Передостанній день Луганська: ми стріляли з пневматичної рушниці [ Редагувати ]
Він був надзвичайно яскравим, той день. Здається, був Великдень. Напередодні ввечері я забрів до арт-кафе "Донбас". Цікаво, зараз не можу пригадати, на якій то було вулиці. Луганськ переплутався з усіма іншими містами, в яких я бував, і чомусь вперто не хоче випірнути назовні.
"Донбас" виявився майже порожнім. Хлопці з донецького гурту, що грав того вечора, побивалися: у місті, мовляв, нелюдно. Не тільки у клубі, взагалі. Не те, що у Донецьку.
Я роззирнувся. Ліхтарі освічували порожню алею, у теплім квітневім повітрі нестерпно вібрувала тиша. Немов ми опинилися всередині велетенської гітари і хтось там, на горі, несамовито накручує струни і вони от-от лопнуть. Тоді й з'явилося те відчуття. Передостаннього дня. До нестями закортіло нажертися.
Десь опівночі я навмання зателефонував на декілька номерів і хвилин за десять вже торохтів на задньому сидінні старої четвірки Доктора. Точніше замість сидіння там лежали якісь мішки та карімати.
Їхали на дачу, кудись під Щастя. Те саме Щастя, де зараз проходить лінія розлому. В будиночку було досить зимно, грілися дешевим віскі, швидко понапивалися. Спалося напрочуд добре. Єгипетська темінь. Чисте повітря. Тихо, як у домовині.
На ранок передостаннього дня ми стріляли з пневматичної рушниці по консервних банках, пили чай. Багато курили. Здавалося, селище порожнє. Було дуже тепло і тихо. Ясно-блакитне небо пливло над верхівками надзвичайно буйної дачної флори.
На якусь мить я забув, що в Луганську захоплено будівлю СБУ, що небесний направник все натягує й натягує струни. Чомусь згадалося дитинство, двір сталінки в рідному шахтарському селищі. Посеред двору височіла товстезна тополя, у всі боки від неї розходились мотузки для білизни.
Під деревом стояла лавка, де цілісінькій день стукали кістяшки доміно. Там, серед гаражів, увитих диким виноградом, старих літніх кухонь і похилих сараїв бігали діти зі Свердловська, Ростова, Дніпра, Першотравенська і Новосіба. Щасливі онуки щасливих бабусь...
Коли сепаратисти гатили повз селище у напрямку Білоріченки, одна з мін втрапила у наш двір, розтрощила стару лавку і мало не вбила чоловіка прямо під тією тополею. Я того вже не застав, взагалі, не чув жодного пострілу. У цьому сенсі я цнотливий. Інколи навіть ніяково через це...
Докторові зателефонували, повідомили про загін військових під триколором, який окупував корівник десь у районі Щастя. "Щастя", блін. У грудях неспокійно загупало, а може просто було зле після пальоного віскі.
Ми поїхали, коли під Луганськом з'явилися перші блокпости. Нас зупинили в Щасті, в тому самому "Щасті", блокпост звели на місці посту ДАІ. "Наші" даішники стояли осторонь, машину обшукував "іхній".
"Щаслівава путі", - козирнув "іхній" і ми, нарешті, поїхали. І їхали так швидко, як дозволяла роздовбана дорога, немов нас переслідували усі разом "бетмени" з "мозговими", на той час ще живі, на той час, здавалося, безсмертні. Зупинилися через десять годин біля тещиного будинку на Чернігівщині. Тої ночі я вперше за довгий час міцно спав.
Минув рік. Рік, як день, довжелезний передостанній день. Такий же яскравий і надзвичайно насичений. Людей, які бачили передостанній день свого міста, мільйон двісті душ. За офіційними даними.
Тимчасовий переселенець…Чудне формулювання. Хіба існує щось більш постійне, ніж тимчасове? Хіба є куди вертатись? От тільки не знаю, як матері це пояснити. Батькові вже не потрібно нічого пояснювати. "Ми по різні сторони барикад", - його слова.
Зв'язок втрачено майже з усіма, хто був, здавалося, невід'ємною частиною життя. Гадаю, багато з тих, кого я називав друзями, могли б мене вбити. Принаймні "здати". Гадаю, за певних обставин, я зробив би так само. В останній день вже нічого буде втрачати.
