Голод і холод бомбосховищ: як багатодітна родина пережила окупацію? [ Редагувати ]

А далі неймовірна історія української багатодітної родини, в якій зростає семеро дітей. Вони пережили голод і холод бомбосховищ, смертельні вибухи й страх за життя. Зрештою, будинок сімейного типу переїхав з Луганщини на Хмельниччину. Як обживаються? І як згадують пережите? Дивіться далі у сюжеті моїх колег.

Я Захар, я Настя, я Женя, я Назар, я Анатолій, я Денис. Еще у нас есть дочка Тамара, она учится в Ивано-Франковске на полицейского. И папа наш на работе.

Первістком у Євгена та Марини Шакірових став трирічний Денис. Хлопчикові потрібні були батьки, а, подружжя мріяло про велику і дружню сім'ю.

Марина Шакірова, багатодітна мати:

Три с половиной года, Денис, он - первый. И долго мы жили в Попасной, потом переехали в Краснореченск, до 2014 года.

Невдовзі у подружжя народився і власний синок. Щороку дітей ставало більше. У 2014 році у великій родині зростало п'ятеро прийомних і двоє біологічних дітей. Та життя принесло нові випробування. Батькам з малими довелося тікати з-під обстрілів зі створеної терористами квазіреспубліки - ЛНР.

Ольга Шакірова, бабуся:

Прилетел снаряд, над нами. Вынесло квартиру. В одну сторону попал снаряд, вынесло квартиру. А мы под низом, накринились бетонные плиты. И мы выжили. И вот эти удары градов, это был самый страшный день.

За вісім років 24 лютого у Красноречінську родина прокинулася від розривів снарядів.

Марина Шакірова, багатодітна мати:

В первый день. Поснулись от взрывов в пять утра. С первого дня в бомбоубежище. 10 дней пробыли мы. Когда еда заканчивалась, мы кушали "Мивину". Просто ее не было чем залить. Не было света, кипятка. Ели сухую. Еды было мало, но мы не уезжали до последнего, пока в наш поселок не зашли русские. Когда мы поняли, что мы в оккупации. Мы не хотели жить в оккупации.

Батькам удруге довелося рятувати дітей від неминучої загибелі. Втративши домівку, родина приїхала на Хмельниччину. Тут, у містечку Дунаївці, благодійники надали родині будинок.

Віталій Нагаєвський, пастор помісної церкви:

Це продукти, це одяг, це гігієна. Все що ми можемо, що є, можемо допомагати цим.

Придбали також і велике авто для великої сім'ї.

Руслан Ясницький, керівник приватної компанії:

Ми познайомились з родиною. Дуже прекрасна сім'я, дуже відзивчиві, добре дивляться за дітками, життєрадісна. І дивляться в майбутнє з позитивом.

Віталій Савчук, голова благодійної організації:

Це семимісний мінівен. Він коштував порядку двох тисяч євро. Ми його обслужили, поремонтували й віддали сім'ї у справному стані.

Відтепер діти мають власні кімнати й прибирання - за графіком.

Веник просили? Тримайте.

Проте лишається час і на улюблені справи.

Настя, донька:

Бегаю, занимаюсь спортом, гуляю с друзьями, общаюсь с братьями-сестрами. - Каким спортом ты занимаешся? - Футболом, дзюдо.

А ще діти планують майбутнє. 18-річна Тамара стане поліцейською. 19-річний Денис - матиме велику родину і бізнес.

Денис, старший син:

Жена, дети. И свой бинес. - Кем ты мечтаешь стать? - Хорошим отцом.

А 11-річна Євгенія мріє про навчання на кухаря.

Євгенія, донька:

Я люблю готовить и люблю маме помогать в готовке.

Батько Євген працює, щоб забезпечити родину усім необхідним. А Марина, яка у свої 36 має сімох дітей, радіє що всі врятувались.

Марина Шакірова, багатодітна мати:

Чтобы были всегда людьми и выбрали все самое хорошее, что видели в этой жизни от нас, в нашей семье.