Територія хвороби [ Редагувати ]

Нiхто й нiколи не захоче жити там, де зовсiм недавно мешкала страшна хвороба. Нiхто не погодиться поселитися в примiщеннi, яке ще недавно було лiкарнею. Цi люди погодилися. Адже їм нiкуди було подiтися: вiсiм молодих родин ранiше тулилися в маленькому гуртожитку. А коли з'явилася чутка про можливiсть хоч якось полiпшити умови життя, дали згоду на переселення в будинки колишнього туберкульозного диспансеру. Це сталося декілька років тому у селi Садки на Житомирщинi.

Жителi села: "Ну, дали нам цi квартири. Ми були спочатку раді. Хотiлося самостiйно жити. Молодi родини. Отут стеля, пiдлога, стiни - бiльше нiчого не було. Усе зробили цiлком за свої грошi. Виходить, що прописувати нас сюди - не прописують, тому що будинок це - туберкульозне, його треба спалити. Грошi з нас вiдраховують як за квартиру. Нiяких квитанцiй нам не дають. Завтра приїдуть, скажуть - їдьте звiдси, i ми нiчого не доведемо. Ми не значимося. Нам сюди нi воду не пiдведуть, свiтло вiдключили. Не прописанi ми тут. Живемо на пташиних правах - як до революції".

В Українi - епiдемiя туберкульозу. Хвороба не обирає якусь окрему людину. Їй байдуже, хто це. I якщо вже прийшла на порiг, - не допоможуть нiякi регалiї.

Iван Нечипорук, головний державний санiтарний лiкар Житомирського району: "У населеному пунктi Садки районна протитуберкульозна лiкарня була закрита бiльш 15 рокiв. Так що на сьогоднiшнiй день актуальнiсть того, що мiкобактерiя там могла зберегтися малоймовiрна. I причин захворювань - не за що турбуватися. Проаналiзувавши захворюванiсть туберкульозом у даному населеному пунктi за останнi 10 рокiв - там було 3 захворювання туберкульозом, не зв'язаних iз мiсцем перебування".

Чи можна було жити на територiї колишнього тубдиспансеру - ані два роки тому, ані зараз - невiдомо. Дослiдження ніколи не проводилися. Адже просто не iснує такої методики, щоб виявляти в землi збудник туберкульозу.

Iван Нечипорук, головний державний санiтарний лiкар Житомирського району: "Я вважаю, що на 100% не можна говорити, що там може, але на 99% можна бути упевненим, що там не може бути мiкобактерiї туберкульозу на сьогоднiшнiй день".

Тубдиспансер у селi Садки закрили сімнадцять рокiв тому. Люди тут живуть вже десять. Рiшення переселити сюди цi родини було прийнято в 1995-му колишнiм керiвництвом мiсцевого сiльгосппiдприємства. Два роки тому районний голова пообiцяв розiбратися з цiєю проблемою... і розібрався.

Людмила Козловська, мешканка села Садки: "Вы вот начали все добиваться, тогда уже за месяц они нам сделали все то, что не могли сделать за 8 лет. Нам торжественно вручили ордера и это с помощью вашей".

Можна подякувати колишньому керівнику районної адміністрації - людина-господар, він через деякий час був призначений керувати відділом в обладміністрацію. Проте сьогодні, під час чергової зміни місцевої влади, дехто подейкує, що його становище у владі не краще. Здається, даремно. Таких людей треба залучати для роботи задля пересічних громадян. Колишній голова Житомирського району - Валерiй Довбиш знайомий з багатьма проблемами в регiонi. I як може, намагається їх вирiшити. Але виходить не все. I не вiдразу.

Валерiй Довбиш, колишній голова Житомирської районної адміністрації: "Ми сьогоднi допомогти повиннi пiдприємцям. Будуть розвиватися вони - пiдуть вiдрахування. Виходить, можна соцiальнi й iншi програми вирiшувати. Ми розумiємо, що без фiнансування... Така ж актуальна програма по боротьбi з туберкульозом. Для цього треба, щоб працювали господарства, щоб збiльшувалася кiлькiсть надходжень у бюджет".

Два роки тому вiн, разом з нами, приїхав у Садки. До того моменту вони не були знайомi - районний голова - i вiсiм молодих родин, якi багато рокiв поспiль ходили замкненим колом - вiд мiсцевої влади до районної - i у зворотньому порядку.

Місцеві жителі: "Ми згоднi були б i отут уже жити. Нехай би нас прописали, нехай ми вже на законних правах, щоб ми знали, що це наше, ми б могли його приватизувати й усе. А так виходить, що йдемо до голови колгоспу, вiн - йди до голови сiльської ради i навпаки. Уже от так ганяють нас 7 рокiв. Це начальство мiняється один за iншим, а вони нам смiються за очi, за цих самих приймають. Чи розумiєте, нi? (друга) Куди не прийдемо - про нас, з тублiкарнi приїхали (з синцем) З нас смiються, о тублiкарня приїхала. (Друга) Це взагалi, я не знаю".

Дмитро Ксендзук, голова Житомирської районної ради: "І тому ми приїхали в такому складi для того, щоб розiбратися, що люди зрозумiли, що можна за рахунок держави одержати безкоштовне житло. Але отут знаходяться переселенцi. 200 родин переселилися. Тобто лихо змусило. I за рахунок держави дiйсно побудоване житло. А мiсцевi жителi подивилися, що можна безкоштовно, за рахунок... Але там же й умови. Це ж держава бере на себе там, де лихо велике".

Голова Житомирської райради - Дмитро Ксендзук - добре знайомий iз ситуацiєю в Садках. До нього зверталася одна з жiнок, що мешкають у колишнiй лiкарнi. Тодi стало вiдомо, що у вiйськовому мiстечку на територiї району є вiльна житлова площа. Колишнi мешканцi залишили свої квартири й поїхали. Куди - невiдомо. Як чинити в такiй ситуацiї - поселити туди когось, або ж чекати - мав вирiшити суд. А тим часом мешканцi тубдиспансеру продовжували жити на старому мiсцi.

Мешканці села: "У мене чоловiк теж чорнобилець. У нього 2 категорiя. Я живу в тублiкарнi. У мене дитя є на диспансерному облiку. Менi хтось, якi пiльги дав, чи я що-небудь бачила, чи моя дитина в санаторiй поїхала? Їздять дiти вiд школи. Чого не запросити моєї дитини? У мене хлопчик - знову 18 мм. Манту. Була в лiкарнi, менi говорять, що вiн контактує з тубхворим. Я говорю, вiн не контактує, ми просто живемо в цiєї тублiкарнi. I вiн лiкується вже четвертий рiк. У нього вже печiнка вiд цих лiкiв. У нього вже немає цiєї печiнки, тому що неможливо вилiкувати його".

В Українi епiдемiя почалася десять рокiв тому. Можливо, це просто збiг, що молодi родини прожили тут саме цей термiн - десять рокiв. Мiсцевi лiкарi стверджують, що все гаразд: збудник туберкульозу в грунтi може iснувати до 12 мiсяцiв. При мiнус 23 градуси - до 7 рокiв... Після нашого втручання, коли місцева влада зробила для мешканців тубдіспансеру все, що вона повинна була зробити, у місцевих дітлахів реакция на туберкульоз прийшла до норми.

Людмила Козловська, мешканка села Садки: "Дети уже стали меньше. Мы, когда приватизировали эти квартиры, каждый переделал их как мог. Сделали сами дезинфекции. Может, из-за этого. Моя малая тоже была с увеличенной реакцией. Сейчас нормально".

А два роки тому бити на сполох було від чого: вода знаходилася бiльш нiж за 100 метрiв вiд будинкiв. Смiття, що залишилося пiсля закриття лiкарнi, нiхто не збирав. Дiти, що гралися неподалiк, щоразу приносили додому iнодi битi, а iнодi цiлi пробiрки, ампули та шприци... Мешканцi тубдиспансеру могли б i самi все зiбрати. Але вони казали, навiщо, якщо у будь-яку мить їх могли звiдси виселити в невiдомому напрямку? Могли б i ремонт у своїх оселях зробити, i колодязь у дворi почистити, але не робили цього з тiєї же причини. Утiм, сiльський голова стверджував, що вже створено комунальне пiдприємство, яке повинно обслуговувати мешканцiв. Колишній голова району тоді вперше почув про цю проблему, бо жоден житель туберкульозного району не був членом мiсцевого сiльського господарства. Тому людей не було на сiльських зборах і таким чином вони не могли поскаржитися на умови свого життя.

Володимир Майданович, сільський голова села Садки: "Прописку не можна здiйснити тому, що в 1996-му роцi була зроблена помилка. Треба було викликати комiсiю i перевести все це чи в гуртожиток, чи в житловий фонд. Сьогоднi мiлiцiя на це не пiде".

Але це було у минулому. За один місяць колишній голова району усе виправив. В одну мить розв'язалося те, що не вирiшувалось протягом восьми рокiв. Михайло Яромов, голова мiсцевого сiльгосппiдприємства, так i не побажав вийти до людей, написав заяву з проханням передати будiвлi колишнього тубдиспансеру у власнiсть сiльради. На тому й зупинилися.

Валерiй Довбиш, колишній голова Житомирської районної адмiнiстрацiї: "Коли ви до мене приїхали, пiдняли цю проблему, то з виїздом на мiсце ми побачили, що дiйсно ця проблема є. Якби люди прямо до нас звернулися, то цю проблему швидше вирiшили. Але я сьогоднi задоволений, що районна адмiнiстрацiя може i повинна вирiшувати цi питання. Був викликаний i керiвник цього господарства, i вiдповiднi служби. I сьогоднi було прийнято однозначне рiшення. От уже заява написана керiвником про те, що вiн сьогоднi приймає рiшення про передачу цих примiщень у житловий фонд. Цей житловий фонд передати в сiльську раду для того, щоб люди могли приватизувати цi приміщення".

Проте, перед тим, як допомогти мешканцям тубдиспансеру, сталася дещо кумедна історія. Пані Козловська, яка, власне, і почала боротися за справедливість, була ізольована від нас під предлогом спілкування з головою сільради. Її усадили в машину і відвезли до сільради. Тому з нами вона змогла поспілкуватися лише через два роки - під час нашого чергового приїзду до Садків.

Місцева мешканка: "Я говорю, есть это письмо. Думала, перед вами нужно отчитаться. Меня посадили в машину. Меня привезли в контору. Все куда-то делись. Я сидела-сидела, а тут звонок. Бухгалтерша сидела, подняла..."

Тут мешкають 12 дiтей. У бiльшостi з них була позитивна реакцiя Манту. При цьому, жоден з них не був у контактi iз хворими... Звичайно, медикам відомо не все. І можливо, сюди не можна було переселяти людей. Проте, все вирішилось якось само собою. Невольні мешканці тубдиспансеру були пiддослiдними iстотами, їхнє життя тут було приводом для медичних дослiджень. I розслiдувань... Але ані того, ані іншого не було. Люди отримали все, за що боролися ? зараз саме їм вже нічого не потрібно.

P.S.

Володимир Майданович, сільський голова села Садки: "Проблеми жителів які не вирішувались протягом семи років, були практично вирішені протягом одного місяця при допомозі голови Житомирської райдержадміністрації Довбиша Валерія Васильовича. Будинки були переведені в житловий фонд. Громадянам, які проживають в них, видані ордери. Сьогодні вони мають право на приватизацію. Деякі інші питання, які не вирішені ще, будуть вирішені в найближчі дні".

Невольні мешканці тубдиспансеру були піддослідними істотами. Їхнє життя тут біло приводом для медичних досліджень і розслідувань, але ані того, ані іншого не було. Люди отримали все, за що боролися і зараз саме їм вже нічого не потрібно.

Дуже приємно коли люди одне одному роблять несподівані подарунки. А саме несподіванкою можна назвати те, що зробила Житомирська районна влада для окремих мешканців села Садки. Кажу "окремих", тому що чимало людей тут - у Садках - потребують допомоги від вже нової власної влади.