Розтрощене минуле: важкі історії вимушених переселенців [ Редагувати ]

Лисичанськ, Слов'янськ, Краматорськ - ці міста теж під ударами рашистів. Б'ють ракетами, нищать снарядами, руйнують бомбами. Рашисти продовжують вбивати мирне населення. Евакуація з Луганщини зараз неможлива, з Донецької області виїхати можна. І робити це закликають і очільники міст, і військові, і волонтери. Та попри загрозу і страх, покинути свій дім і їхати "в нікуди" наважуються не всі.

Ольга Лучек поспілкувалася з переселенцями зі Слов'янська, Лисичанська та Енергодару. Історії людей, які мріяли про одне - зберегти життя - дивіться далі.

Амалія з сестрою лазить по деревах. Дівчинка ніколи не одягає сукні, бо каже - майбутня українська розвідниця. У свої 13 вона знає як переступити розтяжку, бачила не одну, навчена і стріляти, і бігати поміж куль.

Амалія, переселенка з Лисичанська:

Не страшно. Коли стріляли, вся моя сім'я лягала на землю, прикривали голову і вуха ось так. Якщо розтяжка, то можна обійти, якщо обійти не можна, то можна переступити або з розбігу перепригнути. Хочу повернути ті роки, коли ми з моєю найкращою подругою, ми ще сестрами називаємо одна одну, вернутися назад в ті роки, коли ми кіз вигулювали, лазили по деревах...

Наразі у гуртожитку проживає 17 дітей, котрі бачили війну на власні очі. Їм надають психологічну підтримку та просто обіймають, співпереживають разом з ними, намагаються хоч на трохи відволікти від пережитого.

Анжела Порубана, практичний психолог Чернівецького професійного ліцею:

Дітки у нас малюють і пензликами, і пальчиками, ми готували листівки воїнам передавали на передову, робили такі прянички кольорові з глазур'ю, звісно нам допомагали різні організації волонтерські. Ну і добре слово, підтримка, щира посмішка.

Наталія Миронюк, заступниця директора з навчальної роботи Чернівецького професійного ліцею:

Було в загальній кількості поселено 2640 людей, притому, що проєктна потужність гуртожитку 130 осіб. Найбільше з Київської, Харківської, Луганської та Херсонської областей.

Крім того, у навчальному закладі не було пральних машин, тому працівники ліцею забирали речі переселенців до себе додому і там - прали.

Роксолана Беньовська, соціальний педагог Чернівецького професійного ліцею:

Справлялися як могли. Дуже було важко, тому що ми й самі були налякані, не розуміли, що в нас відбувається. Людей кожного дня все більше і більше, хто сидів у підвалах і не одну добу, то речі були у жахливому стані.

А Людмила та Василь місяць пробиралися колоною з Енергодару. Ледь змогли виїхати. Вони обоє мають інвалідність, це випробування їм далося надзвичайно важко. Василь досі сказати не може нічого, чоловік постійно плаче. Російські військові залякували цивільних, стріляли по ногах, погрожували розстрілом за все українське.

Людмила, переселенка з Енергодару:

От так колоною місяць, їдемо - не пускають. Там йшли обстріли і щоб не було як прикриття колонами, до Василівки доїдемо і вертали. Ми і ночували, і в посадках були, ночували, сказали ховайтесь куди хочете. Ні їсти, ні води нічого, сиділи там, ужас такий передивилися, самі бачили як гради летять.

Пані Наталія в одних кімнатних капцях і з документами тікала зі Слов'янська. Зараз жінка при кожній можливості дякує всім за допомогу.

Наталія, переселенка зі Слов'янська:

Приїхала із-за того, що в Слов'янську почалися бойові дії, обстріли постійні, потім ні світла, ні газу, ні води, постійно гинуть люди. Я дуже дякую цьому закладу за гостиприємність. Додому дуже хочеться. Дуже хочеться, щоб звільнили, щоб закінчилася війна і ми поїхали додому, щоб залишилося ціле житло, щоб все осталося хорошо.

Це лише невелика частина історій людей, які змушені були полишити рідні домівки. Нині їх в Україні мільйони. І частині з них - вже просто нікуди повертатися. Лише у додаток "Дія" надійшло понад 220 тисяч заявок на відновлення житла через війну.