Хто відповість за смерть дітей, вбитих можновладцями? [ Редагувати ]

До Європейського суду на Україну подають донеччани, в яких убили дiтей. Там теж, як i у Вiнницi, звiдки ми вже робили матеріал, є громадська органiзацiя. У нiй близько ста сiмей.

До суду пробилося тiльки двi справи. Убивць засудили i... вiдразу вiдпустили. Вирок виносили таємно вiд постраждалих. Iншi справи розслiдуються кiлька рокiв, тодi закриваються за вiдсутнiстю складу злочину або через фактор часу.

Останню надiю батьки покладали на Вiктора Ющенка. Писали до Секретарiату. Однак там кивають на мiсцеву прокуратуру i мiлiцiю, яку донеччани, власне, й звинувачують у корупцiї та бездiяльностi. I ось батьки вирiшили судитися з Президентом. Наша знiмальна група намагалась узяти коментарi у правоохоронцiв. Тi ввiчливо вiдмовили.

У Донецька два герби. Один офiцiйний - ось цей чи то молоток, чи то ковадло й колосся пшеницi. Й неофiцiйний - два позашляховики. Ця емблема мало не стала симовлом Донбасу, потiснивши свого часу навiть Пальму Мерцалова. Проте художньою окрасою областi два позашляховики так i не стали. Лишилися неформальною вiзитiвкою.

Для тридцятирiчної Наталки Мiкитiної позашляховик назавжди лишиться колiсницею смертi. Жiнка стояла зi своєю донею на тротуарi, коли їх збив посадовницький джип. А потiм хтось ногами приводив її до тями.

Наталя Мікітіна, мати вбитої дiвчинки:

 - Под капот наклонился и сказал: а ну вылазь оттуда, что ты там лежишь. Я поняла: Маши нету, я держу ее за руку.

Цю картину шестирiчна Марiчка виготовила власноруч мамi на 8 березня, навiть пiдписала. Вже вивчила абетку, але до першого класу пiти так i не встигла. Пiсля загибелi дитини, Наталя рiк пролежала у лiкарнi, сперечаючись зi смертю. А потім, коли дізналась, що суд квалiфiкував ДТП як нетяжкий злочин, й звiльнив водiя прямо iз зали засiдань, пошкодувала, що не вмерла разом iз донечкою.

Наталя Мікітіна, мати вбитої дiвчинки:

 - Нетяжкое преступление! Детей много умирает, какая разница! Очень многие предлагали не скулить - много детей умирает!

На цьому мiсцi постiйно - живi квiти. Сюди їх приносить бабуся Марiчки -Людмила Григорiвна. Вона професiйний юрист. Вже шiсть рокiв судиться iз прокуратурою й мiлiцiєю. Слiдчий, котрий приїхав на мiсце загибелi дiвчинки, навiть не вийшов iз машини, коли угледiв номери джипа.

Людмила Мікітіна, бабуся загиблої дiвчинки:

 - Я вытаскивала из машины, и он показывал на номер. Говорил: я не имею права выходить, я не получал указаний. Бронированный джип принадлежит корпорации "Индустриальный Союз Донбасса". Сказали: забудьте телефон корпорации. Будете болтаться в проруби и закатаем в асфальт.

Але Людмила все шукає правди й справедливостi. Їде до Президента й правоохоронцiв. Тi не чують. То ж змушена самотужки боротися.

Людмила Мікітіна, бабуся загиблої дiвчинки:

 - По одинцi ми нiхто - ми це зрозумiли. Лише об'єднавшись, ми можемо пiднімати питання в масшабі держави.

Пенсiонерка Лiдiя Миколаєвна на державу надiї не покладає. Бо та її обманула. Спочатку iз вкладами й пенсiєю, а згодом iз справедливiстю. За смерть онуки - нiхто не понiс кари. Восьмирічного Ярослава на швидкостi пiдiм'яв БМВ й потяг за собою мало не пiвсотнi метрiв. Водiй досi за кермом, щоправда iншого автомобiля.

Лiдiя Барсукова, бабуся вбитого хлопчика:

 - Уже 6 год семь раз открывалось и закрывалось. Сейчас оно восьмой раз из-за отсутствия состава преступления.

Це останнiй запис у щоденнику хлопчика. Вiн готувався до канiкул й сольного концерту на пiанiно. Iнструмент й досi стоїть у кiмнатi. Викинути рука не пiднiмається. Батько Ярослава часом грає улюблену сина, пiсля чого зривається й мало не накладає на себе руки - не дає бабуся.

Лiдiя Барсукова, бабуся вбитого хлопчика:

 - Делят место на кладбище. Она говорит - забери меня с собой, а сын говорит - если бы не младший, сбросился б с веревки.

За смерть свого єдиного сина й годувальника iнша бабуся - Катерина Пилипівна - готова мститися власноруч. Вона переконана, що убивцю -колишнього правохоронця - покривають мiлiцiянти. Тож дiяти законним шляхом - марно.

Катерина Кириченко, мати вбитого хлопчика:

 - Вот купила четыре пули. Осталось купить пістолет. Ходила на рынок. Показали. Милиционер толкул в плечо - бабушка, что ищешь. Говорю, пристолет, чтобы убить того, кто убил моего сына. Потому что государство меня не защитило.

Тепер її iнтереси, як i решти родичiв загиблих дiтей, захищає Людмила Мiкiтiна. Пiсля рокiв поневiрянь й байдужостi урядникiв - правозахисниця подає на Президента до суду як на гаранта Коституцiї з дотримання основних прав i свобод.

Людмила Мікітіна, бабуся загиблої дiвчинки:

 - Змушенi подавати позов на Президента. Вiн не реагує на нашi звернення щодо того беззаконня в Донбасi.

У цiй церквi свiчки не загасають анi на мить. Їх ставлять рiднi вбитих дiтей. За їх душi Отець Василь молиться щодня.

Василь Пантелюк, священик:

 - До семи рокiв дитина безгрiшна, ангел господнiй. Якщо передчасно йде з життя - попадає до раю.

Цi батьки бiльше не бояться погроз посадовцiв й правохоронцiв - їх лякає темрява. Бо вдень поруч є люди, а вночi самi - думки й образи тих, кого вже немає.