Учотирьох в одній кімнаті: як виживають переселенці в Чернівцях? [ Редагувати ]

Він стоїть незважаючи ні на що, попри щоденні російські прильоти. Миколаїв героїчно відбиває атаку ворожих військ. Російська армія регулярно наносить по ньому все нові й нові удари, використовуючи при цьому заборонені касетні боєприпаси. Люди, котрі залишилися там, щодня виборюють собі життя. Ольга Лучек поспілкувалася з тими, хто евакуювався з самого пекла війни.

На цих світлинах щаслива сім'я миколаївських програмістів. Дім, улюблена справа, двоє синів. Проте тепер Олена з дітьми за сотні кілометрів від минулого життя. Жінка вперше гуляє вулицями Чернівців, але й досі страх заважає їй вільно дихати. Миколаїв - колись затишний - нівечать рашисти. А чоловік Олени залишився боронити місто від російської орди.

Олена, переселенка з Миколаєва:

Твоє рідне місто так розрушають. Ужасно, коли біля твого любимого супермаркета "Велмарт" видно просто торчить ракета, коли розривається ракета на центральному ринку, попадає і в маршрутку, в людей, кров тече просто рікою. У людей істерика, крики, це біда, це велика біда, яку просто не передати. Скільки людей помирало коли вони просто пішли по воду і не повернулися, тому що бомба їх застукала. І от коли у тебе закінчується остання вода, ти думаєш, можливо - це буде останній похід.

Олена довго не наважувалася поїхати. Щоразу сподівалася: а раптом завтра більше не прилетить, або хоча б буде не так близько... Та 27 червня, коли біля будинку побачили плями крові зрозуміла: треба забирати дітей і їхати. З ними вирушила і сусідка.

Олена, переселенка з Миколаєва:

Найстрашніше, що я хочу сказати, це коли з Херсону почали випускати ракети. Треба дві хвилини, щоб ракета прилетіла у місто Миколаїв. І за цей час не встигала спрацьовувати повітряна тривога. Тобто люди вночі, вдень у будь-який час їх випустили, ти не встигнеш нічого абсолютно, ніби світить сонце, все добре і тут раз і прилетіло. Це просто ужасно. Ти просто молишся лиш би не у мене, але ви ж розумієте, якщо не в мене, то значить кудись рядом, там де знову ж таки люди, діти, старі і всі решта.

На новому місці Олені нелегко. Заощадження закінчилися, орендувати житло ніяк. Тож туляться учотирьох в одній кімнаті з літньою бабусею.

Олена, переселенка з Миколаєва:

Добрі люди нас підселили до бабусі в однокімнатну квартиру, зараз я, Людмила Григорівна і двоє моїх дітей і бабуся живемо там. Так у нас мало місця, його практично немає, але хоч так і за це дякуємо велике.

Сусідку Олени - пані Людмилу - душать гіркі сльози. У жінки було все, а нині лише те, чим допомогли волонтери. Пані Людмила на заспокійливих, погано спить - вчуваються звуки вибухів. Нині жінка з п'ятої ранку на ногах, стояла в чергах за олією, борошном та крупами.

Людмила, переселенка з Миколаєва:

Ось підемо поїсти, бігали, таке… Дали список, де там що, для дітей, де медицина, десь одяг, ми пішли, практично нічого, а ми ще не знаємо міста, і тратимо багато часу, ми вивчимо звичайно це місто, дякуємо йому.