По той бік душі. Частина перша [ Редагувати ]

Є в нашій душі таємні куточки, в які нашій свідомості не зазирнути. А спроби відшукати в собі приховані здібності, відкрити для себе нове в лабіринті своїх же думок іноді приводять людину в інший світ. Вона відкриває для себе зворотній бік свого буття, зіштовхується зі зворотною стороною власної душі. Що з цього виходить і до чого може привести така подорож?

У свідомості багатьох наркоманів завжди жевріє одна думка - думка про власний порятунок. Кожен хоче позбутися залежності і повернутися до нормального життя. Туди, де є мама, любов, справжні друзі, зрештою, білі сонячні дні без так званого ламання, кумару, ризику, хвороб і смерті. Наркоманська підсвідомість завжди шукає такого місця, де все це можна одержати. Рідко, хто знаходить туди дорогу, тому що свідомість штовхає його на черговий заштрик зі щораз більшою силою. і все ж серед наркоманів живе легенда, що таке місце існує. Там, мовляв, про тебе піклуються, поважають як справжнього громадянина, а ти працюєш як нормальна людина і безкоштовно годуєшся. Кажуть, там навіть зароджується справжня любов, гуляють пишні весілля і народжуються абсолютно здорові діти. А головне,... ти назавжди рятуєшся від наркотичної залежності, і не важливо, скільки сидів на голці - 6, 10, 20 років. Місто мрій, місто-казка. існує воно тільки в наркоманських душах і переказах під кайфом, потрапити туди ніхто не сподівається, тому що дорогу знайти надзвичайно важко.

Але ми її все ж знайшли, ми віднайшли дорогу в це місто, і потрапили туди, де наркоманські мрії стають реальністю, де наркомани навіть із двадцятирічнім стажем одружуються, заживають дітей, а головне - більше ніколи не пробивають собі вени шприцами з кайфом.

Олексій Чорноволов, соліст рок-гурту "Глас вопиющего": "Одна девушка, она своего брата искала, и пригласила нас, говорит: "Поехали со мной, брата поищем". Брат наркоман, где-то в подвале. И мы туда поехали. Серега пошел, зашел, я как сей час, помню ту картину, было жуткое зрелище, свет из подвала. Там девчонка жила, брат ее был в том же подвале. И еще один парень. Они начали рассказывать, как они попали туда, из-за того, что они не имеют никакого представления, что собою представляют эти наркотики. Лена сказала:"Я больше так не могу, я занимаюсь проституцией". А у нее мать отец такие хорошие, и она говорит:"Я здесь умру, тут такие вещи происходят!". Там происходят разные страшные вещи, крысы съедают их. У них есть родители, братья сестры, они всех обворовали, а первыми обворовали родных и близких."

В одному з кінотеатрів Санкт-Петербурга зібралася дивна компанія. Багато молодих людей - дівчата, хлопці з батьками і без, стояли в довгій черзі. і наче нічого тут незвичайного, але вигляд молоді навіював деякі підозри. Річ у тім, що майже всі вони перебували під кайфом. Наркомани. Перед пітерським кінотеатром здибалися звичайнісінькі наркомани. Але навіщо?

Мама і син-наркоман: "Мы были в разных центрах. Конечно это горе. Это не чувства, это просто ужас. Я долго приходила в себя. Кучу болезней обнаружила. Очень много вещей пропало из дома."

Син: "Чисто из любопытства, в начале еще в школе я курил анашу. Из какой школы? Из училища! Я то лучше знаю, со школы, первые несколько раз были розовые, казалось, что я герой... Но постепенно я уходил, уходил в болото. Других выходов нет. С этим нереально бороться, есть только надежда."

Цей майданчик виявився відправним пунктом у те місто мрій, що ним так довго марять наркомани. Дехто, так і не знайшовши його, йде в інший світ, не залишаючи матерям, близьким, друзям жодних сподівань. Саме тут збиралися нещасливі люди, аби потрапити в жадане місто своїх мрій. В очах хлопців і батьків - надія, яка може бути навіть останньою. Вони не певні до кінця, що син або донька зможуть позбутися цього зла, і не уявляють собі, що згодом діти не тягтимуть усього з дому, не крастимуть у матері з гаманця, не заганятимуть привселюдно голку в пошматовані вени.

Останні приготування. Величезні торби з одягом укладають у машину. Теплі речі, постіль, предмети першої необхідності. Морози на півночі Росії суворі, до 40 градусів, тож звиклим до домашнього тепла юнакам і дівчатам доведеться не солодко. Утім, як воно - потрапити туди, в омріяне місто? Яке воно з себе? Які там люди? Цього ніхто не знав...

Цього дня сталася подія, що, напевно, відклалася в мозку кожного члена знімальної групи. До приймального центру наркоманів прибігла схвильована мама. Вона звернулася до Сергія, з проханням допомогти. Сергій, помічник керівника центру, знав її. Вона вже кілька разів приводила до них сина, благаючи, аби його теж забрали. Сьогодні здійснилася її мрія, син пообіцяв матері поїхати й вилікуватися. На радощах вона пішла в магазин та аптеку, купити за останні гроші нащадкові необхідні речі. Коли повернулася додому й подзвонила в квартиру - їй ніхто не відчинив. Двері були закриті зсередини. Натиснувши кнопку дзвінка ще кілька разів, мати побігла шукати помочі в центрі.

Разом зі співробітниками центру ми вирушили до зазначеного помешкання, попередньо викликавши рятувальників МНС, аби ті, в разі потреби, зламали двері.

Такого розпачливого крику, такого жахливого болю витримати було неможливо.. Хотілося вирватися з квартири, і кричати самому... Що ж наркотики роблять із людьми?! Діагноз простий - помер від передозування наркотичною речовиною. Героїн - останнє, що побачив у житті шістнадцятирічний юнак. Мрії матері так і не збулися, а вони були найщиріші, єдині й останні в її житті - врятувати улюбленого сина. Більше їй не потрібно було нічого на цьому світі.

Службовець: "Наркоман - это больной человек.. Этим вообще вся семья болеет. Родители то созависимые..."

Наркоманів відправляли за 170 кілометрів від Санкт-Петербурга, на берег Балтійського моря. У густих лісах, серед драговини боліт є місце, в якому цілий рік живуть і працюють наркомани. Слабкі в бажанні позбутися від залежності не витримують і роблять насправді божевільні втечі, через болота й лісові хащі. Хто ж серед новоспечених колоністів не витримає і першим зірветься?

Телефонна розмова: "Вот вы не переживайте. Он работает. если бы хотел, убежал. Мама привезла его. Он три дня пробыл тут и захотел убежать. Но мы его догнали и вернули. Есть у нас правила такие. За три дня ты должен известить нас об своем уходе. Мы должны вещи собрать, деньги дать на дорогу. А за три дня он подумает, и как правило он остается.  Мне мама в свое время сказала:"Я тебя очень люблю, поэтому пошел вон отсюда". Я потом был везде. А потом решил, что хватит. И приехал сюда. Мама говорит, что жесткое отношение - это залог успеха. "

Село Преображенка. Досить символічна назва. Саме тут - місце, де намагаються влитися в нове життя наркомани. Буквально зайшовши за ворота, ми стали свідками втечі.

- Уходить собралась?
- Маяка поймала?
- Я уже третий день ловлю!
- Весь разговор1
- Нет-нет Саша!!!
- Я пешком дойду....Она уже недели две где-то. Идет такой процесс, то депрессия, то это... И многие благодаря этому передумали и остались. Вот сейчас ее замкнуло. Представляешь, она всю жизнь делала что хотела, торчала, доставляла себе все удовольствия которые хотела, у мамы воровала, а больше ничего не делала. На самом деле, она хочет уколоться. А потом она опять вспомнит, зачем она приехала...

Зустрів нас Сашко. Родом з України, з Черкаської області. Колись давно був запеклим наркоманом, пів-життя - 16 років, просидів на голці. Але потрапив сюди і став, як бачите, нормальною людиною. Після видужання, вирішив залишитися. Тепер він тут директор. Узагалі виявилося, що в центрі - половина наших земляків. Ті, що лікуються, і ті, котрі вже пройшли курс реабілітації. Є тут люди з Білорусі, Польщі, Німеччини, навіть із іспанії були.

Олександр, відповідальний центру "Новая жизнь": "Приезжают сюда разные люди. Первый этап, когда человек решил остаться, потом когда ... Это все зависит от него. Когда она примет решение., у нее пойдут другие процессы. От недели до месяца. Ее может и месяц колбасить. Два. Три месяца. Вот звоним родителям, и они его останавливают."

Нещодавно Сашко одружився - з колишньою наркоманкою з двадцятирічним стажем. Причому історія життя його дружини овіяна безліччю загадок і див. Оля, так її звуть, хворіла на лейкемію - рак крові. Лікарі колись сказали, що жити їй залишилося всього півтора місяця. Потрапивши в місто мрій худющою, хворою, за волосину від смерті, вона - видряпалася. Півроку потому, медики не знайшли в неї жодної недуги. З чим пов'язано таке чудовне зцілення? Відповісти на це запитання можуть лише самі жителі цих таємничих місць.

Валерій, колишній наркоман: "Как только приехали, через три месяца из мерии приехали люди и договорились, чтобы у нас на территории поставили вышку. А среди местного населения здесь о нас ходит очень много легенд, к нам приезжает очень много людей. Вот говорят, что мы специально поставили эту вышку, чтобы контролировать эту территорию. Кто ступает за территорию, за забор, ему вешают чип, и через этот чип как-то зомбируют людей. Вторгаются в жизнь, в мысли. И все верят в это. За территорию выходишь - и с тобой что-то происходит. Мы сажаем за территорией картошку морковку. Говорять, что если мы кого-то ловим у нас, мы привязываем его на поле, и не даем ни есть, ни пить неделю."

Дорога в нове життя розпочинається зі знайомства з селищем.

Олександр, відповідальний центру "Новая жизнь": "Вот здесь был лес. Здесь тоже был лес. Это Алексей. Он один из первых работников, которые тут были. Здесь были болота, деревья, коряги, все это сделано практически вручную. Такие машки были! Выкорчовывали пни. Здесь будет плодоягодное хозяйство. Корда заселились, здесь было только два окна. Крыши были в дырах, было холодно. Засыпаешь, шапку одеваешь, а утром просыпаешься - а у тебя сугроб на голове. Борьба за выживание. Вот как она началась, так она и идет."

Секретами успішної боротьби з наркоманією працівники діляться з усіма і таємниці з цього не роблять. Чому ж саме в цьому містечку такий великий відсоток людей, що кинули наркотики назавше? Може це якась радикальна секта, в якій один наркотик змінюють на інший - фанатичне служіння всіляким божествам? Відповісти на ці запитання нам належало за кілька тижнів, проживши з наркоманами - нинішніми, чи вже колишніми - пліч-о-пліч.

Олександр, відповідальний центру "Новая жизнь":"В сем утра подьем. В 7:10 короткое собрание. В лосем - завтрак. Потом по рабочим местам. В два часа - обед. Потом в три - по рабочим местам. В девять часов - ужин. Потом собрание. У нас есть такие собрания, называется система "страший-младший". Центр основан на том, что новенького прикрепляют к тому человеку, который здесь уже дальше трех месяцев. Таким образом, они вместе везде, в туалет - и то вместе. Старший сам прошел это, все уже прошел, и ему есть, чему научить. Потом домашние собрания на чай. Гости приезжают, служители из церквей тоже заходят. Потом в одиннадцать отбой - и все. Кроме воскресенья. В воскресенье, если есть возможность, -  выходной. Другой распорядок. Просмотр фильма. Баня. Свободное время."

Лазня виявилася в минулому моргом, до того ж парильня - саме там, де обмивали трупи.

Олександр, відповідальний центру "Новая жизнь": "Здесь была баня, морг, при дурдоме... Мыли трупов, а там их хоронили. Мы провели здесь что-то вроде частично восстановительных работ. Здесь вообще было все разрушено. Мы принесли бак. Сейчас, слава Богу, здесь есть отопление, мы начинали шаг за шагом. Это очень важный элемент в реабилитации. Тело избавляется от токсинов. Вот был тут каменный мешок, как душа наркомана, но здесь он расцвета. Это все очень символично, особенно этот пол из осколков... Они - как те жизни, которые уже потеряны."

Завтра розпочнеться новий день. Підйом, робота, сніданок, обід, вечеря. Які тут люди? Які в них долі? Як можна жити серед наркоманів? і взагалі, хто вони такі - наркомани? Чи можна вважати їх за нелюдів і кидати на життєвий смітник? Невже реально повернутися в нормальне життя?

Дівчата: "Мы к чему привикли? Унижать, опускать, воровать, и не привыкли работать. Они учат нас нормально жить. Хорошо, когда родители выгоняют из дому. Ты просто догораешь быстрее. Если бы меня из дому не выгнали, я бы хоть десять лет торчала.  Кто попробывал слезу мака, тот будет плакать всю жизнь. И сейчас сидишь и думаешь, можно ли бросить наркотики? Мне не вертися... сколько уже торчишь, а бросить не получается. Страшно, что может не получится."

Валерій, колишній наркоман: "Я не понимал такой смерти, как задавится или вскрыть себе вены. Я считал, что нужно уйти из жизни красиво. Красивой смертью я считал или умереть от передозировки, или загнать себе воздух в вены."

Шульц: "Я семнадцать лет был наркоманом. У матери были деньги на операцію, на глаза...  А я знал, где эти деньги лежат. Я выбрал момент и украл все. И в итоге мать осталась слепая."

Люди, весілля, діти - їх не мало бути в цьому світі. Дивіться наступного понеділка, другу серію про місто наркоманських мрій у Спецпроекті "По той бік душі".