В Івано-Франківську попрощалися із захисником Олегом Койляком, що загинув під Вугледаром [ Редагувати ]
Свій останній бій Олег Койляк прийняв 17 квітня біля Вугледара.
В Івано-Франківську прощаються із захисником Олегом Койляком. На захист країни воїн став відразу після окупації Криму росією. Він був серед членів екіпажу військового судна "Тернопіль", який росіяни захопили у 2014. Боєць тоді не зрадив присягу.
Після початку великої війни служив у легендарному кулеметному взводі механізованої бригади Чорних Запорожців. Був заступником командира. А загинув біля Вугледара. На прощанні із бійцем - були й мої колеги.
В останню дорогу проводжають Олега Койляка. Його побратими - бійці кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади Чорних Запорожців приїхали у Франківськ майже повним складом. Просто з передової.
Назарій Кішак, командир кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Це була людина, яка він мені був як рідний брат, я з ним пройшов все.
Позивний "Райф," боєць кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Він був нашим заступником командира, він завжди був перший. Штурм - Олег перший заходив, а останній виходив. Він заробив собі повагу своїми бойовими діями.
Свій військовий шлях Олег розпочав у військово-морських силах України. До анексії Криму - понад два роки прослужив на кораблі "Тернопіль" у Севастополі. Але у 2014 росіяни захопили судно. Весь екіпаж, зокрема й Олег, не зрадили присягу і зійшли на берег.
Назарій Кішак, командир кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Він позаливав усю техніку сумішами для того, аби вона не працювала. Тоді зібрав маленьку команду і виїхав у Одесу. Не так просто йому було вийти взагалі з Криму.
В Одесі Олег служив у роті охорони штабу ВМС. Згодом воював в АТО. У 2017 повернувся в рідний Івано-Франківськ. Коли почалася велика війна, то одразу пішов у добровольці й разом із земляками відправився на передову.
Назарій Кішак, командир кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Ми створили свій власний колектив. Зі 170 осіб відібрали наймотивованіших, найкращих. Вирушили зразу на війну. Я шукав в заступники того, хто буде в першу чергу сильний духом як ніхто. Таким, хто знає, що ми йдемо на війну і можемо звідти не повернутися. Але воювати треба. І Олег був один із тих, хто ніколи нічого не боявся.
Він дуже любив носити берети, пригадують побратими, через що і дали йому позивний "Берет". А ще Олег вмів мотивувати. Два його брати та дядько служили разом із ним в одному взводі.
Позивний "Райф," боєць кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Дядько його взагалі приїхав із-за кордону воювати. Він там мав нормальну роботу, але вернувся сюди й став до лав Збройних сил. Свого рідного брата він теж підтягнув і намагався, щоб він став хорошим воїном.
Свій останній бій Олег Койляк прийняв 17 квітня біля Вугледара. В одній із посадок засіли окупанти, і українські військові отримали завдання - їх звідти вибити. Олег пішов на штурмову операцію разом із побратимами. Запеклий бій тривав майже пів дня.
Михайло Бордян, боєць кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
У нас була група близько 10 людей. Ми були в цій групі. Ворога було досить багато, дуже багато. І бій цей був дуже довгий.
Окупанти переважали в живій силі в декілька разів, та українські воїни зуміли їх знищили. Михайло був поруч з Олегом. Каже: після завершення бою вони спершу вивели побратимів, самі ж виходили останніми. Тоді й прилетіла міна. Один осколок влучив "Берету" в шию. Боєць загинув миттєво. Михайлові осколками посікло ногу.
Михайло Бордян, боєць кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Ми відпрацювали все ідеально. З ним було не страшно. Ця людина настільки хоробра, що коли ти з ним ідеш, то здається, що це людина, яку не можна знищити, що її куля не бере.
Назарій Кішак, командир кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Якби Олег не виконав завдання - русня могла б заходити вже занадто близько збоку, виставити міномети й стирати нашу піхоту з лиця землі.
Це останнє інтерв'ю бійця, яке журналісти записали із ним на фронті.
Коли ми знаходимося на фронті в бою, ти за себе не переживаєш. Ти переживаєш за комплекс, за людей. Я як невеличкий командир переживаю за кожного бійця підрозділу. Я їх всіх знаю, я їх всіх люблю.
Позивний "Райф," боєць кулеметного взводу 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців:
Ми помстимося. Навіть не знаю, з якою злістю, оскільки насправді втрачати побратима - це дуже важко, коли ти чуєш по рації "Берет" - "двісті". Тепер - це мотивація, аби вбити ще більше ворогів.
Олегові Койляку назавжди буде тридцять. У воїна залишилися двоє маленьких дітей та дружина. Поховають захисника на Алеї Слави на міському кладовищі в Івано-Франківську.
