У Львові зустрічають евакуаційні потяги з Запоріжжя [ Редагувати ]

З гарячого сходу у безпечніші міста продовжують виїжджати люди. Здаються навіть ті, хто тримався до останнього і не хотів евакуюватися. Мова передусім про літніх людей, які планували дожити старість у стінах власних домівок.

Моя колега Вікторія Балицька у Львові зустріла евакуаційний потяг із Запоріжжя та поспілкувалися з пасажирами. Її матеріал далі.

Потяг із Запоріжжя прибуває на львівський залізничний вокзал вчасно. На пероні вже чекають волонтери, адже у вагонах чимало пенсіонерів, яким може знадобитися допомога. Усіх, хто приїхав із зони бойових дій, спершу ведуть у зал, де видають грошову допомогу. У черзі й сімдесятирічна Лариса з Костянтинівки.

Лариса, жителька Костянтинівки:

Щас иду там нужно сказать, ожесточенные бои. Жить стало невозможно, особенно людям преклонного возраста. Потому что ночью дрожит мебель, дрожат наши дома, очень страшно оставлять все нажитое годами. Мне 71-й год.

Але найболючіше для Лариси, що в Костянтинівці залишився чоловік - йому 77, і він після інсульту. Вирушити в складну виснажливу дорогу Микола не наважився.

Лариса, жителька Костянтинівки:

Он сейчас сам, соседи помогают нам. Я пока оставила, потому что я не выдерживаю, вы знаете. Вечером этого всего, когда у нас нет воды, у нас три месяца в Константиновке нет воды. У нас отключают свет, газ нам отключили - это понятно по Донецкой области всем. Но когда нет света мы готовим в печке, сделали из кирпичей.

Лариса довго зволікала, але чоловікові стало ліпше, і він буквально змусив дружину евакуюватися.

Лариса, жителька Костянтинівки:

Так он уже оправился. Он уже такой на меня покрикивал, я пока со спокойной душой уехала. Он обещает, когда соберет урожай помидоров тоже приедет.

У цьому ж поїзді приїхала з донькою та зятем Тетяна - їй 74. Зізнається, серце краялося, коли покидала свій дім у Бахмуті.

Тетяна, жителька Бахмута:

Там невозможно уже, просто невозможно целый день как по голове "бах-бах-бах" целый день. Уже ни света, ни воды, а газа вообще давно уже нет. Телефон все, я с ними теряю связь, понимаете это какое состояние? И все это рушится, и магазины закрываются, и тяжело, стало очень тяжело. Я просто подумала и решилась - поеду!

А попереду ще й зима. Не зігріють навіть теплі спогади - жартує пенсіонерка.

Тетяна, жителька Бахмута:

На море в прошлом году ездили. Отдыхали, как хорошо было. На речке Донце было дуже гарно, до родичів їхали.

І Лариса, і Тетяна взяли з собою найнеобхідніше - все попереднє життя вмістилося у кілька валіз. У свої сімдесят пенсіонеркам доведеться облаштовуватися на нових місцях, у відносній безпеці та у тиші, яка водночас і тішить, і тривожить.

Ольга Швед, волонтерка-психологиня:

У них дуже цікаві варіанти життєві, що вони не можуть перебувати в тиші. Тиша їх лякає. І саме оці звуки постійного обстрілу, які для них є звичними, вони їх чують все одно. Ну це звичайні психологічні захисти, які відбуваються внаслідок прожитого.

Але пережите не зламало Ларису, вона їде до доньки у Калуш. А дорогою, щоб не впадати у відчай, пише вірші.

Лариса, жителька Костянтинівки:

Уехали теперь не слышно взрывов,

Казалось бы ты радуйся живи,

Но все вокруг чужое не родное,

И только слышен крик моей души.

Тетяна ж планує із Львова навчати онлайн дітей із Бахмутської школи.

Тетяна, жителька Бахмута:

Я працюю, сама вчитель математики, в школі працювала, 52 роки стажу в мене. Если удастся мне здесь устроиться, то мене ждет фізіка, на вакансии некому читать, директор зовет.

Обидві пенсіонерки мріють про перемогу України. А коли це станеться обов'язково повернуться додому.

Лариса, жителька Костянтинівки:

Путина образ - это эмблема фашизма,

У нас в Украине нацизм не пройдет.

И мы все рашистов пошлем с кораблем,

Путина свору мы черной зовем.