В очікуванні дембелю: думаєш, як виживати далі [ Редагувати ]
Я знову постійно чую це слово - "дембель". В телефонних дзвінках, смс, при зустрічах. Дембель знову переносять. Тепер масово.
Рахувати дні до дембеля на війні, то не рахувати їх на строчці. Навіть, якщо по тобі не гатять вдень і вночі, навіть, якщо ти не тягаєш снаряди, навіть якщо ти досі маєш чотири кінцівки і не маєш нових дірок на тілі - ти не вдома.
Не просто полігонно-втомливо не вдома. А там, де сиро або спекотно, де тобі - піжону чи трактористу, гопніку чи юристу з гражданки, - доводиться носити одну і ту саму форму, аватарити або дивитись на аватарів, слухати часто відверто дурні команди.
За 40 км від лінії фронту фарбувати бардюри і викладати колоди шахматкою до приїзду генерала, який, стоячи в новесенькому мультикамі, зробить тобі зауваження - чого ти в бундесі, а не в дерев'янній піксельці?
Де рідко хто цінує, що ти не заховався в тещі і не забашляв лікарю, раптом ставши глибоким інвалідом. Де ти заростаєш густою бородою і твоє обличчя чорніє і обвітрюється.
Рахувати дні, і думати, чи зможеш ти потім вдома? Чи витримають близькі твої кошмари і крики ночами? Чи стерпиш ти у відповідь на хамство? Чи не зірвешся?
Виконавши свій обов'язок, думаєш, як виживати далі, добре знаючи, що держава, яка не дбала за тебе на цій війні, не подбає і вдома...
Вчасного вам дембелю, хлопці і достойної зміни. Якби хто питав, то тих, хто цінує, що ви не заховалися і готових підставити плече, все ще багато.
