Історія Героя України: як військовий для захисту батьківщини залишив професію менеджера та вів танки в бій [ Редагувати ]
Це війна на рівні свідомості.
Сучасна війна і перемога української армії не можлива без танкових підрозділів і координації всіх родів військ - у цей переконаний Герой України, заступник комбата "Залізної" танкової бригади, майор ЗСУ - Сергій Пономаренко.
Для захисту батьківщини він залишив професію менеджера й у 2014 пішов на фронт - у танкових військах. А після короткочасної демобілізації, 25 лютого 2022 - повернувся на передову.
Коли Сергій Пономаренко закінчував військову кафедру аграрного університету, не думав, що колись доведеться вести танки в бій.
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Зараз танки - це досить вагомий аргумент на полі бою. І запитайте у будь-якого піхотинця, чого вони бояться найбільше? І вони однозначно скажуть, що це танкові бої. Бо, по-перше, це дуже влучно, по друге, це дуже потужно і дуже швидко. І коли міномет свистить і ти маєш час заховатися, то коли виїзджає танк, заховатися практично не реально.
"Колись" настало у 2014 році. Сергій кілька років служив, потім повернувся до цивільного життя. Та 24 лютого залишив посаду директора магазину і пішов у військоммат. А за два дні офіцер був на Харківщині.
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Березень-квітень були найважчі, бо тоді перед Барвінковим була лише моя рота і 25 бригада аеромобільна. І в них не було тяжкого абсолютно нічого. І я не знаю, яким чином ми тоді втримали. Це був класний час. Зірковий час танкістів, тому що те що робили тоді, напевно, за межею реальності. Для розуміння: був період, коли проти 3 наших танків стояло 20 російських, так дивом сталося, що Да Вінчі був в нашому районі, і чисто випадково ми з ним знайомимося в цей день. І ми почали працювати: танки стояли на прикритті, а в Да Вінчі було 2 гармати. І ми кожен день палили по російському танку. І ми їх довели до того, що вони просто відмовились від наступу.
Про танки Сергій розповідає із захопленням. Називає влучними й швидкими машинами, які змушують зазирнути в очі смерті. Звісно, якщо екіпаж спрацьований, як міцний кулак.
- Дуже класно танк працює, якщо екіпаж у нього розуміє один одного з пів слова. Командир повинен чітко розуміти все що довкола, тому що механік і навідник вони сліпі. Умовно сліпі, бо в них досить малий кут огляду. І якщо ми підіймаємось до командира взводу, то він повинен бачити не лише що відбувається довкола його танку, а ширше, бо він веде 3 танки в бій. Якщо підіймаємось до рівня командира роти, то він повинен контролювати 10 машин на полі бою.
На початку великої війни Сергій Пономаренко командував ротою - десятьма екіпажами. Нині це три роти. Відповідальність - велика, адже бійці довіряють командиру головне - свої життя.
- У мене не виїжджають танки куди я не їздив. Перед виїздом я сідаю у свій пікап, все об'їжджаю, я все обходжу ногами, спілкуюся з піхотою, яка там знаходиться. Тому що танки ж не стоять на лінії зіткнення безпосередньо. Потрібно щось відпрацювати. Це поїхав, спланував, домовився, обмінявся контактами, позивними. Взяв радіостанцію, якщо на різних частотах, щоб бути на зв'язку. Потім приїхав, намалював хлопцям, все розказав, на карті показав. Разом з ними виїхали, зробили й повернулись назад. Напевно, тому хлопці і їдуть туди куди я кажу без зайвих питань. Для мене задання - вберегти людей. Чим більше я збережу, тим більше загине москалів. Не буде наших, не буде кому воювати.Оце - основна задача командира. Коли розуміють, що ти за них хвилюєшся, що ти їх бережеш. Тримати людей. Все решта - дрібниці. Люди зроблять все. Навіть уявити іноді складно, які речі вони роблять.
Командир, за яким підуть, має мотивувати й підтримувати, переконаний Сергій. Тож керується цим принципом.
Хлопці повинні розуміти, що їхня робота оцінюється. І я не скупий на похвалу. Після кожного виїзду я неодноразово нагадую: які вони всі молодці. Часто, якщо ми працюємо і коли є можливість підняти квадрокоптер і записати, то я показую хлопцям їхню роботу і хвалю. Це дуже класно. Це мотивує.
Танкісти на полі бою не бувають самі. Тому без координації й співпраці - ніяк.
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Це й аеророзвідка, це і піхота, це і звичайні розвідники, і артилерія. Напевно, не було жодного виїзду, де ми б працювали самі по собі.
Кореспондент:
А хто найбільше радіє, коли ви поряд?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Також не можна однозначно сказати. Коли піхоту притискають дуже сильно і їм потрібна допомога, вони дуже радіють, коли ми приїжджаємо. Коли наступ відбито, то вони не радіють нашій присутності, бо тоді починають за нами полювати, а їм прилітає.
Трофейна техніка - то окрема гордість. Забрати з-під носа у русні бойову машину - це вимагає і ризику, і хисту.
Є 3 танки, які безпосередньо витягували з хлопцями. Причому, ця техніка була витягнута на межі нахабства. Один з цих танків, щоб ви зрозуміли, є лінія оборони ворога, є мінометні підрозділи, які з боку, але ближче до нас. І я не знаю, чому той танк заглух. Вони його тягли на тросах і не дотягли буквально 500 метрів до своїх передових позицій і кинули. Можливо, вони думали, що ніхто туди вже не полізе. Я не знаю. Але те, що ми його звідти висмикнули - для них стало великою несподіванкою.
Торік у березні рота Сергія знищила танки, БМП та до 20 ворожих солдатів. На запитання про нагороди командир відповідає стримано.
З самих таких великих - це Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня і Золота Зірка. Я і досі нічого такого не усвідомлюю. Я не полетів суперменом в космос, я не винайшов ліки проти раку. Це повсякденна робота, яку ти щодня робиш. Це те, що роблять абсолютно всі хлопці поряд зі мною.
Сергій - батько трьох дітей. Розлука з родиною для нього - випробування. Проте каже, що сім'я навіть на відстані підтримує.
Кореспондент:
Діти пишаються татом?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Думаю, так. Дуже класний факт був, це найкраще, що може почути батько. Коли мені донька, у свої 17 років, сказала: тато, ну ти й крутий!
Кореспондент:
А що може розчулити тата?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Ой, я дуже тонкосльозий. Я навіть зараз ледь стримуюсь.
Кореспондент:
А якби зараз донька зателефонувала?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Ну все, я б потік.
Кореспондент:
Ви цього не соромитесь?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Ні. А чому? Це нормальні звичайні емоції. Це не про слабкість. Слабкість - це забитися в кутку і не показувати свої емоції. Це слабкість. Це страх.
Герой України щиро говорить і про страх, і про жаль, і про злість. Впевнений: війна дуже змінила кожного українця
В мене трохи інший страх. По-перше, ти хвилюєшся і за себе, тому що ти знаєш, що якщо з тобою щось станеться, то є ті люди, за яких ти відповідаєш і в цивільному житті. За також тобою ідуть військові, яких ти ведеш за собою. І дуже великий страх. Напевно, він більший навіть за своє життя, це припуститися помилок і при плануванні щось не додумати чи не передбачити. І підвести тих, хто тобі повірив.
Кореспондент:
А що таке злість?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Зараз це мотивація.
Кореспондент:
А страх?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Також мотивація.
Кореспондент:
А жалість?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
А жалість - це, напевно, слабкість. Пам'ятаю у 2015 році, в Авдіївці, з розвідниками їхали на БМП, і картину спостерігав: йшла мама з двома доньками десь років 4, не більше. Вони йшли по воду. Мама несла 4 баклажки й ці діти по баклажці 5-літровій. І вони побачили як ми проїжджаємо. БМП з прапором. І покидали ці пляшки й бігли, руки тягнули до військових. В місті, в населеному пункті, яке було майже вщент зруйноване. Це те, що про жалість. Як можна усвідомити чи зрозуміти, за що дитина в 4 роки це все бачить і переживає. Чому вона повинна розплачуватись за помилки своїх батьків чи дідів з бабами? Для яких "какая разница, чи " ми же братья", чи "дай я за 200 грн прапором помахаю і мені байдуже, яким прапором махати, бо мені ж 200 грн дали". І ніхто в цей момент не задумався, що рано чи пізно - ці 200 грн тобі відгукнуться чи тобі, чи твоїм дітям. Ну добре якщо тобі, бо ти сам свій вибір зробив. А дитині за що? Це про жаль. Мені дуже шкода дітей, які платять за помилки своїх батьків.
Кореспондент:
На яке покарання рашисти заслуговують? Як їх перемогти?
Сергій Пономаренко, Герой України, заступник командира 9 батальйону 3-ї окремої залізної танкової бригади:
Ніяк. Вони самі себе знищать. Вони не можуть без війни, і тут в них успіху вже не буде однозначно. А свою агресію кудись зливати треба і вони самі себе знищать. Вони розпадуться, не буде такої країни. Я можу помилятись в термінах, але я не помилюсь ніколи в результаті. Не буде ніколи такої країни, як наразі росія. Це просто питання часу. І от коли вона розпадеться, ми можемо сказати: фух, війна закінчилась. І якщо зараз, не дай Боже, під будь-яким приводом, нас притягнуть до перемовин, посадять за стіл перемовин, і змусять до підписання миру - це буде не закінчення війни. Це буде відтермінування війни. Я цього дуже боюсь. Я не хочу передати війну у спадок.
Про щастя Сергій теж готовий говорити. Про те, яке не можна відкладати на потім.
Війна досить сильно переоцінила. І щастя знаходиться в дрібних речах. Основне - це в нормальному стані родина, коли родина щаслива. А якщо спускатися до більш дрібних речей, то щастя навіть буває в воді, яка тече з крана. От коли в тебе немає змоги зуби почистити чи вмитися нормально. А якщо вона ще й тепла, то це взагалі вершина щастя.
А як щодо мрії? Сергій теж має відповідь.
Я мрію про класну країну. Про те, щоб колись діти пишалися тим, що живуть в цій країні. Це досить складно буде і часто говорив це, як спілкуємося з друзями, що наша війна - це не зараз. Наша війна закінчиться після перемоги. У цій війні ми вже перемогли однозначно. Це питання часу. Все йде як потрібно. Так дуже важкою і великою ціною вона нам дістанеться. Але стовідсотково вона буде. Тоді буде війна із підсвідомістю. Нам потрібно вже відірватися від московії, потрібно відірватися від того совка і радянщини, який нас тягнув. Нам потрібно таки встати, розправити плечі, почати рухатись в тому напрямку, в якому рухається весь нормальний цивілізований світ. Це війна на рівні свідомості. Це вже не про танки, не про зброю. Це про культуру. Це про розвиток.
