Смертельна небезпека: чому в Україні немає місця людям з інвалідністю? [ Редагувати ]

Що таке бути за бортом суспільства, відрізаним від нормального. Це щодня відчувають на собі тисячі українців. Люди із інвалідністю. Вони змушені боротися і з хворобою, і з нашою реальністю, де для них просто немає місця. Інфраструктура наших міст не просто не пристосована для таких людей, вона для них смертельно небезпечна! На відміну від міст європейських, в яких зручно всім.

Про те, як наша держава Обмежує можливості своїх громадян. І як Європа ці можливості розширює. Контрастне порівняння - від Ферузи Бегматової і Олени Абрамович.

Просто встати з інвалідного візка, натрапивши на перепону, і піти. Але така розкіш тільки мрія для людей зі справжньою інвалідністю. Чиновники Івано-Франківська, для піару, пересіли на візки. І впевнилися, що місто просто недоступне для таких мешканців.

"Важливо подолати той психологічний бар'єр, коли людина має пересісти на інвалідний візок і відчути те, що відчувають ці люди кожного дня. Ми дуже часто ці проблеми уникаємо, намагаємося не помічати, а треба все ж таки вміти співпереживати", - говорить Руслан Марцінків, міський голова Івано-Франківська.

І все б нічого, але таку виставу чиновники влаштовують не вперше. Два роки тому подібну акцію ми вже фільмували, і відтоді мало що змінилося.

"Дуже проблемними є такі об'єкти як аптеки, це раз, це банки, два. Тобто це ті структури, які мають ліцензію і без права доступу нас, як людей з інвалідністю і маломобільних людей, вони не мали б права працювати", - говориь Микола Макаров, людина у візку.

І це при тому, що Івано-Франківськ друге місто в країні, сприятливе до людей із інвалідністю. Перша - Вінниця. Та незалежно від місця рейтингу абсолютно у всіх українських містах із доступністю інфраструктури - або погано, або дуже погано.

І те, що для наших співвітчизників тільки мрія - у Бельгії вже давно реальність. Тротуари плавно переходять у дороги, жодних бордюрів. А перед входами до магазинів пандуси.

"Ось така дуже проста рампа - її не важко встановити, але вона змінює цілий світ для людей на інвалідних візках, бо ми можемо просто зайти і не треба ні в кого просити допомоги", - говорить Ерік де Велдер, волонтер асоціації "Брюссель для всіх".

Ерік де Велдер вибирається з дому щонайменше тричі на тиждень. Після автокатастрофи він прикутий до візка уже понад 10 років. Не всі місця у Брюсселі йому доступні, та він працює, щоб їх було більше. Волонтерить в асоціації людей з інвалідністю.

"Наприклад, оцінюємо якість тротуару за шкалою від 1 до 10. І якщо він поганий, то маємо цьому докази".

Докази збирають із допомогою спеціальних чутливих приладів на візку. В асоціації є й архітектори - міська влада з ними співпрацює, коли затверджує нові проекти. Заснував спільноту Мігель Герез. І він уже здобув результати, якими пишається.

"Ось бачите - цю бібліотеку відремонтували за нашої участі. Стійки реєстрації зробили нижчими, адаптовані вони і для незрячих та інших видів інвалідності, всюди є ліфти, а ще вбиральні для людей на візках", - говорить Мігель Герез, засновник асоціації "Брюссель для всіх".

Зробили доступнішими і магазини на центральній площі Брюсселя - жодних порогів. Ставити вимоги будівельним компаніям асоціація Не може, проте бере участь в обговореннях проектів.

"Ось тут з'їзд, який начебто доступний, але сьогоднішнім нормам уже не відповідає, тому в нових проектах використовувати такі конструкції уже заборонено", - говорить Ерік де Велдер, волонтер асоціації "Брюссель для всіх".

Пересуваються по місту Ерік та Мігель переважно громадським транспортом. 80% станцій метро в Брюсселі мають ліфти. Автобуси і трамваї - обладнані виїздними платформами.

Доволі часто Мігель користується і "таксі-бусом" - це адаптований до потреб людей з інвалідністю міні-вен.

"Це легше, ніж шукати метро, яке не ходить у мій район", - говорить Мігель Герез.

Викликати таке таксі коштує, як квиток громадського транспорту. Замовляти потрібно за добу, водії складають маршрути.

"Оскільки це громадський транспорт, ми намагаємось групувати їх. Забираємо одну людину в точці А, іншу в Б, третю ще далі і веземо усіх в потрібному напрямку", - говорить Роланд Кортхутс, керівник комунальної служби таксі для людей з інвалідністю.

Крісла закріплюють на спеціальних рейках, є і паски безпеки.

"Ми можемо змінювати конфігурацію авто залежно від інвалідності людини, яку веземо. Ось ці сидіння можна скласти, щоб поставити більше інвалідних візків. Тут вміщується або четверо пасажирів, які можуть сидіти на кріслах, або три візки", - говорить Роланд Кортхутс, керівник комунальної служби таксі для людей з інвалідністю.

За день таксі-буси, яких в цьому автопарку 12, роблять понад півтисячі рейсів. Буває, що замовлень більше, тоді комунальники присилають місцеву службу таксі і покривають усі витрати.

"Вони можуть їздити на роботу, чи в лікарню, чи в центр - чимось позайматися, чи навіть просто на шопінг, чому б ні? Вони теж мають право на нормальне життя, тому ми їх возимо", - говорить Роланд Кортхутс.

Годі й казати, що в місті Бровари ніхто нікого не возить. Тут живуть і працюють Василь і Наіля.

Вони щойно закінчили свій робочий день в Організації незрячих людей, активних і незалежних при КП "Оздоровчий реабілітаційний центр". Цей заклад Василь Закревський заснував. Сам він один із найтитулованіших спортменів України: параатлет, інструктор збірної України з тріатлону. І найбільше він хоче витягти незрячих людей із домівок, аби залучити до соціуму. Але навіть дорога від центру до зупинки міського транспорту - випробування не простіше за олімпійські змагання.

"У нас был и соревнования в Токио, население - 35 млн. Там настольо все адапировано, эти тактильные плитки они в 90 процентов,  к каждому помещению, двери, там нет этих бровок киломентровых, пантусы везде", - говорить Василь Закревський, голова громадської організації "Оnlaіn" (організація незрячих людей, активних і незалежних), спортсмен-параатлет, інструктор збірної України по тріатлону.

Тактильні плітки - це рельєфні частки дороги, які допомогають орієнтуватися незрячим на тротуарах, зупинках та пішохідних переходах.

"Самое поразительное то, что у нас в Украине эти тактильные плитки делают. Я где был заграницей, много где был, везде в Европе, процентов 80-90 все, в тактильной плитке. И не везде производят эти тактильные плитки, у нас же производят в двух городах", - гооворить Василь Закревський.

Через їхню відсутність незряча людина не встигне вчасно зрозуміти, що попереду підземні сходи або проїзжа частина.

"Дорогу пройти, а там тоже есть светофор, но, к сожалению, он не озвучивается. Ищешь людей, хочешь спросить, хотя бы зеленый ли свет, потому что очень опасно", - пояснює Василь Закревський.

Небезпечні для незрячих і ось такі жовті обмежувальні сфери на дорогах.

"Полусферы низкие, они проходят под тростью, я уже так падал, я знаю, что это такое", - говорить Василь Закревський.

Нарешті ми дісталися до зупинки. На ній нікого, хто б міг допомогти і підказати, який номер транпорту під'їжджає.

"Когда подъезжает маршрутка, нет громкоговорителя, какого-то, хотя бы динамика, который озвучил бы, что подъезжает такая-то маршрутка".

Громадян із інвалідністю називають у нас людьми із "обмеженними можливостями". Та проблема в саме в тому, що ці можливості обмежені штучними перепонами. І це не лише високі бордюри, або відсутність аудіо-супроводу. Ці перешкоди це обмеженість та байдужість навколишнього соціуму.