За сотні кілометрів від минулого життя: як живуть переселенці з Миколаєва [ Редагувати ]

Майже три десятки людей протягом доби отримали поранення внаслідок обстрілів ворожою артилерією Миколаївщини. Снаряди агресора поцілили у приватний сектор обласного центру, а в самій області окупанти поливали вогнем Баштанський та Миколаївський райони. 

Проте, попри щоденні удари і використання рашистами заборонених касетних боєприпасів, Миколаїв тримається та ще й героїчно відбиває атаки. Хтось із містян залишається, хоча ризик і чималий. Інші - виїжджають, рятуючи дітей. Ольга Лучек поспілкувалася з тими, хто евакуювався.

На цих світлинах щаслива сім'я миколаївських програмістів. Дім, улюблена справа, двоє синів. Проте тепер Олена з дітьми за сотні кілометрів від минулого життя. Жінка вперше гуляє вулицями Чернівців, але й досі страх заважає їй вільно дихати. Миколаїв, колись затишний, нівечать рашисти. А чоловік Олени залишився боронити місто від російської орди. 

Олена, переселенка з Миколаєва:

Твоє рідне місто так розрушають. Ужасно, коли біля твого любимого супермаркета велмарт видно просто торчить ракета, коли розривається ракета на центральному ринку, попадає і в маршрутку, в людей, кров тече просто рікою. У людей істерика, крики, це біда, це велика біда, яку просто не передати. Скільки людей помирало, коли вони просто пішли по воду і не повернулися, тому що бомба їх застукала. І от коли у тебе закінчується остання вода, ти думаєш, можливо це буде останній похід.

Олена довго не наважувалася поїхати. Щоразу сподівалася: а раптом завтра більше не прилетить, або хоча б буде не так близько... Та 27 червня, коли біля будинку побачили плями крові зрозуміла: треба забирати дітей і їхати. З ними вирушила і сусідка.

Олена, переселенка з Миколаєва:

Найстрашніше, що я хочу сказати, це коли з Херсону почали випускати ракети треба 2 хвилини, щоб ракета прилетіла у місто Миколаїв. І за цей час не встигала спрацьовувати повітряна тривога. Тобто люди вночі, вдень у будь-який час їх випустили, ти не встигнеш нічого абсолютно, ніби світить сонце, все добре і тут раз і прилетіло. Це просто ужасно. Ти просто молишся: лиш би не у мене, але ви ж розумієте, якщо не в мене, то значить кудись рядом, там де знову ж таки люди, діти, старікі і всі решта.

На новому місці Олені нелегко. Заощадження закінчилися, орендувати житло ніяк. Тож туляться учотирьох в одній кімнаті з літньою бабусею.

Олена, переселенка з Миколаєва:

Добрі люди нас підселили до бабусі в однокімнатну квартиру, зараз я, Людмила Григорівна і двоє моїх дітей і бабуся живемо там. Так у нас мало місця, його практично немає, але хоч так і за це дякуємо велике. 

Сусідку Олени - пані Людмилу - душать гіркі сльози. У жінки було все, а нині лише те, чим допомогли волонтери. Пані Людмила на заспокійливих, погано спить - вчуваються звику вибухів. Нині жінка з 5 ранку на ногах, стояла в чергах за олією, борошном та крупами. 

Людмила, переселенка з Миколаєва:

Ось підемо поїсти, бігали, таке…дали список, де там що, для дітей, де медицина, десь одяг, ми пішли, практично нічого, а ми ще не знаємо міста, і тратимо багато часу, ми вивчимо звичайно це місто, дякуємо йому.