Іван Франко [ Редагувати ]

1764-го року в Дрогобицькому повіті спалили останню в цих краях чаклунку. Ім’я нещасної жертви не збереглося. Знаємо лише де це сталося - село Нагуєвичі. Через 70 років в тому самому селі знову запалає багаття. Галичина саме потерпає від епідемії холери. Проте в уяві нагуєвичан люди вмирають не від хвороби - їхню кров смокчуть упирі. Двох таких знайшли поміж мешканців села і спалили на вогні. Це сталося лише за 20 років до того, як тут з’явиться на світ Іван Франко, один з перших модерних інтелектуалів, котрому судилося вивести свій народ зі світу забобонів на європейський обшир.

Про галичан середини ХІХ століття кажуть, що вони їдять вполовину, а працюють на чверть. Три чверті населення краю - неписьменні, кожна друга селянська дитина вмирає в перші роки життя. Але найсхідніша провінція Австро-Угорської імперії, як і ціла Європа, стоїть на порозі великих змін. Незабаром в Бориславі відкриють нафтове родовище - на той час - третє в світі. До сусіднього Дрогобича прокладають залізницю. А разом з нею в Галичину приходять нові товари, люди, ідеї. Але села ці зміни поки що майже не торкаються. Тут люди живуть так само, як і тисячу років тому.

Франко народився 27 серпня 1856 року в родині сільського коваля Якова. За дивним збігом, його хрестить не звичайний священик, а поет - автор першої галицько-руської граматики, отець Йосип Левицький, висланий в Нагуєвичі за гострий язик. Новонародженому дають ім’я Іван, але вдома його будуть кликати другим ім’ям - Мирон. У Якова перша жінка і дитина від того шлюбу померли під час епідемії холери. Він дуже хвилюється за свого первістка. Тоді існує повір’я - якщо кликати дитину іншим ім’ям, то так можна обдурити смерть, котра не зможе її впізнати, коли прийде.

З наддніпрянської України, яка на той час є в складі Російської імперії, Галичина видається вільним і європейським краєм. Тут немає кріпацтва, і вже десять років як скасована панщина. У Львові друкуються книжки і журнали українською, що притягує сюди всіх українських інтелектуалів з Великої України. Але для Австро-Угорщини Галичина - лише найбільша і водночас одна з найвідсталіших провінцій.

Майже століття минуло, відколи в Нагуєвичах спалили останню відьму. Але галицькі села все ще залишаються дуже забобонними. Старші люди пам’ятають багато історій про упирів і вурдалаків. Під впливом цих розповідей малий Франко не раз вночі прокидався тремтячи від страху. Він вірить, що і сам має надприродні властивості - нібито успадковані від матері. У своєму автобіографічному циклі оповідань про малого Мирона Франко згадує, як зупинив град, що насувався на село. Там же він пише - якби не рішення батька віддати сина на навчання, вийшов би з малого Мирона з його багатою уявою та жагою до знань або кепський господар, або, ще гірше, - місцевий чаклун: "не доразу приголомшена живiсть та прудкiсть характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро, - стане вiн забiякою, ворожбитом, що вiритиме у власнi привиди, i буде туманити людей iз щирого серця" (І. Франко, "Малий Мирон").

Франко народився в часи, коли Галичині судилося стати колискою трьох націоналізмів: українського, польського і єврейського. Трьох народів, що не мають власної держави.

Франків в Нагуєвичах уважали за заможних. Вони тримали прислугу і мали 24 гектари землі у власності – більше, ніж будь-хто в селі. Його батько, коваль Яків, імовірно походив із зукраїнізованих німецьких колоністів. Так, принаймні, вважав сам Франко. Мати Марія була на тридцять років старша за чоловіка і походила зі збіднілого, але славетного шляхетського роду. Її далекими родичами були козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний та Юрій Кульчицький, власник віденьської кав’ярні, про якого казали, що він навчив всю Європу пити каву. Через двісті років його нащадкові з прикарпатського села довелося вдруге навчити Відень рахуватися з українцями.

1 липня 1893 року в Дзеркальному залі Віденського університету вперше звучить українська мова. Цього дня 36-річний Іван Франко дістає ступінь доктора філософії. Його науковий керівник - академік Ватрослав Ягіч - просить свого студента, якого вважає найздібнішим з-поміж всіх українців, виступити рідною мовою.

Але не лише Ягіч, а і весь Відень загалом тепло приймає відомого літератора і публіциста зі Львова. В очах німецькомовної інтелігенції Іван Франко є представником всього модерного і прогресивного, що походить зі східної провінції. Проте, цього пам’ятника тут могло і не бути.

Тодішні селяни казали: "Мій тато не вчилися, то і я не буду". Наряд чи Яків Франко міг уявити, що його сина в майбутньому висуватимуть на Нобелівську премію. Насправді, його рішення віддати сина до гімназії було винятковим. Крім того, селянська родина просто не могла собі дозволити відмовитися від дармової робочої сили. Навіть молодші брати Франка, про яких у селі казали, що вони були не менш кмітливі, були змушені допомагати батькам. І виросли звичайними селянами, що до кінця життя зверталися до свого старшого брата на "ви". Для свого ж первістка Яків Франко бажав кращої долі. Освіта і відкривала перед малим Мироном широкий світ, але життєвих шлях, що йому доведеться пройти, не буде ані легким, ані спокійним: "Навiстить вiн i стiни тюремнi, i всякi нори муки та насилля людей над людьми, а скiнчить тим, що або згине десь у бiдностi, самотi, або з тюремних стiн винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу. Бiдний малий Мирон!.." (І. Франко, "Малий Мирон").

Втім, молодий Франко аж ніяк не приміряв на себе мученицькі одежі. Коли по завершенню гімназії він, як найкращий учень, вступає до Львівського університету, Франко приїздить в новенькому сурдуті, пошитому на німецький манер. Він прагне відповідати міркам і смакам тодішньої освіченої публіки.

В франкових планах - стати популярним письменником. І він близький до здійснення своїх мрій. Вже перші твори, опубліковані в місцевих виданнях, роблять його відомою фігурою у Львові. Він підписується кокетливим псевдонімом - Джеджалик. Що було приблизним відповідником англійському dаndy. Зауважте, йому лише 20 років. І перед юним Франком вимальовується спокуслива перспектива успішної кар’єри і безхмарного майбутнього.

Після одноповерхового Дрогобича Львів видається Франкові справжнім мегаполісом, суспільне і політичне життя якого вирує. Львів того часу порівнюють з Вавілонською вежею. Його вулиці розмовляють польською, німецькою, українською і їдишем. Щоправда, галицькі українці називають себе русинами і мають досить туманне уявлення, хто вони такі і звідки походять.

Осередком української громади у Львові був “Народний дім”, своєрідний клуб місцевої інтелігенції і чиновництва.

Сюди вечорами приходить місцева еліта, щоб приємно провести час. Син сільського коваля з ентузіазмом шукає визнання товариства, яке видається йому блискучим і вишуканим. Він не помічає, що його нові друзі-аристократи свій народ - селянство - називають не інакше, як “хлопи”.

Але незабаром Франко зустріне людину, знайомство з якою змінить все його подальше життя. Цією людиною був відомий київський професор Михайло Драгоманов.

Коли Драгоманов, котрий на той час вже обїхав пів-Європи, потрапляє до Львова, своє перше враження від знайомства зі львівською інтелігенцією описує так: "Столи з картами, і за ними сидять відомі патріоти, професори, літератори, політики. Задля карт вони покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну. "Та це ж старий Гадяч, повітове місто Миколаївської доби! ось куди я вернувся, об’їхавши стільки світа!"

Блискучий інтелектуал і полеміст Драгоманов жорстко висміює провінційність і вбогість всіх тодішніх франкових авторитетів. Безжальна критика діє на юного поета як холодний душ. За свідченням сучасників, він навіть думає про самогубство. На щастя, до того не доходить. Але знайомство з Драгомановим, якого австрійська влада вважає неблагонадійним, дорого коштує Франкові. Проти нього фабрикують політичну справу і заарештовують. Майже рік він проведе за гратами. З в’язниці Франко вийде іншою людиною. Світський денді вмирає в ньому назавжди. Він ніколи більше не підписуватиметься Джеджаликом.

Новий Франко обирає собі новий псевдонім - ім’я зі свого сільського дитинства - Мирон. І хоча він, як сам признавався, не дуже надавався до селянської праці, вже будучи доктором філософії, з викликом називав себе "мужиком". Франкові залежало підкреслити, що він є українцем і він є з народом. Так само робив до нього Тарас Шевченко. Але Франкові йшлося про більше: як зробити українське європейським і модним. Іншими словами - як одягнути поверх вишиванки німецький фрак?

Джинси і вишиванка, або, у випадку з Франком - костюм і вишиванка - таким поєднанням сьогодні нікого не здивуєш. Натомість, сто років тому подібна еклектика в одних викликала здивування, в інших - обурення, у третіх - сміх. Але ще за франкового життя за його прикладом тисячі молодих українців одягнуть під костюм вишивану сорочку. А самобутність народної культури поєднають з європейською модерністю.

В останнє десятиліття ХІХ століття Відень стає столицею декадентського руху. Ця мистецька течія, що оспівує смерть і занепад цивілізації, невипадково знаходть сприятливий грунт саме тут, в Австрії. Вмирає епоха, і вмирає імперія Габсбургів.

Які зміни несе нове століття - ось головна тема для дискусій за чашкою кави у віденських кафе, де і збиралися інтелектуали зі всього світу. Тут Франко зустрічається з Томашем Масариком - майбутнім першим президентом Чехословаччини, і Теодором Герцлем - засновником сіонізму. Всі троє належать до народів, що століттями не мають власної держави. ХХ століття дає, можливо, останній шанс відродитися на уламках імперій. Але для цього народ має стати нацією. Вони знають – часу залишається мало.

Але не варто вважати, що політика і наука складають весь франковий побут у Відні. Після Конгресу соціал-демократів, де Франко виступав з центральною доповіддю, яку, до речі, передрукували не лише місцеві газети, але й, наприклад, респектабельний "Таймс", його того ж вечора бачать в Пратері, місці відпочинку віденців. Він - в товаристві гарної австрійської панянки, з якою танцює всю ніч. Так завзято, що потягує ногу і наступні дні накульгає.

Сам Франко писав - лише "тричі являлася мені любов". Але тут поет лукавивив - закохувався він значно частіше. Наприкінці ХІХ століття в Західній Європі починається сексуальна революція, яка триватиме аж до 60-х років ХХ-го. Гасло гіппі - "free love" - виникає за часів Франка. Щоправда, під "вільним коханням" тоді розуміли не вільний секс, а дещо інше. Сексуальна революція проходила під прапорами фемінізму - жінки вимагали рівних прав у праці, побуті, і в коханні. Можливості самим обирати любого, або розлучатися з нелюбим чоловіком.

Франко був прихильником такої концепції, що обурювало його сучасників навіть більше за франкове українство і соціалізм.

Уявіть собі, що для Львова того часу безневинна розмова двох молодих людей на вулиці без посередників вважалася безчестям, після якого хлопця могли змусити одружитися з дівчиною. Франко ж, як прихильник фемінізму, запрошував своїх жінок в театр, кав’ярні і публічні бібліотеки.

Та що казати, коли лише протягом одного року він запропонував руку і серце відразу трьом дівчатам - поетесі Юлії Шнайдер, вчительці Климентині Попович та донці багатого шляхтича Ользі Білинській. Причому кожна знала про конкуренток. І на жодній так і не одружився. Жінки все пробачали поетові, бо мали його за авторитет, бо розуміли - кохання надихало його на писання віршів. Але Франко не був би Франком, якби навіть свій шлюб не перетворив у справу національну. Щоб на прикладі власної сім’ї довести можливість єднання українського Заходу і Сходу. Його дружина - уродженка Києва Ольга Хоружинська - теж мусила багато з чим миритися. Наприклад, посаг, який батьки Ольги дали на придбання помешкання у Львові, її чоловік витратив на видавництво журналу. І більшу частину спільного життя подружжя Франків разом з 4 дітьми мусили винаймати квартири, переїжджаючи з місця на місце.

Втім, в одному Хоружинська виявилась непоступливою. Будучи послідовницею Льва Толстого, вона не вважала хатні справи суто жіночою роботою. Так що ходити на закупи і готувати їжу нерідко доводилося самому письменнику.

Саме дружина вмовила Франка їхати до Відня - вона сподівалася, це покращить матеріальне становище родини. На той час Франки живуть лише зі скромних гонорарів Івана за журналістську і літературну діяльність.

Франко міг би за бажання зробити кар’єру тут, в столиці Австро-Угорської імперії. Це звичайний шлях для талановитих вихідців з провінції. Але він залишає Відень, де є своїм серед чужих. Заради Львова, де є чужий серед своїх.

На цю кафедру Львівського університету сподівається Франко після Відня. Але ані докторський ступінь, ані рекомендації з Відня не допомогли. Кафедри Франку так і не дали.

- Щоби людині, яка ходить в такому сурдуті, дати професорську посаду?!

- Рижий, певно, знов полізе до Просвіти. Отут і дайте йому одсіч!

- Іван Франко - груба егоїстична натура, що любить тільки там, де є за що…

- Швидше в мене на долонях виросте волосся, ніж Франко стане доцентом!

У 40 років людина зазвичай підбиває перші підсумки свого життя. Франко в цьому віці остаточно стає ізгоєм в очах власного суспільства. Його ненавидять вороги, боїться владна верхівка і не розуміють друзі. Його називають головним нігілістом та деморалізатором Галичини. Хтось бачить в ньому провідника небезпечних ідей, що ідуть з Заходу, розхитуючи усталений традиційний світ, хтось просто заздрить його таланту

Франка не допускають до викладання в університеті. Але він організовує поїздки рідним краєм, де студенти вивчають звичаї, фолькльор власного народу. З цих мандрівок вийде ціле покоління вчених, політиків, військових. Перше покоління, що називатиме себе українцями.

Старше покоління повертається плечами до Франка. Старі знайомі, побачивши його, переходять на іншу сторону вулиці. Він вже тричі побував у в’язниці - через соціалістичні погляди і націоналізм. Його виключають навіть з Просвіти, а після публікацій про утиски українців поляками він втрачає єдине постійне місце праці - в польськомовному "Львівському кур’єрі". Якийсь польський шовініст навіть намагається його застрелити, але, на щастя, не влучає. Але під Франковими вікнами з’являється повішене на мотузці опудало. На ньому табличка з написом: "Так загине Франко".

Але для молоді Франко - культовий письменник, автор перших детективних романів і модерністських віршів українською, ерудит, що знає 14 мов і перекладає сучасну літературу. Для молодих більше немає авторитетів, і лише до слова Франка - дослуховуються. Саме молодь організує для свого кумира ювілей 25-річної літературної творчості. І почне збирати кошти, щоб родина Франків нарешті мала власне помешкання.

Знищити Франка, а тим паче його ідеї, так нікому і не вдалося. Навіть радянській владі, яка лише намагалася пристосувати його до власній ідеології. Так Франко став Каменярем зі шкільних підручників.

Вічний ревоюціонер. Що ж - цей образ підходить Франкові. Але лише як один з багатьох, що складають його постать. От тільки радянські біографи забули сказати, що революцію Франко розумів не так, як вчила партія. Не всесвітня різанина, а нові ідеї, що змінюють долю цілого народу - от що таке революція, писав Франко-соціаліст в одному з листів.

На цих полицях зберігаються все, що написав Франко. Він був справжнім трудоголіком. Якось, ще молодий письменник пожартував: якщо далі працюватиму в такому темпі, до кінця життя назбирається томів 50. Всього з-під франкового пера вийшло близько 5 тисяч творів. В середньому раз на два дні з’являвся вірш, поема, газетна стаття або оповідання. Сьогодні готується стотомник його праць. Деякі з них досі не публікувалися. Інші замовчувались радянською цензурою. Як ця стаття, в якій Франко пророче описував комуністичну державу.

"Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добрий заведений годинник. Але є й у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього, та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусіла би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною... Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою" (І. Франко).

Старшому синові Франка вже виповнилося п’ятнадцять, коли нарешті родина письменника переїхала у власну домівку. Частину грошей на будівництво зібрали студенти, частину довелося позичати в банку. Але повернути кредит Франко так і не встиг - ще десять років після його смерті борг виплачували франкові діти.

Він не доживе лише рік до створення Української держави зі столицею в Києві, першим президентом якої став близький товариш Франка Михайло Грушевський. І два роки - до Західно-Української Народної Республіки на землях Галичини.

Навколо Франка завжди гуртується молодь. Для них ці зустрічі - щось на зразок дискусійного клубу. В одній з таких розмов, що не раз тривали аж до ранку, народжується ідея створення першої української політичної партії – радикальної, яку очолює сам Франко. З цього кабінету починається політична кар’єра десятків визначних діячів ХХ століття. І не лише українців.

Під впливом Франка стає політиком перший прем’єр-міністр незалежної Польщі Ігнацій Дашинський. З кола молодих знайомих Франка виводиться вся українська богема - молоді поети нового, європейського покрою. А також майже все майбутнє керівництво Українських січових стрільців, які боротимуться за українську державу в часи першої світової війни. Серед них і син Франка Петро, командир авіаційного загону, знищений радянською владою під час окупації 1939-41 років.

Тут, вже тяжко хворий, письменник пише свою поему "Мойсей". Через 80 років донеччанин Василь Стус пише з заслання свому сину, як після прочитання Мойсея в 9 класі покинув свої мірї стати геологом і вирішив стати українським поетом: "Сину, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє, прожере не з одного єгипетського горщика - поки й гегне. А чи була вона людиною? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі слід?"

Стус помер в далекому пермському таборі для політв’язнів. За 5 років до того, коли символічний живий ланцюг з’єднає Львів і Київ, втіливши втіливши головну мрію Франкового життя.

"Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжю" - сто років минуло, відколи написані ці слова. А ми все ще не знаємо, хто ми і куди ідемо. Ми все ще поділені, в нас різні герої, різне бачення власної історії. Ми всі вже називаємо себе українцями. Але досі не завжди розуміємо, що це означає – бути українцем. Ми все ще шукаємо відповіді на питання, на яке Франко відповів. У своєму листі до молоді, до нащадків, до нас з вами він писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів".