Сніги Кіліманджаро. Перша серія [ Редагувати ]
Сніги Кіліманджаро. Перша серія
Килиманджаро - наша мать,
И мы наверх идем опять,
Чтоб горы - стражники Земли -
На ней нам выжить помогли.
"Одного разу леопард погнався за антилопою. Вона повернула в гору. Але він був завзятіший, спритніший, впертіший, так він думав. Отже і залишився навіки у снігах Кіліманджаро. Ми їдемо до найвищої вершини африканського континенту. Ми спробуємо піднятися на цю велику гору. І сподіваюся, що вічні сніги пропустять нас, на відміну від леопарда."
Кіліманджаро знаходиться майже на кордоні Кенії та Танзанії, за чотириста кілометрів на південь від екватора. Її висота - 5895 метрів. Це найвища гора світу, що стоїть окремо від інших, та один з найвеличніших вулканів. Сейсмологи кажуть, він і досі має великі шанси знову ожити. Вершиною гори вважається пік Ухуру - в перекладі це означає Свобода.
Сніги Кіліманджаро вражали європейців. І дійсно, важко, перебуваючи у Європі, повірити, що вічна мерзлота зберігається на відстані 320 кілометрів на південь від екватора.
Першими, хто підкорив меншу з вершин, були європейські альпіністи Ханс Майєр і Людвиг Пуртшеллер. Їх супроводжував провідник з народності чага. І цей факт сам по собі є дивним, адже чага вважають, що на горі живуть злі духи. Однак провідник був сміливою та допитливою людиною, і тому погодився з ними піти. 5 жовтня 1889 року після довгої подорожі мандрівники піднялися на гору. Ми постараємося повторити їхній шлях та підтвердити одну з гіпотез, що має майже містичне походження.
На початку тридцятих років минулого століття сюди приїздив на полювання відомий американський письменник Ернест Хемінгуей. Після кількох тижнів письменницького сафарі - вийшов друком збірник його розповідей "Зелені пагорби Африки". Книжка починалася з оповіді "Сніги Кіліманджаро". Де льодяна шапка гори - то недосяжна мрія, мета, якої людина прагне все своє життя. І невідомо, чи зумів письменник дістатися вершини, але місцеві мешканці кажуть, що великий бородач наймав провідників для подорожі на гору.
Люди чага вважали, що гора - це заборонене місце, і тільки шаманам можна підходити до її підніжжя. Той, хто порушить заборону, буде покараний. Дивні речі відбувалися з першими сміливцями. Ханс Майєр скаржився на головний біль, Пуртшеллер - на кошмари. Ернест Хемінгуей, як він сам зізнається, після візиту до Африки переглянув усе своє життя і дійшов трагічного висновку, що воно позбавлене сенсу. Зрештою, письменник пустив собі кулю в лоба. Сварки, скандали, зриви експедицій - ось часті супутники сходжень на Кіліманджаро. Утім, не завжди. Можливо, легенда про антилопу і леопарда - це попередження про те, що з поганими думками не можна підніматися на гору. Ми сподіваємося, що наші помисли чисті.
Ще Хемінгуей звернув увагу на дивну деталь. Незважаючи на відсутність писемності, мова племені чага надзвичайно точна щодо визначення сторін світу, часу дня і зміни сезонів. Полювання, збір врожаю та інші важливі події не починалися без спеціальної команди шаманів. Шамани були єдиними, кому дозволялося наближатися до Обителі Бога. Можливо, на схилах гори знаходилося святилище, що виконувало функцію метеообсерваторії. Ми постараємося знайти його у горах.
Підйом починається біля воріт Мачаме. Ми збираємося в далеку дорогу разом із групою провідників. Тут, у передгір'ях Кіліманджаро, діють жорсткі закони. Для уряду Танзанії Кіліманджаро - золота жила, що приносить стабільний прибуток. Це єдине місце в Африці, що приваблює альпіністів. Тому за можливість підйому доводиться платити. І чимало. Той, хто пробрався на територію національного парку зайцем, ризикує потрапити в страшну африканську в'язницю. Крім того, кожен із учасників експедиції зобов'язаний найняти як мінімум двох носіїв-портерів. Отож альпіністи завжди ще й роботодавці.
Наш караван виявився досить довгим. Десять учасників, двадцять носіїв і чотири провідники. Носії хотіли були відібрати нашу поклажу, але ми відмовилися. Біля воріт Мачаме, перед підйомом, поліцейські зважують рюкзаки. Мій - аж 20 кілограмів. Інші стільки ж, - з повагою казали носії.
Висота 1700 метрів. Звідси ми повинні пройти через джунглі убік першої стоянки. На це потрібно витратити кілька годин. Кіліманджаро оточена поясом важкопрохідних джунглів. Тут постійно сутінки і дуже висока вологість. Дорога з кожним кроком усі крутіше забирає нагору. Ноги сковзаються на вологій глині, що ніколи не висихає.
Стежка Мачаме одна з найдревніших доріг на верховину Кіліманджаро. Вона була відома дуже давно, ще задовго до того, як тут побував Ернест Хемінгуей. Люди чага та масаї називають її дорогою в небо і не дивно. Уявіть собі рівнину, що простялася на кілька сотень кілометрів і серед цієї рівнини нагромаджується велика, наче рукотворна піраміда Кіліманджаро.
Цією дорогою, існування якої зберігалося в таємниці, жерці африканських культів діставалися нагору, до секретного святилища. Кіліманджаро - одна з винуватниць виникнення Великого Африканського Розламу. Саме тут надра землі вирішили виштовхнути на поверхню мільйони тонн магми, і коли розвіявся дим, то посеред савани стояла висока гора. Вона сформувала особливий клімат, загородивши дорогу потокам повітря зі Сходу, з боку океану.
Носії, піднімаючи свій і наш вантаж, співають пісню на суахілі. Вона проста і символічна, нею вони вітають Кіліманджаро і Вагенів - так тут називають альпіністів. Вагени і Кіліманджаро - джерело існування для багатьох танзанійських родин.
Jambo, Kіlіmanjaro,
Abarіganі? Muzurі sana.
Wagenі, nwa karіbі sіwa,
Kіlіmanjaro, hakuna matata.
Перша ночівля на висоті 3040 метрів. Уже відчуваємо брак кисню. Олексій Очкала скаржиться на головний біль. Усю ніч він не міг заснути в наметі. І в нас зародилися перші сумніви щодо успіху експедиції.
Олексій Очкала: "В начале мне біло очень тяжело физически, но потом я это все переборол в себе, а чисто морально было очень тяжело три ночи, когда я спал первые три ночи".
Уранці Олексій був готовий іти далі.
Досить швидко провідники потоваришували з альпіністами. Особливо близькі відносини склалися в єдиної дівчини у групі - Марини Дмитрієвої, та експедиційного кухаря Пітера.
Марина: Почему-то так получилось, мы начали маршрут с ним, мы шли, разговаривали. Опять же, мне казалось, у меня будет языковой барьер, но не было. С ним было так просто. Мне комфортно было с ним.
Пітер родом із села Маранга. Він - чага, як і більшість носіїв, що супроводжували нас. У чага особливе, за африканськими мірками, ставлення до жінок. Вони вважають, що жінка може бути главою роду, в неї набагато більше здібностей до чаклунства і знахарства, а, отже, і прав вона повинна мати не менше, ніж чоловіки.
Одну з родичок Пітера називають знахаркою - лайбон Ламуйя, чаклунка Ламуйя. Утім, ніякого чаклунства в тому, аби вилікувати людину від болю в шлунку або головного болю, немає. Потрібно лише знати, що росте в лісі, який починається просто за будинком.
Мату Ламуйя: "Якщо болить шлунок, потрібно взяти ось ці листи кіпучамдо і пожувати їх. Повільно, не кваплячись. Але якщо прихопило так, що кров іде горлом, потрібно зробити відвар з вамбо. Усе це росте в лісі. Особливо сильнодіючою є трава ні фавафава. Вона краще будь-яких сучасних таблеток."
У родині Мату Ламуйя двадцять п'ять чоловік. Але свої знання вона передає тільки одному - старшому онукові. Він більш здібний, говорить Ламуйя, нехай лікує людей. А мені на старості років залишиться тільки варити бананову кашу мачаларі.
Знання можуть не тільки лікувати, але і калічити, вважають чага. Син Мату, Офора Комбе, здійснює обряд замирення духів предків.
У його руках гарбузовий калабаш з банановим пивом. Цю сакральну посудину може брати в руки тільки чоловік. Перед кожним серйозним вчинком старший з чоловіків поливає з калабаша дерево життя, через яке духи з'єднуються з матеріальним світом, і говорить при цьому спеціальне заклинання. Офора Комбе бажає удачі своїй родині і своїм гостям.
А перед цим калабаш з пивом пропонується гостю. Але якщо посудина наповнена простою водою, то духи можуть розгніватися і покарати того, хто пив воду перед ними. Якщо ж після цього вода виливається на землю, і вимовляються спеціальні заклинання, то людина може загинути.
Офора Комбе: "Наприклад, дорослий син підняв руку на батька, і той виголосив особливе закляття. З людиною може трапитися найстрашніше. І це закляття часом не знімеш, навіть якщо син покається."
Оскар Комбе: "Це працює. У мене троє друзів загинули за різних обставин після того, як їхні батьки просили духів їх покарати. Тому краще не сваритися з батьками."
Очевидно, в родинах чага традиційно непрості взаємини, якщо подібне трапляється занадто часто. Ці люди вважають себе християнами, але після того, як вони прийняли християнство, традиційні вірування продовжують залишатися основою їхнього способу життя.
А тим часом група підходить до ночівель Ширу. Білі хмари заповнюють чашу передгір'їв Кіліманджаро. Вони нагромаджуються хвилями, немов вершки у чашці капучіно. Під цією шапкою - буйство життя. Утім, життя є і тут. Воно чіпляється за каміння навіть на висоті близько чотирьох тисяч метрів. Звідси уже видно вершину - вперше з моменту сходження. Здається, чого ще чекати? Можна її підкорити хоч сьогодні. Але провідники не поспішають, і я вимагаю пояснень. Один із провідників - на ім'я Модести - розказує, чому потрібно стільки часу на підйом.
Модести: "Від Ширу ми рушимо до табору Баранко - зробимо підйом на 4500 і знову вниз. Потім будемо рухатися тільки нагору. Штурмовий табір розіб'ємо на висоті 4600 і звідти підемо на штурм. Йти доведеться через Стелла Пойнт. Піднімемося на Пік Ухуру, а потім скотимося вниз аж до 3000 метрів. На все це у нас піде чотири дні. Організм має звикнути до тутешніх гір."
Утім, наші організми вже адаптовані до розрядженого гірського повітря. Перед виїздом до Африки група здійснила сходження на кавказький гігант Ельбрус - аби випробувати свої сили.
Ельбрус знаходиться за багато тисяч кілометрів від Кіліманджаро, але чимось схожий на неї. Це вулкан, причому на його схилах теж можна потрапити в хмару сірчистих випарів і навіть знепритомніти.
Перед нашим підйомом на Ельбрус тут двічі зазнали фіаско українські альпіністи. Дев'ятого травня 2006 року сходження закінчилося загибеллю чотирьох українців.
Борис Тилов: "Руководитель этой четверки киевской якобы знал, где находилась фумарола, куда все прячуться обычно в непогоду. Они ее найти не могли, они до нее просто не дошли.."
Володимир Гончар: "Там очень крутое место. Я думаю, в этом месте все сорвались Либо порыв ветра был, либо... Они лежали компактно с разбросом в радиусе 15 метров".
Не минуло і трьох місяців з моменту трагедії, як знову погані новини. Троє загиблих і один зниклий без звістки - ось результат непідготовленої експедиції, керівник якої чомусь вирішив, що піднятися на Ельбрус - це просто. Рятувальнику Володимиру Гончару довелося спускати вниз тіла.
Володимр Гончар: "Человек, которого мы не нашли, без вести пропавший. Можно сказать, что он тоже погиб где-то в трещине, потому что они его потеряли еще раньше".
Нас ці випадки не злякали, але ми все-таки вирішили бути насторожі.
Ми успішно почали свій підйом, але на висоті п'ять тисяч метрів потрапили в туман. Бути чи не бути? Йти чи не йти? У загиблих груп була приблизно така ж дилема. Вони її вирішили на користь "іти", не знаючи того, що "йти" у тумані означає "не бути".
Ми ще трохи піднялися на гору, але туман нас зупинив. Здавалося, що Ельбрус не пускає, мов не хоче, аби його штурмували. Разом із першим промінням сонця ми повертаємося знайомою дорогою додому. На нас чекає Кіліманджаро.
Світанок на вершині Європи ми так і не побачили. Чи вийде зустріти схід сонця на Сяючій африканській Горі?
Гіди уточнюють подальший маршрут. Під час розмови до дискусії приєднується Пітер, той самий кухар, що явно небайдужий до Марини.
Модести, гід: "Із Ширу ми підемо на Барранко. Потрібо йти прямо."
Пітер наполягає на тому, щоб ми йшли убік об'єкта, який він називає Лава Тауер. Модести говорить, що це підйом на сімсот метрів і знову спуск. Складається враження, що Модести разом із групою старших гідів не хоче, аби ми потрапили на цей об'єкт. Чи то сумнівається в наших силах, чи не бажає, щоб ми побачили цю вежу. Але чому?
Орли кунгуру, що живляться мертвечиною, здається теж прислухаються до розмови. І це зовсім не додає оптимізму. Цікавість бореться з розсудливістю. І перемагає. На світанку ми прямуємо до Лавової вежі.
Кіліманджаро - сплячий вулкан. Але чи глибокий його сон? Учені вважають, що Кіліманджаро цілком може ожити. Схили гори вкриті тріщинами, через які струменіють сірчисті випари. Вулкан кілька разів прокидався. Дивні нарости на його схилах - застигла магма, що її викинула зі своїх надр Кіліманджаро багато тисяч років після народження.
Лавова вежа - один з таких наростів. Ремі - старший гід експедиції - вважає, що так її назвали не на честь вулканічної субстанції. А на честь провідника найпершої німецько-австрійської експедиції Лаву.
Ремі: "Лаву помер у 1989-му, коли йому було 120 років. Я пам'ятаю цю людину, я тоді вже десять років водив каравани туристів на вершину Кіліманджаро. Це був дуже веселий старий, він, як пам'ятаю, говорив так - "Майєр був першим білим, котрий піднявся на гору, але ж до нього були і чорні". Я думаю, що це були шамани. У всякому разі, до Лавової вежі вони напевно піднімалися."
Дорога до Лавової вежі нагадує пустелю. Невелике каміння і сипуча вулканічна порода, щось накшталт спеченого цементу. Олексій Очкала не здається, але вже видно, що він втрачає сили. Вирішено його відправити убік табору Барранко короткою дорогою. Супроводжувати Олексія зголосився Олег Логвинов.
Олег Логвинов: Я со второго дня нашего похода я сказал, что гора не для слабонервных. То есть, гора вытаскивала жилы и морально очень тяжело давалась. Каждый день, каждая ночевка, это второй день, это третий день, а завтра четвертый день. И между этими нашимы ночевками не менее 15 километров похода с рюкзаком, причем это не только вверх, а то и вниз. То гора справа, то гора слева, то есть вот это выматывало. Это действительно морально очень давило. Вроде бы ты идешь и видишь гору, но тут ты спускаешься на километр вниз.
Для Логвинова ця гора - не перша. У 2005 році він підкорив Монблан. Олексій Очкала в горах - новачок. Тут експедиція розділяється. Модести, той, хто був проти маршруту через Лава Тауер, веде Олега й Олексія в табір Барранко. Цей табір - на південному схилі гори. Кіліманджаро закриває його від вітру. З одного боку пустеля, з іншого - квітучий, майже неземний пейзаж. Тут царство двох рослин - санасії і глобелії. Якщо є рослинність, отже, є вода. Це найкраще місце для стоянки.
Ми рухаємося убік Лавової вежі невеликою групою. Пітер, який упадав за Мариною, робить їй пропозицію. Марина, здається, не дуже здивована.
Марина:
- Многие местные африканцы предлагали остаться здесь, завести семью, мужа. Но мне кажется, для меня это невозможно, потому что, все же, как бы я Африку не любила, как бы она мне не понравилась, это другой народ, другой менталитет, уровень. Я не смогу жить с человеком другой нации. Меня все равно тянет на родину.
-А цвет кожи не является преградой?
-В целом нет, это не проблема - цвет кожи. Люди другие, мне тяжело их понять. Почувствовать душу что ли... Мне тяжело открыть для себя их. Точно также как и я не могу открыться для них полностью.
Коли Марина говорила це, вона вже була знайома з українкою, що прожила більшу частину свого життя в Танзанії. Жінка брала участь в організації сходження. Так уже вийшло. Одного разу харківська студентка Валентина, на відміну від Марини, пристала на пропозицію танзанійця. Було це в середині вісімдесятих. Тепер у неї родина, чоловік і троє синів, невеликий магазинчик, і звучне прізвище Шайо.
Валентина: "Здесь белых, это тоже была колония и считали, что белые - это высшие люди, чем африканцы, потому что здесь живут танзанийцы-африканцы черные, индусы и арабы. И самые высшие люди - это были белые. Куда бы ты не шла, тебя везде впускают, принимают. Понимаешь? Так что ты не так, как африканцы себя чувствуют в Европе. Ты чувствуешь себя намного выше. И потом ты одна на тысячу и все на тебя внимание большое. А как для женщины приятно, потому что ты как королева здесь."
Для Ібрагима Шайо дружина - єдина королева. Він і досі сумує за тими роками, коли навчався в Харківському Політехнічному. Що це - ностальгія за молодістю чи за українською землею? Сини Валентини говорять, що вважають себе українцями.
Бенджамен: "Я, напевно, був би щасливий, якби ми приїхали в Україну. У мене там дідусь. Я чув його голос по телефону, але я не говорю ні російською, ні українською. Одного разу я його таки побачу."
Тоні (говорит по-русски): "С маминых фотографий все очень красиво . Я вижу люди дают работа - хорошо. И мой дядя дает хорошая работа, хорошие деньги делает. И как мы говорим на телефоне, когда звоним, видно, что в Украине не так трудно жить, как в Танзании".
Для цієї сім'ї Кіліманджаро означає дуже багато. Туристичний бізнес - джерело існування Валентини. Для Ібрагима - частина історії його родини, що жила в селі Маранга. А для старшого із синів - досвід, який забути не можна.
Тоні: "Я плакал. Я хотел идти обратно, а гид мне сказал: ты прошел эту дорогу и хочешь идти обратно. Что скажет твой отец, твоя мама. Ты пришел сюда и не залез. Он дал мне сок или воды и сразу лучше начиналось и я зашел".
Тоні зійшов на Кіліманджаро. Але чи зійдемо ми? Адже поки зуміли дістатися до Лава Тауер. І те, що ми побачили, вразило нас. Під скельною грядою - циклічне накопичення каміння. Воно розташоване так, що нагадує фортечні стіни, що з одного боку замикаються на скелю, а з іншого утворюють вхід. Це і є єдина дорога до вежі.
Ми знаходимося на висоті 4600 метрів, оця природня вежа називається lava-tower, а під нею досить дивне місце. Дивлячись на фактуру цього каміння можна подумати, що воно рукотворне, отже я думаю, що саме тут знаходилася обсерваторія, а може і вівтар древніх предків людей чага, що живуть зараз на долі.
Вхід і стіни чітко орієнтовані щодо чотирьох сторін світу. Подвір'я входом дивиться на північ. Вежа могла виконувати функцію точки відліку для астрономічних вимірів, а заодно й елементом сонячного годинника. По всій території загадкового компаунду розкидане каміння, але це якийсь упорядкований хаос. І я згадав слова нашого провідника.
Ремі: "Майєр був першим білим, котрий піднявся на гору, але ж до нього були і чорні"
І вони знали набагато більше, але ж їхні знання не могли повністю загубитися у пітьмі століть. Чага, в яких довгий час не було писемності, завжди мали дуже ясні уявлення про календар і про сторони світу. Більш того, їхні уявлення про будову всесвіту говорять про те, що вони намагалися стати ближче до зірок. Але невже, діставшись сюди, вони змогли скласти ці стіни? Це ми ще маємо з'ясувати.
А на стоянці Барранко - перша серйозна проблема. В Олексія - пульс 165 ударів на хвилину. Він прагне продовжувати сходження, але його стан показує, що Олексія потрібно евакуювати. Причина цього - "гірська хвороба" - брак кисню. Симптоми прості - або крайнє виснаження, або ейфорія. Якщо не відправити Олексія вниз, справа може закінчитися набряком легень. Тут немає надії ані на вертоліт, ані на рятувальників. Це Африка. Супроводжувати мандрівника доведеться Модести. Олексій дійсно був на межі життя і смерті.
Олексій: "Гора заставила меня полностью поменять мировоззрение Я вспоминал вещи, которые происходили со мной в жизни, и я их переосмысливал. Некоторые вещи, я на самом деле делал может не так. Поэтому в горах, особенно когда я ночевал, у меня было такое ощущение, что я родился заново, все мои мысли перевернулись. Это была высота не физическая, а духовная".
Чим вище піднімається група, тим презирливіше вимовляють привітальне "джамбо" носії, що квапляться нагору, несучи 25-кілограмові рюкзаки. Вони вважають, що білі занадто розпещені, щоб змагатися з чорними. Очевидно, ці хлопці обслуговують не нашу експедицію.
Ремі: "Що сказати про вашу групу? За двадцять п'ять років своєї роботи я вперше бачу білих, котрі несуть стільки ж ваги, скільки чорні."
Ніч напередодні штурмового сходження була тривожною. Приблизно опівночі альпіністи почали готуватися до марш-кидка на вершину.
"Тут на висоті 4600 немає вітру, чудове зоряне небо, чудова погода до речі до сходження, але невідомо, що чекає нас на горі. Можливо, гора запам'ятає нас після сходження. Я маю надію".
Надія не залишає нас. Спочатку дорога здається легкою. Та ось в одного з операторів почалися спазми і явні ознаки кисневого голодування. Висота 5500 - до вершини залишилося менше ніж півкілометра. Сумно, але йому доведеться спускатися вниз.
А над вершиною сходить сонце. Воно визирає над краєм кратера, і холодне повітря починає розігріватися. Зима перетворюється на літо, і життя перемагає смерть.
- Перший, я третій. Дійшли до вершини гори Кіліманджаро. Висота 5895 метрів. Дійшли 6 чоловік. Все нормально, дійшли нормально, почуваємо себе нормально. Спускаємося вниз, чекайте на нас.
- Перший, перший, я - третій. Чути тебе хорошо. Поздравляю тебя, поздравляю всех вас с победой.
-Ура!
Нас шестеро на вершині. Шестеро з десяти. Зі спортивної точки зору це чудовий результат. Але найголовніше, що кожен із нас намагався перемогти самого себе. І вершина виявилася зовсім не такою, як ми її собі уявляли.
Вона височіє невеликим уступом над величезним кратером. Його діаметр понад півкілометра, а глибина досягає двохсот метрів. Звідти явно віє задушливий сморід. Нещодавно - у масштабах історії - тут з глибин виривалися мільйони тонн розпеченої породи. А зараз вулкан спить. Саме це місце чага вважали житлом верховного космічного божества. Саме сюди прагнули сотні і тисячі шукачів пригод з усього світу.
На іншому боці вершини - той самий льодовик, що так і не зумів подолати легендарний леопард. Можливо, душа бунтівного письменника Ернеста Хемінгуея блукає цими екваторіальними снігами. Адже він завжди прагнув побачити неможливе. І ми це теж бачимо своїми очима. Я щасливий. Але фізично відчуваю, як невідома сила стискає мої легені, не даючи можливості ковтнути повітря. Це - гірська хвороба. Відсутність кисню.
"Тут на висоті 5895 метрів бракує кисню, тут важко дихати, важко ходити, але все ж таки ми дісталися цієї верховини і ми довели, що можемо робити неможливе, так само і як телеканал "Інтер" протягом 10 років доводить, що він може робити неможливе на українському телебаченні."
Я й не помітив, як Марина Дмитрієва заціпеніла на краю скелі. Але ж потрібно було терміново спускатися вниз.
Марина: "Нет, на верху я ничего не слышала, не видела. Я просто пребывала в таком состоянии, мне просто хотелось сесть, лечь и заснуть. И чтобы меня никто не трогал, потому что, когда ко мне обращались, я в принципе слышала, что ко мне обращаются, но никак не могла на это реагировать. У меня не было ни желаний, ни эмоций, ничего не было... "
Вона цілком могла розділити долю леопарда з давньої африканської легенди. Але, на щастя, цього не сталося. Її врятував Олег, хоча у нього самого ледь вистачало сил на те, щоб спуститися вниз.
Олег Логвинов: "Не знаешь, что главнее: мышцы и жилы или физическое состояние. Потому что после того, как мы поднялись, будто металлические жилы вставлены".
Ми повернулися, живі й здорові. Зібрали знову нашу групу, що розгубилася по дорозі. Марина так і не залишилася в Африці. І навряд чи коли-небудь побачиться з Пітером. Тоні, син українки Валентини, подався до Європи, але не в Україну, а в Британію. Олексій дуже змінився. Він дійсно переглянув усе своє непросте життя. Напевно, усі ми змінилися. Але я це зрозумів лише згодом, пройшовши усі ритуали найзагадковішого племені Центральної Африки. Племені, що назвало Кіліманджаро сяючою вершиною.
Далі буде...
