Рубрика "Герої": історія про військовослужбовця, якого неодноразово намагалися вбити, але не змогли [ Редагувати ]

Наш захисник Дмитро Палієнко з Кривого рогу кілька разів прощався з життям. Його підривали, з нього знущалися, хотіли розстріляти... А чоловік - сміливо дивився в очі смерті. Можливо, завдяки цьому і вижив. Зараз Дмитро пересувається на візку, але щодня тренується, бо мріє повернутися здоровим до дружини й свого синочка. Невигадану історію дива, в яке спочатку важко повірити - і розповідаємо сьогодні в рубриці "Герої".

- Отаким я поїхав на ротацію. - Скільки кілограмів? - 106. -А оце, будь ласка, фотографія після. Тут я 54 кілограми.

Він схуд удвічі, бо пережив те, що взагалі не вкладається у голові.

Тяжке поранення. Полон. Катування. А потім - уже вдома - десятки операцій.

Жертва жорстокості російських нелюдів. Живий символ незламності українського народу. Йому лише 26, а він уже бачив пекло на землі. І вижив у тому пеклі. Аби на власні очі побачити Перемогу. Аби знову зустріти свою сім'ю.

Дмитро - родом із Кривого Рогу. Вчився у Польщі на інженера-айтішніка. Займався спортом.

Я виступав на змаганнях з важкої атлетики, пауерліфтингу. Мені дуже подобається важкий спорт. Мені подобалося бути великим дядьком.

Менш як за півтора року до повномасштабного вторгнення росії Дмитро повернувся в Україну і розпочав службу в Нацгвардії.

Дмитро Палієнко, військовослужбовець Національної гвардії України:

Я командир зенітної установки спареної ЗУ-23-2 - зенітно-ракетна артилерійська батарея. Можна сказати по простому, що ми ППО-шники.

Ніч на 24-те лютого. Донеччина. Село Мелекіне. Дмитро з побратимами тримають позиції на узбережжі Азовського моря.

Дмитро Палієнко, військовослужбовець Національної гвардії України:

Ми очікували вторгнення з моря, а в один із моментів нам дали просто команду стояти насмерть. Ми розклалися на узбережжі важкі кулемети, протитанкові гранатомети. 24-го зранку ми почули перші вибухи.

Це перше відео, яке записав Дмитро, коли відчув - почалося щось страшне. Зв'язку з командуванням на той момент уже не було.

Броньованою машиною з Мелекіного їхній підрозділ вивезли до Маріуполя. Під командування полку "Азов". Перше бойове завдання. На елеваторі нацгвардійці мали коригувати вогонь артилерії.

Дмитро Палієнко, військовослужбовець Національної гвардії України:

Ми піднялися на вишку, яка є біля зернового елеватора. Дивишся і просто бачиш тисячі солдатів, колону техніки. І розумієш, що ця купа йде просто на тебе. Нас почали закидувати гранатами. В один із моментів граната розривається просто в моїх ногах.  Боляче було, страшно. Я дивлюся: відрізало стопу, перерізало її, і уламками, звісно ж, побило ноги.

Зібравши останні сили, Дмитро дістався до ангара, але й там не вдалося сховатися. Окупанти вже брали будівлю штурмом.

Дмитро Палієнко, військовослужбовець Національної гвардії України:

Снаряд пробиває дах і розривається в нас. Я зрозумів, що мене паралізувало. Страху як емоції тоді взагалі не було. Голова була чиста, холодна і просто усвідомлення того, що тута моя історія і закінчиться. Останні мої думки були: я з дружиною не встиг попрощатись. Відключився, а коли прийшов в себе - повертаю голову наліво і бачу смерть. Я розумію, що та смерть - це був просто російський солдат, який прийшов мене добити.  Я чув, що хтось кричить, хтось стогне постійно, був поток хворих, яким була потрібна операція.

Стеля лікарняної палати. Він може поворухнути лише однією рукою. Думки та відчуття немов сплелися зі звуками вибухів, що не припинялися за вікном.

Дмитро Палієнко, військовослужбовець Нацгвардії:

Я лежу на ліжку, повертаю голову вправо - там палає будинок. Наступного дня я повертаю голову вправо - там того будинка вже нема.

Лише згодом Дмитро дізнався, що якимось дивом від неминучої загибелі його врятували побратими. Доправили до другої маріупольської лікарні. Хірурги провели операцію. Коли прийшов до тями, перше, що попросив, зателефонувати дружині.

Одного дня ворожий снаряд потрапив і в лікарню, де лежав Дмитро. Потужною вибуховою хвилею хлопця просто викинуло з палати!

Дмитро Палієнко, військовослужбовець Нацгвардії:

Я отак відкриваю очі. Майже валяюся в коридорі. Отут велика ця віконна рама лежить, все в склі. Отут руки перерізані. Снаряд влучає у перетинку між 11 і 12 палатами. У 12 палаті плити з четвертого поверху завалилися на пацієнтів, які були на ліжках. Всіх роздавило - ніхто не вижив. Я був в 11. Пара метрів від смерті. Знову мене відвело.

Але вже зовсім скоро медзаклад захопили росіяни.

Окупанти не шкодували ні лікарів, ні пацієнтів. Непокірних - розстрілювали. Прикутому до ліжка Дмитру влаштували допит. Місце, де зазвичай люди одужують, росіяни перетворили на місце, де хазяйнує смерть.

Дмитро Палієнко, військовослужбовець Національної гвардії України:

Не було води, не було їжі, не було медикаментів - нічого. Нас було 13, а на початок евакуації, якщо можна так сказати, депортації до Донецька нас залишилось лише п'ятеро. Остальні - померли. Мене евакуювати не хотіли, бо я був надважкий.

Дмитра врятував один із лікарів. Медик спалив документи й військову форму нашого героя. Жетон закопав у вазоні для квітів. А окупантам сказав: це цивільний, його треба терміново евакуювати!

Втім довго приховувати, що він український захисник, не вийшло. Як військовополоненого його доправили до російської лікарні, сяк-так лікували. Як йому - знесиленому та нерухомому - вкотре вдалося вижити, він і досі не розуміє.

8-ме січня. Неділя. Обмін полоненими. Додому повертаються 50 українських захисників. Серед них - нацгвардієць Дмитро Палієнко. Лікування. Численні операції. Нині чоловік проходить реабілітацію у Рівненському шпиталі.

Тетяна Терешкович, фізичний терапевт:

Успіхи в Діми дуже позитивні, тому що, коли він поступив до нас, Діма не міг навіть самостійно сидіти у ліжку. Ми починали з того, що сидіння в ліжку, переміщення з ліжка на крісло колісне і поступово давали навантаження.

Кожна вправа у спортзалі для воїна - зусилля на межі можливого. Але Дмитро не здається.

Паралельно з фізичними навантаженнями - психологічна реабілітація. Психолог наголошує: життя треба відчувати на смак!

Дмитро ділиться: такі звичні для багатьох людей речі після всіх випробувань на війні починаєш цінувати по-справжньому.

У вільний від процедур час Дмитро пише. Має намір видати автобіографічну книгу. Про те, як йому вдалося вижити на війні. Про випробування на межі життя і смерті. Про перемогу - над ворогом і над самим собою.

А вдома чекають дружина та син. Маленькому Тимофію шостого червня виповниться один рік. Повернутися до них. До найрідніших. Мрія, яка допомогла вижити у пеклі Маріуполя та у ворожому полоні. Мрія, що залишається стимулом жити й дотепер.

Моя мрія - це взяти свого сина за руку і прогулятися з ним по парку на своїх двох. Оце знаєте, як то кажуть, моя мрія ідіота, бо я розумію, що цього не станеться.