1377 спалених заживо [ Редагувати ]

Це сталося на світанку одного осіннього дня 1941 року.

Тоді було дано початок відліку найбільшим трагедіям за всю Другу світову війну серед мирного населення.

Про них і досі більшість людей зовсім нічого не знають.

У всіх книжках розписано про звірства фашистів у білоруській Хатині, де було живцем спалено 149 мирних жителів.

Схожа біда трапилася в литовському Пирчюпісі з 119 жертвами, чеському Лідіце з 320 загиблими, та французькому Орадур Сюр Глан з 650 знищеними мирними жителями.

Але всі ці трагедії меркнуть за кількістю загиблих перед доброю сотнею українських сіл, в яких розстрілювали не сотнями, а тисячами.

Чому в СРСР про це не писали в підручниках?

Чому і до цих пір не відомо всім і кожному інформацію про українську Корюківку, де фашистами було знищено біля 7-ми тисяч мирних жителів всього за декілька днів?

Кому було вигідно мовчати про такі масові жахіття?

Друга світова війна.

Історія трагедії зі знищенням мирного населення на сьогодні до кінця так і не відкрита для широкого загалу.

Причина криється в проблемі трактування того чи іншого факту різними сучасними ідеологіями та ідеологами, але незаперечним на сьогодні залишається одне - звірства, які творили фашисти в українських селах під час окупації, були сплановані ними ще до війни.

Гітлер, згідно плану "ОСТ", розробленого Гімлером, планував залишити в живих тільки 14 мільйонів слов‘ян з 150, для чорнової праці на європейській території СРСР, тобто кожного десятого.

Решту планувалося або розстріляти, або виселити геть за Урал.

Реалізація фашистами цього плану в життя спричинила до того, що в історії Другої світової війни постала найжахливіша трагедія в знищенні безневинних мирних жителів.

Маленьке чернігівське містечко Корюківка, тоді його мешканці ще не знали, як вони прославляться на весь світ того березневого ранку 1943 року.

Ранок 1 березня 1943 року. Всім жителям Корюківки було наказано з‘явитися на центральну площу начебто для перевірки документів.

Однак коли більшість людей зійшлася до центру міста, їх оточили і групами по 50-100 осіб почали заводити до приміщень церкви, ресторану, клубу, земельного відділу, де всіх почали безжально розстрілювати.

Решту мешканців містечка, які не прийшли на площу, вбивали прямо на їхніх подвір‘ях та в хатах.

Це жахіття тривало три дні.

Містечко Корюківка було не єдиним місцем, де шаленіли фашисти під час окупації, розправи почалися ще далеко до горезвісного березня 43 року.

Хоча такі дії з тотального винищення населення німцями у себе в тилу не підлягають жодній доктрині щодо ведення військових дій.

Адже німці робили все логічно - навіть горезвісний план "ОСТ", за яким фашистами планувалося винищити майже все населення європейської частини СРСР, було намічено до реалізації не відразу, а тільки через десять років, і тут раптово приймається рішення і фашисти починають безжально палити та розстрілювати все живе. Що було причиною такого рішення?

Першими тоді було спалено село Баранівка в Полтавській області та село Піски в Чернігівській.

До речі, село Піски - батьківщина знаменитого поета Павла Тичини і славнозвісний його майдан біля церкви, де революція іде, в одну мить став могилою для сотень пісківчан.

"На майдані коло церкви революція іде…" - цей вірш входив до обов‘язкової програми в школах в УРСР, але дітям вчителі не говорили, що в цій же церкві фашисти живцем спалили всіх жінок та дітей, а всіх чоловіків вивели на майдан та розстріляли.

На цьому місці все залито кров‘ю.

Німці з‘явилися раптово. Почали нишпорити по дворах і виганяти всіх людей на вулиці.

Люди не розуміли, що діється - більшість навіть не втікала.

Німці оточили село і почали кулеметними чергами зганяти людей до сільської церкви. От у церкві було спалено живцем більше 300 пісківчан.

Людей ловили всюди - на вулицях, біля хат і не дивилися, що це була матір з дитям - розстрілювали всіх.

До речі, звірства чинили переважно свої. На той час каральні загони складалися переважно зі слов‘ян, які перейшли на бік фашистів.

Такого масового знищення мирного населення, як в Україні, не було ні на одній з окупованих територій.

Окрім Білорусії, в Чехії, Прибалтиці чи Західній Європі це були поодинокі випадки. Тільки в Україні ця цифра досягла такої кількості.

Чому фашисти так себе по-звірськи почали вести, тоді люди не могли зрозуміти.

Адже з початку гітлерівці дійсно вели себе спокійніше - вони робили фотографії, інсценізовували різні сценки з життя диких тубільців.

До мирного населення ставилися дещо зверхньо, проте не агресивно на знищення.

З початку війни на окупованих територіях все було як в красивих пропагандистських фільмах - німці навіть відродили колгоспи і боролися за високі показники врожаїв.

Мирне населення уважно придивлялося до нової влади, ніхто не знав, як довго пробуде чергове поневолення. Але німці вели себе нарочито привітно – всіма діями ілюструючи свій прихід назавжди.

Зверніть увагу на двомовні плакати з німецьких архівів, які підтверджують про загравання фашистів з місцевим населенням.

Тому раптова зміна настрою фашистів для мирного населення була повною несподіванкою.

Вони нікуди не втікали, та не чинили опору, бо не розуміли, за що їх так нещадно почали нищити?

Історії Другої світової війни - це історії суцільних протиріч.

Те, що говорять старші історики, - завчені фрази, буцімто, Червона армія була недоукомплектована, мовляв, одна гвинтівка на двох, а то й на трьох… на жаль, все це неправда.

На початок війни всього було вдосталь - про це красномовно свідчать не тільки розсекречені радянські документи, а й трофейні німецькі фотографії з архівів, на яких цілі ешелони, аеродроми, колони техніки та гори гвинтівок потрапили до німців, так і не зробивши жодного пострілу.

До того ж, солдати Червоної армії здавалися в полон ротами - моральний дух солдатів був не найкращим.

Але найбільш трагічно склалася доля з мирним населенням - на тлі битви двох військових машин на нього ніхто взагалі не звертав жодної уваги.

Люди безневинно гинули селами і містами, бо не могли і не вміли захистити себе.

За офіційними даними, мешканців 336 сіл було спалено та розстріляно фашистами на Україні.

Більш того, коли до кінця було пораховано дані повоєнних обласних архівів, то цифра спалених сіл сягла 1337, а якщо говорити про кількість знищених людей, то вона доходить до 50-ти тисяч, більшість з яких були діти, жінки та старші люди.

Ці дані і до сьогодні не відомі більшості.

Чому такий перекіс в розповсюдженні інформації?

Чому радянська пропаганда не помітила факту знищення фашистами такої кількості мирних жителів?

Чому фашисти з іншого боку так раптово озвіріли і почали масові репресії проти мирного населення?

Відповідь дуже проста.

На початок осені 1941 року фронт дуже швидко просувався на схід.

Переможна хода фашистів не зустрічала серйозного опору з боку Червоної армії.

На окупованих територіях від Балтики до Чорного моря дещо стихла стрілянина, окрім тих місць, де почали діяти партизани.

По всіх селах, по всіх лісах були партизанські загони…

Взагалі на Україні партизанський рух був дуже сильним, можна навіть сказати, що він був наймасовішим на усій окупованій території Радянського Союзу.

Ковпак, Фьодоров, Попудренко, Медведєв.

Очолювані ними з‘єднання доходили по чисельності в декілька тисяч бійців.

Партизани, за зведеннями радінформбюро, завдавали відчутних втрат фашистам у Чернігівській, Житомирській, Сумській, Київській та Рівненській областях.

Саме через цю тактику набігів і були такі великі втрати серед мирного населення - бо німці у відповідь на вилазки партизан робили каральні операції не проти них, а проти звичайних людей.

Так зване "десяткування", коли вбивали кожного десятого мирного жителя, було дуже поширеною практикою в ті часи.

До речі, найбільші за чисельністю каральні акції відбувалися саме на Україні.

В Білорусії також звіріли та нищили людей фашисти, але трагедія білоруської Хатині з її 149 заживо спаленими жителями у десятки разів менша по кількості жертв за ті, що відбувалися на Україні.

Корюківка, Козарі, Кортеліси, Молотків - сотні сіл було спалено разом з жителями.

Сценарій у всіх один: ранок, чорні машини, німці увійшли в село.

Литвин Володимир Маркович, він є свідком знищення Корюківки. На момент, коли розігралася кривава трагедія на його подвір‘ї, йому виповнилося 12 років.

Партизани.

Щоб відновлювати сили для боротьби з фашистами в лісах, ними було створено цілі резервації.

Це архівне відео, зняте фронтовим оператором в одному з загонів з‘єднання Федорова, показує тодішній побут партизанів.

До речі, загони Федорова базувалися в чернігівських лісах недалеко сумнозвісної Корюківки.

Звісно, що партизанські загони в основному складалися з простих людей, які втікали до лісу, і тому не дивно, що вони намагалися облаштувати свій побут максимально наближеним до мирного.

Тоді у період 41-43 років у мирного населення було тільки два шляхи - або втікати до лісу і там перечікувати окупацію, або приречено очікувати на свою участь розправи в селах.

Бо на милість карателів після партизанських акцій розраховувати не приходилося.

В той час звірства фашистів зростали в геометричній прогресії - арифметика співвідношення інколи доходила один до тисячі.

Людей заганяли в сараї, розстрілювали, а потім підпалювали. В більшості люди горіли живцем, бо не всі були вбиті відразу.

Містечко Корюківка - майже сім тисяч загиблих мирних мешканців, село Козарі - майже п‘ять тисяч.

Список можна продовжувати довго, але цих жертв могло б і не бути, якщо хоча б хтось показав приклад непокори.

Проте були й такі, які могли стріляти, і робили це систематично, влаштовуючи диверсії та різні капості німцям. Саме через їхні вилазки і ставалися непоправні трагедії серед мирного населення.

Проте звалювати всю провину на партизан не варто.

Наказ не вступати в бій був, і почати діяти всупереч наказу звичайні партизани не могли, навіть коли поруч гинули їхні рідні. За невиконання наказу розстріл був неминучим.

Командири загонів, не дивлячись на загальну розхлябаність, в той час тримали жорстку дисципліну, бо самі виконували наказ, наказ верховного головнокомандування.

Це архівне відео страти партизанами тих, кого вони вважали зрадниками.

Тоді в ті грізні часи 43 року мирному населенню годі було шукати захисту від ворога у партизан, бо партизани дуже часто влаштовували розправи над ним.

Було три види партизан на Україні – радянські партизани, партизани ОУН УПА, та партизани Польської армії крайової.

Крім того, що всі вони воювали проти німців, вони воювали і між собою з не меншою жорстокістю, ніж проти фашистів.

Відповідно і безжально палили села, котрі допомагали ідеологічному противнику.

В той час жити в селах було небезпечніше, ніж воювати відкрито в лавах партизанів – в селах тоді творилася суцільна вакханалія.

Проте після 43 року, коли радянські війська погнали німців на захід, режим життя партизанів різко змінився і став на межі людських можливостей.

Тройна Лідія Кирилівна:

- Мы в ночь переходили пятьдесят, шестьдесят, даже в одну ночь семьдесят километров.

Переходи давалися вкрай важко, бо обози були обтяжені цивільним населенням.

Люди йшли в партизани цілими сім‘ями, жінки прали бинти, готували їсти.

В загонах жили навіть діти, які на рівні з дорослими виконували бойові завдання.

Десь на кінець 1943 відбулися наймасовіші репресії мирного населення на Україні.

Німці, відступаючи, винищували все живе в селах і лісах.

Командири радянських партизанських загонів поспіхом виводили людей на північ в Білорусь, де були більші ліси.

І саме в цей час ставалися речі, які в звичайному житті і не приснилися б у жахливому сні - батько вбив власне новонароджене дитя. Причім такі випадки не були поодинокими.

Сьогодні в живих залишилися ще поодинокі свідки тих подій, яким в ті страшні дні виповнилося не більше шістнадцяти - всі вони були дітьми, які чудом врятувалися від фашистської розправи.

У кожного з них своя історія, історія спаленого села.

Проте ці історії знають тільки вони, широкому загалу ці історії до цих пір не відомі.

Чому радянська пропаганда стільки років так красномовно замовчувала факти тотального винищення фашистами мирного населення на окупованих територіях?

В радянський час було не вигідно показувати трагедію Корюківки в тому плані, що там було закатовано 7 тисяч мирних жителів якраз завдяки бездарним діям партизанів. Тому що коли вони прийшли в Корюківку і розбили там пункт поліції та визволили там своїх рідних, і партизани пішли в ліс і лишили мирне населення на поталу ворогу, при цьому не намагаючись ніяким чином визволити їх, то писати про це було неможливо і нецікаво для радянської влади, тому вони тим би самим компрометували б радянський рух опору.

Була ще одна дуже вагома причина, котра стояла на заваді розповсюдження інформації про трагедії спалених сіл.

Дуже часто цими акціями спалення, або взагалі каральними акціями на території України займалися не тільки і не стільки німці, скільки величезна маса поплічників, колаборантів з числа військовополонених і місцевого населення.

Один простий цифровий факт, який свідчить про чисельне співвідношення ворогуючих сторін на окупованих територіях.

Станом на середину 1943 року на зв’язку з українським штабом партизанського руху перебувало від 12-ти до 30-ти тисяч активних партизанів, а якщо врахувати пасивний резерв, то кількість доходила до 50-ти тисяч.

В той же час на середину 1943 року на стороні фашистів служило до 100 тисяч добровольців з місцевого населення.

Тобто різниця між партизанами, які боролися проти фашистів, та поплічниками окупаційного режиму, тобто поліцаями, є дуже велика – в два рази.

Залазити в цю проблему протистояння - з ким саме боролися партизани, воно призводило до того, що партизани боролися не стільки з німцями, які сиділи собі маленькими гарнізонами в райцентрах, а кожен день вони боролися саме з поліцаями, тобто зі своїми.

Звісно, таке упущення в ідеологічному плані було важко пояснити після війни радянському народові, бо факт вражав очевидністю - під час війни більша частина населення виступила проти радянської влади на стороні фашистів, а не за неї.

До речі, коли говорити про ідеологію, то доходило до відвертих курйозів, бо поліцаї, які були на службі у фашистів, дуже часто переходили на бік партизанів і ставали орденоносцями.

Ті ж самі поліцаї, хоч їх було більше, вони абсолютно не становили собою якихось ідейних нацистів…

Це були люди, які таким чином виживали, і коли в районі ставали сильнішими партизани, вони так само легко співпрацювали з партизанами. Величезні маси поліцаїв тим чи іншим чином опинилися потім в складі партизанських загонів, в складі Червоної армії. Дуже багато людей переходило туди-назад по кілька разів. Найвідоміший з них - це керівник партизанського з'єднання ім. Хрущова, який на початку війни створював партизанські загони на Житомирщині, коли вони були розгромлені, він став керівником відділу залізничної поліції німецької в місті Києві, охороняв відбудову Дарницького мосту, а потім в 42-му році, коли війна схилилася в протилежний бік, він знову став партизанським командиром, зрештою, очолив партизанське з'єднання ім. Хрущова. Він воював на Київщині і взаємодіяв з Ковпаком.

Його звали Іван Хитриченко, командир партизанського з‘єднання ім. Хрущова, одна з київських шкіл і донині носить його ім‘я.

За висновками сучасних істориків, партизани на початку війни спеціально провокували німців, щоб ті робили масові каральні акції проти мирного населення, і такі випадки були не тільки з боку радянських партизан.

Партизанам було вигідно провокування німців до терору та спалення сіл українських, чому? Тому що з самого початку зародження партизанського руху України в Москву в Кремль йшли цидулки, в яких писалося про те, що от такі дії, скажімо, там диверсії на залізничній дорозі, чи напади на якісь пункти жандармерії - вони приводять до того, що німці знищують мирне населення. В Кремлі про це знали, але жодним чином вони не обмежувалися, партизани не отримували жодних вказівок, жодних документів, в яких би їм вказувалося, що проводити свої диверсії потрібно подальше від населених пунктів, намагаючись цим самими убезпечити мирне населення від німецького терору.

Дійсно радянському керівництву це було вигідно в тому плані, що в 41 році, коли починав розкручуватися маховик партизанського руху, дуже багато сільського населення вели себе аполітично, тобто вони не ставали ні на сторону радянського руху опору, ні сторону німців, намагаючись вижити в цій ситуації.

Звичайно, що німцям в деякій мірі це було вигідно, тому що люди просто працювали, отримували за це продукти харчування і виживали.

Партизанам це було не вигідно, тому що їм потрібно було поповнювати свої лави, а яким чином поповнювати, якщо мирне населення не хоче йти до них в загони? От таким чином, якби, проводячи свої диверсії, вони провокували німців, щоб ті знищували мирне населення і, звичайно, селяни просто забирали свої речі, йшли в ліс і разом з партизанами починали нищити свого ворога. Тому що жоден з людей не може пережити те, що його рідних знищує ворог, і на це не відреагувати.

Тут прослідковуються дві сторони медалі. Перше - це всіма силами принизити радянських партизан, а по великому рахунку своїх дідів і батьків, і пам'ять про них, показати їхню недолугість, а з іншого боку - возвеличити діяльність українських націоналістів української повстанської армії…

Насправді тоді вся Україна потерпала від громадянського протистояння: в західних областях велася непримиренна боротьба між ОУН УПА, Армією крайовою та радянськими партизанами, на сході донські козаки живцем кидали до шурфів шахт дітей своїх запеклих ворогів з організації "Молода гвардія", на півдні гинули татари та греки, на півночі людей палили селами.

Сьогодні очевидним є те, що в період 41-43 років на території України паралельно з Другою світовою йшла не менша за жорстокістю громадянська війна, де мирне населення окрім фашистської окупації потерпало ще від власних борців за свободу та справедливість, котрі за методами та жорстокістю нічим не відрізнялися один від одного.

Більш того, найгірше було те, що їхні методи нічим не відрізнялися від методів фашистів.

За період німецької окупації українських мирних жителів було знищено 3,9 млн чоловік! Звичайно, не всі були знищені у відплату за те, що партизани провокували німців, багато з них загинуло по расових принципах, ми знаємо ненависть нацистського режиму до євреїв, циган, в свою чергу за офіційним повідомленнями українського штабу партизанського руху йдеться що з 41 по 44 рік партизани знищили понад 460 тисяч німецьких солдат і їх колаборантів.

Існують ще одні цифри - це кількість знищених партизанами фашистів на Україні за період окупації.

Причім між даними з різних джерел існує велика різниця - за одними ця сума становить 50 тис., за іншими сягає до 500 тисяч.

В Європі за Другу світову війну це найбільша втрата.

Звичайно, у Франції, тій же самій Чехії та Польщі були свої антинімецькі рухи опору, але таким чином це все не проводилось, стільки німці каральних акцій по відношенню до мирного населення не проводили.

1 вересня 1939 року.

Саме тоді було дано початок відліку найбільшій трагедії серед мирного населення у Другій світовій війні.

Зараз можна довго сперечатися, чому фашисти саме на Україні спалили стільки людей живцем.

Чи лише партизани були причиною такої масштабної трагедії?

Чому тоді під час війни багато наших людей пішли служити ворогові і замість того, щоб захищати, самі вбивали безневинних?

Хто більше знищив людей - німці чи поліцаї?

Чому потім багатьох вважали зрадниками, а багатьох зрадників героями?

Чому?

Хто?...

Незаперечною відповіддю на всі ці запитання є одне - німців ніхто не просив приходити з війною на нашу землю навіть під небезпекою нападу!... Німців ніхто не просив!

Особливо вона, котра ніколи не була матір‘ю, бо фашист випустив їй обойму в живіт, і вона чудом врятувалася і вижила!