Люди без певного місця проживання [ Редагувати ]
Володимир Варнавський - людина без певного мiсця проживання. Мешкає вiн, якщо це можна назвати життям, у вiдомому своїми величезними кавунами й осетровою рибою мiстi Астраханi. Кожен божий день стоїть вiн тут, поруч iз собором астраханського Кремля. Стоїть iз простягнутою рукою.
Владимир Варнавский, людина без певного мiсця проживання: "Получилось то, что меня посылали на Дальний восток - я был в ракетных войсках, а жена не захотела ехать со мной. Развелись. И вот с тех пор я приезжаю сюда. Дом сгорел. Приходится сейчас... Земля есть, но приходится обивать пороги. Одна справочка - 200 рублей, а мне пенсию назначили 800 рублей. Вот у меня пенсионка".
Галина Кульчицька - нинi пенсiонерка. Але навiть зараз вона не припиняє працювати. Тепер - в одному з астраханських дитячих будинкiв. Попереднє мiсце - керiвника Будинку культури - довелося залишити. Галина Василiвна говорить, що потрiбно вчасно вiдчути, коли можна гордо пiти.
Галина Кульчицька, педагог дитячого будинку міста Астраханi: "Никакой разницы я не чувствую. Отношение ко мне нормальное. Я считаю, что здесь по достоинству отметили мой труд. Я считаю, что разницы нет никакой. Мы все одинаковые".
Галина Василiвна i Володимир Андрiйович не знайомi. Їх пов'язує тiльки земля, на якiй вони живуть. Iм'я цiєї землi - Росiя, Астраханська область. В iншому - у кожного своє життя, свої турботи, свої переживання...
Галина Кульчицька, педагог дитячого будинку міста Астрахані: "Я родилась и выросла на Украине, сердце моё там, но я приобрела вторую Родину, здесь у меня корни - сын, которым я горжусь, который был в горячих точках. Я считаю, что это - тоже моя Родина, хотя корни мои остались на Украине. Любовь к Украине, украинскому языку - это будет на всю жизнь".
Володимир Варнавський у своєму життi не змiг зробити для оточуючих його людей того, що змогла Галина Кульчицька, яка колись зумiла навчити цiлий росiйськомовний хор астраханського Будинку культури спiвати українськi пiснi. Але для неї це вже в минулому.
Галина Кульчицька, педагог дитячого будинку міста Астрахані: "Я бы хотела, чтобы в России тоже были украинские школы. Я бы хотела, чтобы мои внуки знали украинскую мову. Потому что это - корни мои, Украина".
Володимир Варнавський - не спiвак. Вiн - колишнiй вiйськовий-ракетник, що за часи служби об'їздив весь Радянський Союз: вiд Калiнiнграда - до Владивостока. Його життя, здається, припинилося, коли синовi було лише 5 рокiв.
Володимир Варнавський, людина без певного місця проживання: "Мой сын живет в Киеве. Я сам работал в Министерстве мелиорации. Мой сын Варнавский - 28 мая у него день рождения... Я его не видел уже 30 лет, а ему будет".
Володимир хотiв би особисто порозумiтися зi своїм уже дорослим сином, та не може. Немає в нього грошей на поїздку в Україну... А ще вiн думає, чи прийме його до себе його власний син? Тому вiн мовчить. Мовчить про те, що хотiв би, але не може сказати.
Володимир Варнавський, людина без певного місця проживання: "Пусть не обижается сын, что я ему не могу помочь... В Дарнице живут, в Новой Боярке и Старой Боярке... Анатолий Николаевич раньше работал в КБ Антонова. Я сам работал в Жовтневом районе секретарем комсомольской организации ГПТУ 29, строители. Киев я знаю от и до".
Йому подобається це мiсто - вiн тут народився. Волга, теплоходи, квiтучий лотос... А головне - астраханцi дуже доброзичливi. Це слова Володимира Андрiйовича, людини без певного мiсця проживання. Вiн вдячний мiсцевiй мерiї й астраханському губернатору. Говорить, усiх цих людей треба благословляти. А сам стоїть тут, iз простягнутою рукою.
Володимир Варнавський, людина без певного місця проживання: "Выживем. - Как? - Головой и умом. Если есть ум - значит, выживем. Летом приезжают туристы... А на зиму - приготовиться..."
У нього чимало проблем. Але найголовнiшi - наступна зиму i поїздка до свого сина. Незважаючи нi на що, вiн поїде до нього. Поїде навiть якщо той не захоче бачити свого батька... Володимир Андрiйович про всяк випадок залишив нам адресу, за якою його можна знайти в Астраханi. Усi документи й тi невеликi грошi, що вдається зiбрати, вiн зберiгає у свого товариша, який має хоч б дах над головою.
Володимир Варнавський, людина без певного місця проживання: "Хлеб. Хлеба надо полбуханки взять. Прожиточный минимум - 1800. Их надо заработать. Хожу к старушке - она говорит, убери там, покормит меня, даст пятерочку... Сейчас - под кустом. А раньше - ночлежка".
Такi люди, як вiн, не потрiбнi нiкому. Навiть тим, кого ця людина хвалить. Тi, хто поруч iз владою, дуже часто бувають глухi до людських проблем. Навряд чи є хоч одна пострадянська держава, де все по-iншому...
Володимир Варнавський, людина без певного місця проживання: "Порой, идешь по улице - 4-5 человек маленьких... Подходит - дед, дай денег, говорят. Нету. Толкнули... А что надо деду?.. А когда знают, что нет денег, они не подходят даже".
Володимир - один iз багатьох - знайшов притулок у регiонi, де живуть представники майже ста двадцяти народiв i народностей, хоча в Астраханськiй областi мешканцiв менше нiж навiть у набагато скромнiших за розмiрами українських областях. Тому йому дуже легко знайти спiльну мову з такими ж, як i вiн, браттями за нещастям. З тими, хто мешкає не тiлькi саме в Астраханi, а й навколо неї. Тут, як i в пiвденних українських мiстечках, на однiй вулицi можна побачити й мечетi, i православнi церкви. Двадцятирiчний заступник iмама мечетi Красноярського району, Марат, вважає, що всi люди мають по-дружньому ставитися до чужої релiгiї. Вiн упевнений, що саме тому на Астраханщинi - спокiй i порядок.
Марат, заступник iмама мечетi Красноярського району Астраханської області: "Нам пророк завещал дружелюбно относиться к христианам и ко всем верам. Бог один и нет других богов. Нам так завещано - жить дружелюбно".
Жумекен Гатауов - не мусульманин, хоча теж живе в Астраханської губернiї. Вiн, скоріше, спiвак, нiж рядовий працiвник рядового астраханського районного Будинку культури. Як вiн говорить, на цих росiйських просторах його праця так же потрiбна, як i в його рiдному Казахстанi. Та й не так просто забути той час, коли ще дитиною бiгав з Радянського Казахстану в Радянську ж Росiю. Тодi тут ще не було прикордонних постiв".
Жумекен Гатауов, методист Будинку культури Красноярського району Астраханської області: "Родился я в Казахстане а сейчас работаю здесь, в России. - А с чем связан этот переезд? - У меня родственники все здесь, потом, здесь хотелось работать. Родственники, братья, сестры - все здесь. Здесь очень дружный народ. Здесь полно наций. Вообще, дружный народ: русские с казахами дружат".
Жумекен приїхав сюди тому, що дуже хоче подiлитися своєю, казахською культурою з росiянами. Та й не лише з росiянами - Астрахань завжди була багатонацiональним мiстом. Спiлкується вiн тут i зi зросiйщеними українцями - тими, хто своєю Батькiвщиною вважає Росiю... Якщо б декiлька рокiв тому вiн зустрiвся з панi Кульчицькою, то став би спiваком хору в її Будинку Культури. Бо їхнi погляди на розвиток культури в державах, котрi зараз вважаються закордонними повнiстю спiвпадають.
Галина Кульчицька, педагог дитячого будинку міста Астрахані: "Я считаю, что на Украине русская речь должна звучать. Мы привыкли к разноязычию. Здесь, когда мы встречаемся, мы говорим на украинском языке".
Галинi Василiвнi частi поїздки на Батькiвщину в радiсть. Приїжджаючи сюди, вона почувається українкою i залишається нею, коли повертається в Росiю. Панi Кульчицька часто згадує твори українських пiсьменникiв. Українська мова iз сiмейного побуту пiшла зi смертю матерi. Галина Василiвна шкодує, що не встигла навчити їй своїх онукiв. I, якби в Астраханi була українська школа, вона б iз задоволенням викладала українську.
Галина Кульчицька, педагог дитячого будинку міста Астрахані: "Наверное, это судьба. У меня муж родом отсюда. Я приехала, была хохлушкой. Но я привыкла к этому. На Украине есть слово "Батькiвщина" - оно означает - Родина. А на украинском языке - от слова "батько".
В Астраханськiй губернiї близько 20 вiдсоткiв українцiв. Країна Рад розкидала народи по всiй територiї. А тепер пiдтримати тих, хто хотiв би повернутися на Батькiвщину, нiхто не береться. Той, кому пощастило, може iнодi вiдвiдувати своїх родичiв. Панi Кульчицька приїжджає до України часто. Володимир Варнавський тiлькi-но сподiвається зробити це. Бо спочатку треба зiбрати гроши. Багато грошей - для того, щоб нарештi побачитися зi своєю колишньою родиною... Людина доти залишається людиною, доки в нiй живе вiра. I Володимир Андрiйович вiрить. Вiрить у те, що його син вiдгукнеться й покличе до себе. А, може, приїде й сам. Поки ж вони роздiленi кордонами.
Володимир Варнавський, людина без певного місця проживання: "Денег нет. Хочу заработать. - Как вас найти? - Только около церкви Покрова. Я там стою с протянутой рукой..."
Вiра об'єднує. Пан Варнавський i панi Кульчицька живуть однiєю вiрою. Марат - iншою. Серед його друзiв - люди рiзних вiрувань. Але, вийшовши на вулицю, вони забувають про вiдмiнностi. У них спiльнi iнтереси. Вони не думають ворогувати. Ворогувати в тому росiйському регiонi, де рукою подати до Чечнi.
Марат, заступник iмама мечетi Красноярського району Астраханської області: "Аллах этому не учит - убивать неверных. Только проповедью. Аллах говорит, что мы не имеем права принуждать. И все".
Простим людям не цiкавi iгри, в якi грають полiтики. Молодим важливiше знайти спiльнi iнтереси. Старим - не забувати iнодi грiзне, але переважно щасливе минуле. А всiм разом - просто жити. Жити у мирi й достатку, не знаючи кордонiв..."
