Незавершене будівництво століття [ Редагувати ]

Колись село Уманське, що на Донеччинi, вважали одним iз кращих у районi: чудовi озера, степова природа - все радувало око як мiсцевих жителiв, так i тих, хто приїжджав погостювати до родичiв. Давно це було. Тут уже, напевно, нiхто й не пригадає, коли почалося будiвництво каналу "Днiпро-Донбас". Вiдлiк ведуть вiд дат, що запам'яталися. І виходить, що всi проблеми почалися десь на початку 70-х. У Раїси Касьяненко тодi помер свекор, який перед смертю хвилювався, як вiн буде переселятися на старостi рокiв. Раїса Володимирiвна говорить, що краще б йому тодi дали будинок у новому селищi.

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Нам пообещали то, что у нас есть - нам 2-комнатрную, а сыну - 3-комнатную. Гараж нам не строят, кухню - не строят. А мерили тогда всё. Даже туалет считали. Асфальт не делали. Забор не делали. Нам золотые горы обещали".

Колгосп iменi Свердлова, що в Уманському, колись процвiтав.

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Было коров много. Людей было... что называется. Село было красивое. Донецк, канал, с этого и началось. Прекратили нам стройку, делать ремонты. Переселят-переселят..."

Тепер тут живуть в основному приїжджi. Бiльшiсть iз них не зареєстрованi. Та й навiщо - нiхто не знає, що станеться завтра. У цьому селi одна дорога, i одна, майже кiлометрова, вулиця, що дотепер має iм'я Свердлова. Обабiч дороги стояли добротнi будинки. Тепер на цьому вiдрiзку мешкають не бiльше 15 людей. Тих, кому нiкуди їхати. I тих, хто втратив будь-яку надiю на переселення. Але мiсцевi жителi оптимiсти. Вони порiвнюють своє життя з життям у сусiднiй Карлiвцi, де дворiв лишилося зовсiм обмаль.

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Понимаете, нас выселили. Тут нас немного осталось уже..."

Гiгантське будiвництво вiку - а саме таким повинно було стати спорудження каналу "Днiпро-Донбас" - мало дати воду вугiльному регiону. Ранiше грошей не рахували, а тому з упевненiстю можна було стверджувати, що днiпровськiй водi в Донбасi бути. Саме цi слова зараз, хоч i з важкiстю, можна прочитати на стiнах колись унiкального i єдиного в тi роки Добропiльського заводу залiзобетонних напiрних труб. Iнша справа - зараз. Грошей для таких роздоль немає, тому спочатку закрили цей завод, а незабаром було прийняте рiшення про лiквiдацiю другої черги будiвництва каналу, довжиною в 170 кiлометрiв. Колись планували, що це буде друге джерело водопостачання Донецької областi. Колись його оцiнювали в 500 мiльйонiв гривень - саме стiльки планували вкласти в його будiвництво. Тепер ця цiна виросла до мiльярда ста мiльйонiв. Це - чимала сума навiть для всiєї держави. Тому частину готових споруд каналу вирiшили вiддати в комунальну власнiсть, а частину - приватизувати. Правда, i приватизацiя, i переселення людей тут вiдбуваються якось по-особливому.

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Так это не то. Я расскажу, как к нам зашли 7 человек в масках и нас били. - А как это произошло? - Зашли в масках и с невесткой нас побили. - А какие мотивы? - Давайте доллары, давайте там все на свете".

До переселення й приватизацiї сказане не має нiякого вiдношення. Просто поруч - нiкого, хто мiг би захистити iнтереси жителiв, якi залишилися. До найближчого дiльничного - неблизький свiт.

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Куда ты пойдешь? Кто знает, куда - нет людей. Да тут днем придет и убьет тебя. Ну, вот вы, днем приедет - и всё".

Тут немає влади. Тiєї влади, що покликана захищати. Тому люди почувають себе кинутими напризволяще. Раїса Володимирiвна розповiдає, що якось приїхав до неї хтось у формi, представився дiльничним, розпитував, чи є рушниця в родинi? Рушниця якраз була, але смiлива господарка не зiзналася в тому. Говорить, хто його знає, що це була за людина. Зараз у формi багато рiзних ходить. Може, це - переодягнений розбiйник, забере зброю, перестрiляє всiх i пiде собi...

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Тех выселили. Это мы с Григорьевной тут гребёмся. Вот тут проедьте, видите, там дом разваливают. Это им в Тоненьком дали. Теперь этот развалили. Так что ж. А что, мы тут живем. А что тут жить?"

Якщо в Тоненьке приїде людина необiзнана, то, напевно дуже здивується: чудовi цеглянi будинки, клуб, бiблiотека, медпункт, школа... Але все це тiльки будинки. Усерединi ж - порожнеча. Тридцять рокiв тому - коли жителiв Уманського повиннi були поступово переселяти сюди - фахiвцi перерахували в будинках кожне деревце, обмiряли кожен сарайчик. Планували компенсувати усi витрати переселенцiв. Навiть будувати нове село було вирiшено поруч зi старим... Час iшов. Змiнювалася влада, так само й плани будiвництва - коли ударними темпами, а коли - жодного будинку за рiк.

Олексiй Кулiков, колишнiй голова колгоспу iмені Свердлова, сiльський депутат: "Там часть домов стояли с крышами, штукатуренные. Не было общего руководителя. Та не успела крышу накрыть - уже поштукатурили, а эта - не успела поштукатурить - уже крышу накрыла - что-то не сделала".

Час iшов. А на будiвництвi - чим довше триває зведення об'єкта - тим воно дорожче. Та до того ж, немає гарантiї, що будматерiали використають за призначенням. Новосели говорять, що є смiливцi, що серед бiлого дня приїжджають, i, представившись працiвниками вiдповiдних служб, знiмають дорожнi плити з цiлих вулиць, звiсно, обiцяючи все покрити новеньким асфальтом. Тому на окраїнах деякi вулицi вже важко перейти, а майже готовi будинки поступово розбирають...

Олексiй Кулiков, колишнiй голова колгоспу iмені Свердлова, сiльський депутат: "Разобрали... Но затраты уже сделали... В этом году - 33 тысячи. А последний дом сдали - 600 тысяч".

От цей будинок. Його нам показали мiсцевi мешканцi, вiд яких нiчого не сховаєш. Будинок цей коштує 600 тисяч гривень. Це майже 100 тисяч євро. За такi грошi в Києвi можна купити непоганий особняк, а тут, у 20 кiлометрах вiд Донецька, вiн повинен бути золотим. Саме так тут i говорять.

Олексiй Кулiков, колишнiй голова колгоспу iмені Свердлова, сiльський депутат: "Слушайте, 600 тысяч - последний дом сдали. Допустим, это мой дом, а Вы - мой сын. Я умру - надо 78 тысяч заплатить, чтобы переоформить. Откуда у колхозника, как я, у крестьянина? Убытки на него списали, чтобы закрыть убытки. 600 тысяч. Какой дурак в него поселился? - Сколько там квадратов? - Обычный дом двухкомнатный. Ну, просто убытки списали. А человек влез. Ну, где взять 78 тысяч, чтобы переоформить наследство?"

Середня цiна двокiмнатного будинку тут становить 200 тисяч гривень, а оцiнна - ту, котру встановлюють у бюро технiчної iнвентаризацiї, - бiля 40. Можливо тому чиїсь iнтереси не дозволяють жителям Уманського замiсть нової житлоплощi одержувати грошi.

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Они их попродали и денежки в карман. А мы живем. Нам тоже обидно. И я б так могла - ту продать хату, а сыну купить".

Правда, говорять, що вже можна приватизувати новi будинки й продавати старi. Але, як твердить та ж Раїса Володимирiвна, кому потрiбнi їхнi руїни? Говорить, хiба що за 200 гривень продати комусь на будматерiали. У неї болить душа. Болить за те, що обдурили. Обiцяли золотi гори й обдурили. Єдина її надiя в тому, щоб чекати. Чекати, коли прийде i її черга на отримання нової квартири. Але от чи дочекається вона?.. А колись, коли вона була ще зовсiм маленьким дiвчиськом, зi своїми подружками щоранку бiгала на сусiднi ставки. Тi ставки, що нинi зданi в оренду...

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "Были тут и лебеди. Мы удивлялись - и лебеди были, и маленькие эти плавали... - А теперь что? - А теперь нет нигде ничего. Теперь мусор у нас остался один".

I все-таки, Раїсi Касьяненко пощастило: у неї є родичi, а в родичiв - машина. Виходить, може собi дозволити iнодi з'їздити на ринок у мiсто, запастися продуктами...

Раїса Касьяненко, мешканка села Уманське: "А вот Григорьевна - пенсионерка. За что она поедет покупать? Тут покупает".

Григорiвна - Ганна Григорiвна Нелепа - її сусiдка, дивується, вона не перестає думати про те, кому тепер належать сiльськi будинки. Тепер, коли колгоспу давно вже нема i в згадцi? Утiм, i донинi сплачує вона за житло в колгоспну контору. I, на вiдмiну вiд своєї заможної сусiдки, може користатися тiльки громадським транспортом, що у цьому селi так-сяк, але працює. Хоч i за несплачений проїзд водiй у заставу забирає речi пасажирiв - до повернення боргу...

Олексiй Тарасович Куликов - не тiльки колишнiй голова колись передового колгоспу iменi Свердлова, але й чинний депутат. Вiн - людина старого загартування - нiколи не дозволяв собi бути осторонь вiд людських тривог. I, проте, навiть вiн скаржиться, що за рiзної влади селу жилося по-рiзному. Тому й написав у Київ лист, перейнятий тривогою за долю односельчан - тих, хто залишився скривдженими.

Олексiй Кулiков, колишнiй голова колгоспу iмені Свердлова, сiльський депутат: "Прошу, пусть они хотя бы 10 домиков чтоб ежегодно строили. А в этом году - ничего".

Про те, що тут недавно вели будiвництво каналу "Днiпро-Донбас" нагадують труби насосних станцiй i от цi поважнi споруди. Величезнi грошi спочатку в радянських карбованцях, а потiм i в гривнях, двометровими трубами закопанi глибоко в землю. Тепер усе це - лише купа непотрiбного брухту, iржа. Жителям Донбасу вона вже не принесе нiякої користi. Цi труби i плити стали черговою часткою прибутку щасливих комерсантiв. Те, що не можна здати на металобрухт чи просто вигiдно продати, вони просто списують. Так само, як списують долi жителiв Уманського й сусiднiх сiл, через якi повинен був пройти канал. Списують через непотрiбнiсть. Чергове будiвництво столiття iржавими трубами роздiлило на щасливих i нещасливих жителiв декiлькох сiл.