
"Я - укра╖нець. Син того народу, котрий пройшов всiлякi непуття, котрий пiзнав i голод, й непогоду, i котрий зна╓, як цiнити життя. Я - укра╖нець. Жив в сво╖х я стiнах i щастя не шукав на чужинi, i не стояв нiколи на колiнах Перед брехнею чи потворством - нi! Я вижив i живу на Укра╖нi, Не падав духом в смутнi╖ часи, А йшов вперед помiж клубки змi╖нi, Звання Людини з гордiстю носив. Я - люд цiлив. З людьми я був щоденно, Щоденно з ними жив i буду жить, I з гордiстю i нiс життя знамено, не зупиняючись нiде i нi на мить. Так хочеться ще лiкувать, творити, не знаючи нi втом, нi каяття. Я - за примноження добра у свiтi! За працю я! Я - за - життя!"
Недарма ж Господь да╓ людинi талант. Розпорядитись ним так, як замислив Всевишнiй, можуть далеко не всi. Тiльки Обранi. Iскра Божа - великий дар. I величезне щастя, коли цей дар працю╓ на користь людям.
Його iм'я внесено в Книгу рекордiв Гiннессу. Про нього знають мiльйони. Тисячам i тисячам вiн повернув здоров'я та радiсть життя. Людина-легенда - Микола Касьян з укра╖нського мiстечка Кобеляки, що на Полтавщинi, й досi творить чудеса. Звiдусiль до сiльського костоправа ╖дуть люди. ╥дуть з однi╓ю надi╓ю на зцiлення. Зараз шоста година ранку: прийом хворих розпочався десь пiвгодини тому".
Касьян уже розмiняв восьмий десяток. Але завзяття й сил йому не позичати - не кожному молодому таке до снаги. Звiдки усе це? Вiд Бога- каже Микола Андрiйович. А ще - дяку╓ батьковi, що навчив цiлительства, змалечку повторював: "дивись, Миколо, i запам'ятовуй. НАШЕ це дiло - людям помагати. По чоловiчiй лiнi╖ усi Касьяни, з дiда-прадiда, костоправами були, и ти будеш".
Але мав пройти час, перш нiж син пiшов слiдами батька. У того за плечами було лише два класи церковно-парафiяльно╖ школи. Микола ж з червоним дипломом закiнчив Харкiвський медiнститут. Вiйськову службу проходив у Казахстанi. Там захворiв на туберкульоз. Вiд неминучо╖ смертi його врятували на рiднiй Полтавщинi.
Лiкування було, що зветься, нетрадицiйним. А трохи згодом вiн i сам уприявнив неординарнi здiбностi на очах у розгублених колег. То був кiнець шiстдесятих, Касьян тодi обiймав посаду головного санiтарного лiкаря району.
Микола Касьян, л╕кар: И вот я берусь, и вспоминаю, як робив батько. Начинаю с пальцев. Вывихнуто колено, а я начинаю с пальцев. Я чувствую, что я вращаю сухожилие, чувствую своими пальцами, что вращаю сухожилие. И колено стало на место. Они как стали смеяться, а он приседает и все. И я сказал, хватит, миленькие, я иду помогать людям "Знаешь, тут я вижу результаты своего труда. Я понимаю, что санитария тоже важное дело, профилактика важна, да. А тут я бачу итог своего труда, я бачу тех, кто был калеками, где написано инвалид 1-й группы пожизненно, а тут "бах" - и нет инвалида 1-й группы пожизненно, а?"
Поплескування вiдкритою долонею по спинi - звук, наче рубають капусту. Пiвдюжини таких прицiльних плескачiв - i бiль попуска╓. Комусь Касьян натиска╓ рукою мiж лопатками, або над попереком - чути характерний хряскiт. Потiм - шия. Поворот головою - лiворуч, тодi праворуч. Знову хрускотить. Руки при цьому працюють - i там, всерединi у пацi╓нта, стають на мiсце кiсточки та ушкодженi хребцi. Дi╓ться невидиме чудо, задля якого люди i ╖дуть за тисячi кiлометрiв.
Микола Касьян: "А какое это чудо? Это не чудо. Человеку нужно оказывать, правильную медицинскую помощь нужно оказывать. А это не чудо, к примеру: вот, смотри, у человека ангина, мы что - давай рвать. Не надо рвать, это защитный барьер организма - надо лечить. Вот то будет чудо, когда вылечим. А мы привыкли рвать. Да, хирургия нужна, но она нужна там, где она нужна. Вот давай будем - грыжа диска, давай будем делать операцию. Нет, любой дурак зробить операц╕ю. Вот, смотрите, рентген показал, компьютер показал. А я скажу одну вещь, миленькие: Гиппократ жил в четвертом веке до нашей эры. В четвертом веке до нашей эры не было ни компьютера, ни рентгена, ни УЗИ, ничего не было. Были руки Гиппократа, была голова Гиппократа и мозги"
У живiй черзi - люди звiдусiль. Щоправда, порiвняно з радянською добою, коли запис на прийом вели на рiк, а то й на два наперед, черга сутт╓во скоротилася. Тодi пробитися "до Касьяна" було неабияким фартом. При╖жджих не вмiщував не лише мiсцевий готель - увесь "приватний сектор" працював як за╖зний двiр. Хоча цi послуги доступнi й тепер. Незмiнними залишились чарiвнi руки лiкаря та безкоштовний прийом стражденних. А ще - незмiрна вдячнiсть тих, хто вiдчув себе врятованим.
"Вы меня когда-то поставили на ноги и спасли мне жизнь, я имею сына, который помнит вас. Я вам низко кланяюсь, возьмите этот букет" . Касьян плаче.
Легкими дотиками пальцiв вiд голови до кобчику вiн "прочиту╓" пацi╓нта. Дiагноз ставиться за лiченi секунди. Цi╓╖ його здатностi -"бачити" руками - довго не визнавала офiцiйна медицина. Перевiрки за перевiрками допроваджували до вiдчаю. Та врештi-решт вiн довiв сво╓ право допомагати людям.
Микола Касьян: "Последний раз меня проверяли в ЦИТО, в Москве, в восемьдесят втором Центральном Институте травматологии и ортопедии. Вот ведут профессора, ведут меня по палатам, по больным. У них истории болезни, я должен только сказать какой диагноз у больного. Провожу пальцами и говорю, какой диагноз. Они соглашаются, соглашаются. И на седьмом больном, я сказал, какой диагноз, а профессор Казьмин - он потом написал рецензию на мою монографию - говорит, Николай Андреевич, тут ваша ошибочка вышла, вот у нас рентген. А я говорю, вы обижаться не будете? Он - нет. Я говорю, это ваша ошибочка будет. Вы рентген привыкли делать в такой плоскости и такой, и все. Давайте, я сделаю так рентген, как я скажу. Давайте. И вы увидите. Повезли больного на колясочке в рентгенкабинет, и я сделал под углом 45 градусов. Ну, чья ошибочка? Говорят, мы сдаемся. И они сдались."
Надумав Касьян збудувати в Кобеляках Центр мануально╖ терапi╖. Лiжок на чотириста. I щоб там було все - i рентгенкабiнет, i фiзiотерапiя, i сауна, i басейн. I жодних виснажливих черг. Звернувся до Миколи Рижкова - тогочасного голови ради мiнiстрiв. Той iдею пiдтримав, i розгорнулося будiвництво. На початку дев'яностих Центр був готовий майже на вiсiмдесят вiдсоткiв. Касьян уже збирався комплектувати штат лiкарiв. Аж тут Союз розпався, i все завмерло.
Незавершений проект став джерелом наживи для мiсцевого люду. Поряд виросло дачне селище, а територiю касьянiвського недобуду нiхто не пильнував. Виносили геть усе - вiд блокiв перекрить, казанiв та труб - до вiконних рам i цегли. За кiлька рокiв вiд мрi╖ лишилися самi ру╖ни. Боляче й глянути, каже Микола Андрiйович. Так i кортить вилаяти: владу - за байдужiсть, систему охорони здоров'я - за недбалiсть. I крадi╖в безсовiсних. От i вверта╓ться шпарке слiвце. Та Бог ╖м суддя. Проте свiт, як то кажуть, не без добрих людей. Не так давно знайшлися спонсори - Касьян тiльки дивувався, як швидко вирiс новий Центр. Усе - вiд пiдвалин до даху - а ще й медобладнання - завезли з Ки╓ва, навiть робiтникiв - i тих прислали. Вдячний за це костоправ колишнiй владi - робили ж для людей. А для себе вiн нiколи нiчого не просив.
"Моя родственница позвонила и сказала: бросай все и поезжай. Этот человек только тебя спасет. Я приехала и надеюсь на его золотые руки".
"Хворiю бiльше 3-х рокiв, була кругом - в лiкарнi i де, тiльки могла. Микола Андрiйович Касьян - це моя остання надiя"
"Было много специалистов, приезжие особенно вреда много принесли. Так крутанули шею, что я не мог около года: Правда, я Касьяну ничего не говорил, пришел к нему, и он нашел сам. Сейчас я вот, пожалуйста, вращаю спокойно. Я ему очень благодарен".
Касьяну байдуже - хто перед ним: як людина прийшла - то треба лiкувати. В музейнiй кiмнатi - стiни всуцiль увiшанi фотографiями - кольоровими й чорно-бiлими. Вся iсторiя життя, кого тут тiльки нема╓! Космонавти й полiтики, славнозвiснi актори: Вони пройшли через Касьяновi руки - у недузi всi рiвнi. Прикро одне - каже Микола Андрiйович: скiльки цькували, не визнавали, не давали працювати, а по допомогу - зверталися. Пригаду╓, як свого часу агiтували вступати в партiю, або переманювали в офiцiйнi установи - до Москви, потiм до Ки╓ва. А хто ж ТУТ буде ставити на ноги простий люд?
Микола Касьян: "Шарлатан раз, бабник два, алкоголик три, да что только не говорили. Особенно медики, особенно после того, как дали награды - как меня не любила радянская влада, а все-таки награды первые Радянский Союз давал. Самая первая была - Отличник здравоохранения, вручал сам министр здравоохранения СССР, потом - Орден Знак почета, потом - Почетная грамота ЦК КПСС. А мен╕ воно до сраки, между прочим, мен╕ звания не нужны. Самое высокое звание, знаешь какое? Бути людиною. Оце лучшего звания немае. Быть человеком. Отдавай себя людям, отдавай себя своей справе, яку ты любишь. Якщо ты ее любишь, а если не любишь справу свою - то лучше не берись".
"Людей, Миколо, жалiти треба. Поглянь, як страждають люди. Допомагай ╖м завжди" - цi батьковi слова Касьян затямив як "Отче наш".
Його батька садили до в'язницi, брали пiдписку, що "знахарити" не буде - усе марно. Хворi йшли та йшли до нього - хто нишком, а хто й не криючись. I батько, перехрестившись, приймав усiх, вважаючи уздоровлення людей справою Божою. Так i Микола Андрiйович, попри свiй вiк, попри власнi недуги - нiколи нiкому не вiдмовляв. Дар до зцiлення - зобов'язу╓.
Людмила Белова, мешканка Житомира: "У меня был очень изношенный позвоночник, у меня было четыре грыжи, у меня онемели ноги, они полностью отказали, немели руки и меня сюда привезли на машине. Мы еле-еле сюда вошли с сопровождающими, с сестрой. Я практически не выходила из палаты, Николай Андреевич приходил и делал процедуры прямо в палате. После восьмой процедуры, сегодня, как вы видели, уже могла пройти по коридору, немножечко держась".
Закiнчив Медакадемiю син Миколи Андрiйовича - Ян. Багато рокiв тому, маючи три доньки i бажаючи ще сина, Касьян з дружиною пiшли до сирiтського дому. Першого ж малюка, який назвав його татком, всиновив не роздумуючи. Давно це було. Тепер Ян працю╓ в мiському шпиталi, а пiсля прийому - лiкарю╓ разом з батьком, який навча╓ сина всiх одному йому вiдомих тонкощiв.
Так i повелося у цiй родинi: любов до медицини - i любов до людей, любов до працi - i любов до Батькiвщини передаються вiд батька - синовi, з рук у руки.
Микола Касьян: "Технология такая - прихожу, сначала принимаю детей, прежде всего. Беру по пятнадцать-двадцать человек. Заходят в комнату - ожидалку, ко мне заходят по пять-шесть сразу. Я провожу очень быстро прием. Так не бывает, чтобы я принял одного ребенка и все, нет. Только в присутствии, это тоже действует психически на детей, они не так боятся. Я вижу, какого ребенка надо первого принять. Он тоже будет действовать на другого, понимаете. Здесь тоже надо быть психологом. Потоком идут люди, одна подошла, другая уже стоит вот здесь. Махом, я работаю над больным максимум самое большое минуту. А то и 15-20-30 секунд и все. Я роблю пальцами, я знаю, что где, чтобы лишний раз не ударить. Надо чувствовать каждого человека. Не дай бог человеку сделать плохо, не дай бог. Если я сделаю плохо, тогда я - херовый врач".
Метод Касьяна - його та╓мниця. Дар Божий, талант. Скiльки зцiлених цим методом - i скiльки ╖х iще буде. "З рiдних Кобеляк нiкуди не по╖ду",- каже Микола Андрiйович. Тож при╖здiть самi - тiльки не везiть iз собою нiяких рентгенiв та iсторiй хвороб. Касьяновi вони нi до чого - бо в нього ╓ руки.
Инна Бурцева








Комментарии: 2
(показать)