Чи вміють українці шанувати пам'ять своїх загиблих? [ Редагувати ]

Польський президент Лех Качинський обiцявся пiсля вступу на посаду за три тижнi приїхати до України. Їхав довше, але таки прибув. Говорив з українським президентом. Польща, зi слiв Качинського, i далi Українi друг та адвокат в Європi. Але усе це по-перше давнi, по друге - лише слова. Навiть очiльники двох держав почали помiчати, що конкретнi справи все бiльше на паперi лишаються. Найяскравiший приклад - нафтогiн Одеса-Броди-Плоцьк. Або очiкувана вiд Польщi вiдповiдь на вiдкриття у Львовi цвинтаря Орлят. Власне, впорядкування поховань було чи не першим пунктом переговорiв вже незалежних Києва та Варшави. I чи не умовою для подальшого дiалогу. Не можуть народи, якi не шанують пам'ять один одного, мати добру спiвпрацю в усьому iншому.

Старовинне село Павлокома. З 16-го столiття i аж до березня 1945-го року вважалося українським. Доки поляки не вирiшили остаточно побороти УПА. Аби позбавити партизан пiдтримки населення, взялися до знищення в цих краях українських сiл. Закiнчилося все це у 47-му роцi великим переселенням українцiв: частково на територiю УРСР, частково - у захiдну та пiвнiчну Польщу. А почалося з локальних трагедiй, подiбних до тiєї, що сталася в Павлокомi. Одного дня сюди прийшли озброєнi польськi загони. Людей зiбрали у церквi. Там їх розсортували. Жiнок з немовлятами вiдокремили, аби потiм доправити в iншу мiсцевiсть. Решту вбили.

60-т рокiв тому на цьому мiсцi стояла українська церква. 3-го березня 1945-го року службу вiв отець Володимир Лемчо. Благосляв українцiв на смерть. Потому людей групами вiдводили на цвинтар i розтрiлювали. Самого священника теж розстрiляли. Цього ж дня.

На цвинтарi у Павлокомi спочивають 366 українцiв, принаймні, стiльки прiзвищ викарбувано на каменi. Є тут i дiти до трьох рокiв. Недарма ж поляки були проти написання дат народження загиблих на стелi меморiалу. Дехто пропонував не писати й прiзвищ. Але українська сторона наполягла на своєму.

Щоправда, у первинному виглядi меморiал був масивнiшим. З бiльшою стелою. Замiсть хреста планувалася скульптура: жiнка, що тримає на руках немовля. Полякам цей задум не сподобався, тож мусили зупинитися на скромнiшому варiантi. Через що Павлокома аж нiяк не стане симетричною вiдповiддю на вiдкриття у Львовi польського Цвинтаря орлят з величним пантеоном i безлiччю вiйськової символiки. I це при тому, що у Львовi лежать поляки, якi загинули на чужiй землi зi зброєю в руках, а в Павлокомi - селяни, котрi прийняли смерть на iсторичнiй батькiвщинi. Втiм, iдею меморiалу в Павлокомi навiть у такому виглядi поляки сприймають неоднозначно. В тамтешнiй пресi перiодично з'являються публiкацiї про те, що українцi перебiльшують масштаби трагедiї. Правда, так налаштованi не всi. Дiонiзiй Радонь, хата якого стоїть поруч iз цвинтарем, у 45-му мав 13 рокiв. Побачене вiн запам'ятав на все життя, бо сам мало не загинув. Вже стояв пiд прицiлом, над ямою, разом з матiр'ю українкою. Зглянулися над ними в останнiй момент, дiзнавшись, що батько Дiонiзiя - поляк.

Десять рокiв тому, коли згадали про iснування в цьому мiсцi поховань українцiв, пан Дiонiзiй зробив дуже багато. Сам розчистив територiю, спиляв дерева, що повиростали на могилах, поремонтував огорожу. Через це тодi наразився на гнiв польської громади.

З часом, ставлення полякiв до пам'ятних для українцiв мiсць пом'якшало. Ось, наприклад, брукiвку вiд входу на цвинтар до меморiалу мостили польськi робiтники. А мiсцевi перестали погрожувати розправою тому самому пану Дiонiзiю, котрий з року в рiк прибирав з могил смiття й викошував траву. Металевi хрести i паркан, встановленi кiлька рокiв тому за грошi канадських українцiв, так i стоять непошкодженi. Селищний голова Павлокоми говорить, що й уявити не може, як мiж пояками та українцями могло iснувати таке несприйняття. I вiрить, що це зло вже в минулому.

Павлокома - далеко не єдине українське село у Польщi, знищене у сороковi роки. Але воно перше, чиїх загиблих мешканцiв вшанують меморiалом. Для української громади у Польщi подiя ця, ясна рiч, знаменна. Та водночас сумна. Бо засвiдчує, що українцi куди менш дбайливi вiд полякiв, коли йдеться про пам'ять своїх людей, полеглих на чужинi.

У Польщi мiсць, подiбних до Павлокоми, стiльки, що їх i порахувати як слiд нiхто не може. В Закерзоннi в кожному селi, що були українськими, є поховання щонайменше 2-3-х десяткiв людей, закатованих у 45-47-му роках.

В перелiку поховань українцiв у Польшi, котрi польска влада дозволила впорядкувати, 44 об'єкти. Але й цей далеко неповний перелiк нинi нездоланний. Якщо українцi так незграбно впорядковуватимуть iсторичнi мiсця, то ще поколiнь десять позичатимуть в сiрка очi, коли мова заходитиме про їхнє ставлення до власної пам'ятi.