Оборона "Азовсталі" і майже піврічний полон: історія прикордонниці [ Редагувати ]

Оборона "Азовсталі" і майже піврічний полон після того. Її маршрут неволі почався в Оленівці, далі Аліну Паніну росіяни відправили у Воронезьку область і Таганрог. У полоні жінка втратила вірних друзів - двох службових собак. Жила надією, але чим закінчиться полон не знала. 

У жовтні 2022-го відбувся довгоочікуваний обмін, і Аліна нарешті повернулася додому. А тепер ось змогла розповісти про оборону Маріуполя та перебування у неволі.

Разом з батьками Аліна Паніна йде до муралу на честь українських воїнів, який жителі Нововолинська створили біля станції екстреної медичної допомоги. Один із сюжетів картини тут присвяченій їй, прикордонниці та кінологу. Жінка захищала Маріуполь і п'ять місяців провела у російському полоні. За дивовижним збігом, картину відкрили мурал у день, коли Аліна після визволення вперше ступила на рідну землю.

Аліна Паніна, полонена:

Не знали, що мене обмінюють, - і відкриття цього муралу було саме 17 жовтня.

На цьому малюнку поруч з Аліною - її службові собаки. Їх забрали в рашистській колонії. Більше вірних друзів не бачила. Полон так змінив дівчину, що батьки - ледве її впізнали. 

Оксана Паніна, мати Аліни:

Це просто скелет, обтягнутий шкірою, очі такі глибокі. - Зараз поправилася? - Трошечки, трошечки відновлюється, колір обличчя набирається, а то це був просто жах. Вдома відійде.

Війну прикордонниця Аліна зустріла у Маріуполі, куди перевелися з чоловіком за чотири місяці до повномаштабного вторгнення. Хотіла служити на морі. 23 лютого вийшла на чергування, а вже вранці дізналася, що місто обстрілюють. 

Аліна Паніна, полонена:

Ми в порту не відповідали, бо не бачили ні цілі, нічого, ми просто стояли й охороняли цей об'єкт, цей пункт пропуску й мирне населення. Коли ми вже виїхали на сам відділ, нам видали зброю ще, всіх викликали на роботу, видавали зброю, яка в кого була - в одних були "ПМ", в інших - автомати, тобто не було певного екіпірування, й тоді ми вже відправилися на заводи, звідки тримали оборону самого Маріуполя.

Перший бій прикордонники прийняли 28 лютого на "Азовмаші". Його оборона тривала до 10 квітня, уся техніка згоріла. 

Аліна Паніна, полонена:

Насамперед вони нас обстрілювали авіацією, вони крили "Азовсталь", "Азовмаш", тобто практично весь Маріуполь… І оскільки піхота підійшла приблизно до 50 метрів в іншу будівлю, вони захопили, тоді в нас уже була перестрілка.

Згодом у складі 36-ї бригади Аліна потрапила на "Азовсталь". Надійний бункер дозволяв протриматися на заводі більше місяця, але ворог брав українців в облогу. 

Аліна Паніна, полонена:

Повідомили, що вийшов Наказ від нашого Президента України, щоби ми вийшли в полон, щоби зберегти життя людям, бо в нас закінчувалися боєприпаси, виходу ніякого не було іншого: або ми – 200-ті, або виходимо в полон і цим собі зберігаємо життя.

Аліна опинилася в Оленівській колонії. У камері 3 на 4 метри закрили 28 дівчат. 

Аліна Паніна, полонена:

- Чим Вас годували? - Зранку була каша, варена на курчаті необскубаному, з пір'ям, звичайна каша якась пшенична, перлова, ячна. На обід подавали борщ чи суп, де плавало три картоплини невеликі. На вечір давали рибу - це була путасу, варена з кашою, з кістками. І одне те саме в нас було 4, 5 місяці.

Аліна добре пам'ятає страшну ніч в Оленівській колонії, коли влаштований рашистами вибух забрав життя щонайменше п'ятдесяти полонених бійців. 

Аліна Паніна, полонена:

І коли почалися ці звуки, ці крики, тоді вже нас зачинили повністю, лишили всіх самих, над нами не було якихось наглядачів… Наступного ранку в нас вже були поранені… - Скільки людей толі загинуло за Вашою інформацією? - До 50, 50 із гаком. - Це тільки хлопці? - Так, це самі хлопці там були.

Згодом Аліну разом з іншими полоненими перевели до росії. Останні дні полону жінка називає найпекельнішими. Але одного ранку її розбудили вдосвіта і повезли на обмін.

Аліна Паніна, полонена:

У "КАМаз" як нас посадили, над нами уже не було ніякого наглядача з представників росії, військових… Просто за кермом їхав їхній військовий, росіянин… - Коли Ви вже ступили на свою землю? - Хто плакав, хто цілував землю, хто просто сміявся. Ішли співали Гімн України, їхні військові стояли просто опустивши очі, навіть не дивилися на нас. Їм навіть було соромно.

За 5 місяців полону Аліна лише двічі змогла поговорити з батьками. Зустріч з донькою у їхній пам'яті назавжди. 

Володимир Панін, батько Аліни:

Емоції переповнювали, дуже раді були бачити, обняли, цілували. - Про що перші слова були? - Як здоров'я твоє?

Нині, після двох місяців реабілітації Аліна вдома. Повернулася до служби, охороняє українсько-польський кордон. Тренує на пошук наркотиків свою нову вихованку, Челсі, яку подарували друзі. І щодня чекає на звільнення чоловіка, який досі у полоні.