в том, что у меня родителей нет, и я всего добиваюсь сама".

Батьки вiдмовилися вiд Наталки одразу пiсле народження. Дiвчинцi визначили дiагноз - дитячий церебральний паралiч. Пiсля будинку малюка був днiпропетровський iнтернат, потiм почалося доросле життя. Наталка чiтко дiлить його на "до" та "пiсля" того, як уперше потрапила на тренування. У свої 34 вона - майстриня спорту.

Зал чемпионiв з пауерлiфтiнгу розташовано у колишньому Днiпропетровському цирку. До речi, саме тут мешкав мiсцевий слон. А зараз - це тренувальна база параолiмпiйської збiрної команди України - команди зi свiтовим iм'ям. Звiдси виїзджали на першу свою параолiмпiаду, сюди ж повернулися вже з нагородами.

Добра традицiя, якщо зважити на те, що саме в цiй залi вiсiмдесятих рокiв виховувавали найкращих важкоатлетiв збiрної Союзу. Тепер тут зростають iншi чемпiони свiту - iнвалiди.

Хтось дивився на них iз недовiрою, а з тренера пiджартовували. Мовляв, що то за спортсмени на милицях i в iнвалiдних вiзках. Але все це - в минулому.

Маленька жiнка перед очима очманiлої публiки, лежачи, вiдтискає штангу, що у два з половиною разу перевишує вагу її тiла. У Лiди Соловйової - тринадцять особистих рекордiв. А започатковано спортивну кар'єру - на перших змаганнях 99-го. Далi - бiльше. Пауерлiфтинг став для неї всiм. Пiсле параолiмпiади в Сиднеї на призовi грошi купила собi квартиру, тодi ж команду чемпiонiв нагородили i президентською пенсiєю.

Лiдiя, iнвалiд дитинства: "Чем в этом спорте мне нравится - во-первых, штатные команды пошли, на пенсию не реально прожить. А так - хорошая пенсия и зарплату получаем".

Усе, як у здорових. Те, чого домагалися - здiйснилося. Хоча й визнали їх роки потому, а заговорили тiльки пiсля того, як стали з'являтися високi нагороди.

Олександр, заслужений тренер збiрної команди України з пауерлiфтiнга: "Гораздо проще сделать спортсмена из инвалида, настоящего спортсмена, личность, чем из здорового человека просто спортсмена, и гораздо интереснее. Когда человек рвется, растет, у человека душа горит - это так приятно".

Iсторiю параолiмпiйського руху в Українi складають двоє лiтнiх i двоє зимових параолiмпiйських iгор. Ще 1996 країну представляли тiльки 25 спортсменiв-iнвалiдiв, 2000 їхня кiлькiсть виросла до 67. Вiдповiдно, й кiлькiсть медалей збiльшилася вiд 9 до 37. Цiєї осенi - черговi iгри в Афiнах, i українцi вже отримали 87 лiцензiй.

Олена Зайцева, начальник Днiпропетровської обласної органiзацiї "Iнваспорт": "Есть проблема такая в спорте и в здоровом, и в нашем, параолимпийском, когда есть уровень результата такой, что без дополнительных препаратов, медикаментов нельзя перепрыгнуть его. Но мы против этого. Неоднократно мы проводим беседы со спортсменами, с тренерами, говорим о том, что допинг разрушает организм. Сегодня это будет скачок результата, а что будет дальше? Мы все-таки работаем с людьми, которые и так ущемлены по уровню своего физического здоровья".

Iз квiтня по червень у тренерського комiтету - найбiльша спека, перiод остаточного вiдбирання спортсменiв. Жорсткий ВТК проходять усi без винятку кандидати на призовi мiсця, решта в Афiни просто не їдуть.

У цьому сезонi в програму параолiмпiади внесли ще одну дисциплiну - жiночий сидячий волейбол. Українськi дiвчата - в числi шести команд-учасниць. Основними конкурентками в них будуть спортовки з Голландiї та Фiнляндiї. У збiрної гарнi шанси, певен старший тренер наших волейболiсток. Свого часу їм удалося порозумiтися, дарма що складнощi були. Вiктор Тимошенко згадує, як непросто перебудовувався. Тренував здорових спортсменiв, студентiв, а тут - жiнки-iнвалiди без нiг, а деякi навiть без рук. Блюзнiрством здавалося вдаватися з ними до тих самих тренерських прийомiв - пiдвищувати голос, чогось вимагати. Дехто на нього ображався i просто йшов назавжди, але тi, хто лишився, стали командою однодумцiв. Думати так само, як тренер - запорука загального успiху.

Вiктор Тимошенко, старший тренер жiночої збiрної України з сидячого волейболу: "По регламенту соревнований в команде могут принимать участие на площадке 5 человек инвалидов и 1 минимальщица. Т.е. человек с минимальными поражениями опорно-двигательного аппарата. Это могут быть небольшие повреждения коленного сустава, тазобедренного, поэтому, если есть возможность у бывших волейболисток, - мы вас приглашаем принять участие, тем более, Афины не за горами".

I все ж помиляються тi, хто думає, що високi нагороди у великому спортi - головна мета параолiмпiйського руху. Справдi, першi медалi були сенсацiйними, успiхи спортсменiв неочiкуваними. Для всiх - та тiльки не для них.

Навiть уявити собi важко, що цi хлопцi - iнвалiди дитинства. Дворазовi чемпiони свiту мають один дiагноз - ДЦП. Але хвороба вiдступає перед бажанням перемоги. Бажання поперед усе.

Ще 5 рокiв тому про це навiть не мрiяли - у кожного своя квартира, непогана зарплатня плюс пенсiя з iнвалiдностi. Половину днiпропетровської команди з футбола ДЦП складають члени збiрної. Це їх нещодавно приймав президент України i призначив окремi пенсiї. Це вони сьогоднi купаються у славi. I опiки, як такої, вони бiльше не потребують. Здаєтся, так було завжди. Тiльки тут добре пам'ятають, як усе починалося. Iшов 97 рiк. У товариському матчi зустрiчалися футбольнi команди України й Росiї.

Олена Зайцева, начальник Днiпропетровської обласної органiзацiї "Iнваспорт": "Приезжает российская команда в костюмах, галстуках, с тренировочной формой - все одинаковое, как у команды, и наши ребята: с целлофановыми пакетиками, в тапочках, у кого перевязанные кеды шнурочками, и он с ними идет. Это была не команда, это были нищие, убогие люди. Но когда они выходили на поле, они видели противника, они хотели бороться. Это были не спортсмены, а боролись с лидерами параолимпийского спорта".

Рiк потому, 98-го, українська команда стала чемпiонкою свiту. Перемога у спортi була б неможливою без внутрiшньої перемоги над собою.

Сергiй Овчаренко, старший тренер збiрної команди України з футболу /ДЦП/: "Понимаете, все инвалиды, они хотят доказать, что они не хуже других. Даже играя со здоровыми спортсменами у них присутствует такое качество, как спортивная злость. Они хотят доказать, что они такие же самые, как они. Это проявляется и в играх на международной арене - почему мы должны проигрывать, когда выходят такие сытые и довольно обеспеченные инвалиды из той же Голландии, или из других западных стран?"

Фiзичнi вправи переросли у великий спорт, убогi безправнi калiки - в чемпiонiв, а клуб за iнтересами - в нацiональний рух. Тiльки ми ще нiяк не збагнемо, що нашi права - це їхнi права. I, здається, час вiд слiв, нарештi, переходити до справи.

Валерiй Сушкевич, президент Нацiонального параолiмпiйського комiтету України: "Коли в селi людина нерухома бачить таку ж людину по телебаченню, яка досягла успiху в спортi, яку приймає президент, прем'єр, яка пiдняла прапор нашої держави, то, знаєте, ми досягаємо певної мети, i сьогоднi я, будучи в лiжку десь у маленькому мiстечку України, де немає навiть спорту, усвiдомлюю, що я на щось здатний в цьому свiтi, я повинен бути здатний, тому що є людина - одна, друга, третя".

Сьогоднi лiк iде на тисячi. I є серед них навiть тi, хто пiшов iз будинку iнвалiдiв, щоби просто стати чемпiоном.

Тамара Кулинич, iнвалiд дитинства: "Я раньше вообще с костылями ходила, а сейчас практически с виду здоровый человек. Я очень много занималась, ходила в бассейн, в группу здоровья для здоровых. То, что могла - делала, что не могла - сидела или заменяла тем, что подходит для меня".

Дiагноз звучить страшно - полiмеолiт. Тамара Кулинич - володарка двох параолiмпiйських медалей, триразова чемпiонка Європи, бронзова призерка кубка свiту - у залу важкої атлетики 1995 прийшла з маленькою дитиною. Сьогоднi вже годi сказати, чия то була заслуга - самотньої жiнки-iнвалiда чи тренера, проте вона стала першою в iсторiї України європейською чемпiонкою i рекордсменкою з пауерлiфтингу. Просто їхала на змагання, а додому щоразу привозила медаль. I мало хто здогадувався, що про такий подарунок її прохала власна донька.