Як пережити втрату рідних та навчитися жити далі: історії сильних українців [ Редагувати ]
Велика війна залишає страшні сліди. Сотні тисяч українців нині переживають втрату рідних. Хтось зрештою мириться з горем, але тисячі людей не можуть дати собі ради. Як навчитися жити далі? Історії сильних українців - дивімося.
Тетяна Синько - вдова військового:
Що з Вітьою? І він мені - Віктор загинув. Перші секунди ти просто стоїш, це вже я зараз пам'ятаю, і в якийсь момент просто кричу на всю хату.
Тетяна пригадує, як дізналася про загибель чоловіка. Він поліг у запеклому бою на Донеччині. Відтоді минув майже рік, але жінка досі вчиться жити без нього. Душевний біль, розчарування, апатія - що тільки не відчувала. Здавалося, ця порожнеча поглине назавжди.
Тетяна Синько - вдова військового:
Прийшов час брати себе в руки, інакше це нічим би добрим не закінчилося. Вітя б ніколи не хотів, щоб я себе заживо похоронила.
Були робота з психологом, сльози та усвідомлення.
Андрій Колесник - лікар-психіатр:
Так само нормальними є реакції злості, реакція провини, реакція дуже важкого суму, тобто це все є моменти горювання. Питання, коли дуже важливо вже точно звертатися до спеціаліста. Це коли проходить тривалий час, за різними класифікаціями, це або 6 місяців або 12. І ці реакції залишаються такими самими важкими як на початку. Психіатр зможе допомогти на цьому шляху, і далеко не завжди це є ліки.
Зараз Тетяна вже вийшла на роботу, повернулася до колишніх захоплень, очистила коло спілкування. Каже, що ожила. Катерина Ключкович теж пройшла через втрату - ще у 2015 році. Після загибелі сина Андрія кілька місяців не виходила з дому.
Катерина Ключкович - мати загиблого військового:
Я побачила військових на прохідній і зрозуміла, що біда. Було дуже важко з цього виходити, і я десь перші пів року була в такій депресії, і мені не потрібно було нічого. Я втратила смак, я втратила нюх.
Шукати силу було тяжко на все. Минули роки, але біль досі ятрить душу. Але є і радість. Квіти стали порятунком.
Катерина Ключкович - мати загиблого військового:
Просто зрозуміла, що я не маю права здатися, він дуже хотів, щоб я була щасливою. У мене завжди було багато квітів, і коли мене у 2020 році підштовхнули на курсах "Україна-Норвегія" написати проєкт по своїх фіалках, я написала, отримала першу премію
Так Катерина почала вирощувати фіалки заради сина. Нині у її домашній оранжереї понад 300 сортів.
Є "медео", є дуже цікаві сорти, це "Рита-спорт", є "точний удар", "фея вогню" та "махрова".
Важливою була і підтримка близьких. Рятувало навіть розуміння - поряд є той, хто вислухає, але водночас не тисне.
Андрій Колесник - лікар-психіатр:
Це питання: якщо тобі комфортно - можеш поділитися, як ти зараз. І якщо людина нам каже ні, я зараз не готова про це, тоді ми можемо вільно сказати добре, я просто буду поряд, і коли ти будеш готова, тоді ми можемо поговорити. Що важливо не робити, це не використовувати якісь такі відомі реакції, типу я тобі дуже співчуваю, життя продовжується, тобі треба жити далі.
У Тетяни дворічний син Максим. Жінка зізнається, найважче було розповісти про смерть тата саме йому.
Тетяна Синько - вдова військового:
Тато Герой, але тато спить, бо не хотів би, щоб з нами щось було.
Психологи радять не приховувати від дітей правди. Головне - пояснити причину смерті, щоб дитина не мала відчуття провини.
Андрій Колесник - лікар-психіатр:
Максимально простими словами можемо сказати, що так сталося, що твій дядько помер. І якби складно не звучали ці слова для нас, насправді для дитини, це буде більш доступно і в неї все стане на місця.
Найважче після втрати - віднайти сенс і сили рухатися далі. Але є фахівці, які допоможуть впоратися з горем.
Катерина Ключкович - мати загиблого військового:
Заради подвигу, які вони там роблять, заради цього ми маємо жити. Ми маємо боротися.
