Герої Карачуна: як мешканці села Лісний Хлібичин згадують загиблого добровольця? [ Редагувати ]

Пам'ять ніколи не згасне. І ми, українці, навіки запам'ятаємо ту ціну, яку нам довелося і доводиться платити за нашу свободу. Сьогодні День пам'яті захисників, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України. Дату ще три роки тому запровадив президент Володимир Зеленський і збігається вона із роковинами Іловайської трагедії.

Саме у ці серпневі дні, вісім років тому, був пік боїв за Донецьк. Тоді підрозділи ЗСУ потрапили в оточення російських військ і зазнали найбільших втрат. Сотні загиблих, зниклих безвісти та взятих у полон. До сьогодні невідома точна кількість вбитих. Слідство триває. А винні у кривавій бійні досі не названі й не покарані.

Наша наступна історія про воїна, українського правоохоронця і спецпризначенця Володимира Лисенчука, який у 2014 му віддав своє життя за вільну Україну. І родичі чоловіка досі шукають відповіді.

Минуло вже вісім років, а пані Марія і досі не може повірити, що її сина Володимира - немає. До могили приходить ледь не щодня.

Марія Лисенчук, мати загиблого спецпризначенця:

Мені здається, що він є, що він живий. Що він прийде, що я йому все порозказую. Не віриться і по сьогодні, що немає. Може тому, що ми не бачили як він загинув.

Володимиру назавжди двадцять дев'ять. А його ім'я вже закарбоване в історію України, як захисника, котрий одним із перших з Прикарпаття у 2014-му поїхав на Схід захищати країну і віддав за неї своє життя.

Біль притуплюється, але вона відновлюється як лиш почую що десь когось привезли. І все повертається до пам'яті, якби сьогоднішній день було.

Володимир ніколи не обирав простих шляхів, пригадує мама. Після служби в армії - марив роботою в органах внутрішніх справ. І за пару років із рядового інспектора тоді ще міліції - доріс до спецпризначенця. У 2014-му, коли на Сході почалася "неоголошена війна" - без вагань із побратимами по службі - вирушив на передову. Не зупинили його, каже пані Марія, ні cтан здоров'я - він за пів року до цього переніс складну операцію, ні двоє маленьких дітей.

Марія Лисенчук, мати загиблого спецпризначенця:

Вони малюсінькі були - вісім місяців і п'ять років. Такі буди його слова, а як я можу інакше поступити, хлопці їдуть і їду я.

І він поїхав …. Спочатку в Ізюм для охорони громадського порядку. Звідти його перекинули в Слов'янськ - з якого в 2014 році й розпочалася війна. Бойовики захоплюють місто. Саме там відбулися перші бої між українськими захисниками й російськими диверсантами, котрі разом із бойовиками так званої ДНР у квітні окупували місто. Українські військові змогли відновити контроль над горою Карачун поблизу Слов'янська, де стояла телевежа. Підрозділ Володимира забезпечував захист цієї стратегічної вершини від бойовиків, які її штурмували й регулярно обстрілювали з мінометів.

Марія Лисенчук, мати загиблого спецпризначенця:

Вони охороняли телевежу. І він каже - мамо буде війна. А я - та не може бути. А він побачиш. Це стали пророчі слова. Але перемога буде. І він тоді казав - ми мусимо перемогти…

Але Володимиру не судилося її побачити. Двадцять дев'ятого травня 2014-го - він загинув.

Це кадри останніх хвилин військово-транспортного гелікоптера, на якому Володимир, інші бійці та генерал-майор Сергій Кульчицький мав повернутися додому на ротацію. Екіпаж Мі-8 Нацгвардії саме набирав висоту поблизу блокпоста на горі Карачун, коли бойовики поцілили у вертоліт із зенітно-ракетного комплексу. Загинули дванадцять воїнів - разом із Володимиром Лисенчуком і ще п'ятьма прикарпатцями. Всі вони нагороджені орденом "За мужність" I ступеня ….посмертно.

Олеся Шевченко, подруга дитинства загиблого військовослужбовця:

Наскільки він любив нашу країну (плаче) просто він, знаєте, як би з маленького готувався. Він здається готувався сам десь на підсвідомому рівні. Він би не міг тут сидіти, він навіть не думав, навіть не вагався, завжди казав - я йду туди, аби вони не прийшли сюди.

Олеся - подруга дитинства. Каже - всі ці роки на день народження Володимира вони з друзями збираються за великим столом - і згадують про нього. А сама дівчина і досі зберігає в телефоні його номер мобільного.

Олеся Шевченко, подруга дитинства загиблого військовослужбовця:

(плаче) Не можу, це то найменше, що ми можемо віддати нашим героям, які віддали за нас своє життя. Навіть приїхати до його мами - це для мене дуже велика честь. Тому що я знаю, що він любив свою маму і хто приїде, його ж нема, він не може прийти. Тому ми всі друзі героїв, ми мусимо пам'ятати їх і ніколи не забувати - це наш обов'язок і поклик серця кожного.

Шанують пам'ять героя і земляки. В селі Лісний Хлібичин Володимиру встановили пам'ятну стелу, та планують назвати його іменем вулицю, де він жив.

Михайло Остапюк, друг загиблого військовослужбовця:

Це стела зроблена в пам'ять його, як загиблих тих хлопців, які одні із перших віддали життя за нашу незалежність. І громада спорудила цей пам'ятник в честь першого загиблого нашого воїна за незалежність нашої держави.

За ці роки список героїв в селі збільшився… в україно-російській війні загинули ще троє односельців Володимира. А ще декілька десятків нині воюють на передовій.

Марія Лисенчук, мати загиблого військовослужбовця:

А хто як не вони. Звичайно боляче, ну а як далі. Інакше не може бути. Ну хто має топтати нашу землю …біль не забувається, але мусять захищати. І діти не даремно гинуть. Це війна. Діти наші не даремно гинуть. Ми все життя боремося проти росії. Але перемога буде.