Дорога приречених [ Редагувати ]

Хай що там кажуть, а урокiв iсторiї нам замало. I коли стають вiдомi новi факти нетерпимостi i навiть вiдвертої злоби щодо людей iнакшої вiри, iнакшого мислення, ми не завжди називаємо речi своїми iменами. А даремно. Бо такi уроки мають бути вивченi - задля майбуття, нашого спiльного майбуття.

Лариса Фалiївна Воловик - директор першого i єдиного поки що в Українi музею Голокосту та iсторiї євреїв. Це її приватний архiв поклав початок експозицiї, решту збирали усiм миром останнi п'ятнадцять рокiв. Спогади, документи, свiтлини...

Лариса Воловик, директор музею Голокосту та iсторiї євреїв міста Харкiв: "Для того, чтобы народ был жив, любой народ, он должен сохранить свою память: хорошее и трагическое. Если мы не будем говорить об этой трагедии, она может повториться. Вот это, наверное, главное. То, что пережил еврейский народ, может произойти с любым другим народом, когда найдется в мире человек, который решит, что он один владеет судьбами других людей".

Через пiвтора мiсяця пiсля окупацiї Харкова, чотирнадцятого грудня сорок першого, на мурах будинкiв нiмцi розклеїли наказ свого коменданта - усiм харкiвським євреям протягом трьох днiв переселитися в десятий район мiста. З собою брати тiльки коштовностi та особистi речi. За невиконання наказу - розстрiл.

А перед цим населення Харкова пiддали обов'язковiй реєстрацiї. Для зручностi на кожне домоуправлiння завели по два списки - євреї значилися окремо. Згодом у їхнi звiльненi квартири в'їдуть нiмецькi офiцери.

Сьогоднi це - Московський проспект, а в тi часи - Старомосковська вулиця. Її ще довго називали дорогою приречених. Три днi у напрямку верстатобудівного i тракторного заводiв iшли люди - i весь час за ними спостерігали сотнi очей. Хто - співчутливо, а хто - i зловтiшно. Пропаганда завжди робила свою чорну справу.

Лариса Воловик, директор музею Голокосту та iсторiї євреїв міста Харкiв: "Очевидцы рассказывают, что картина была страшная - везли иногда, кто на саночках, пешком в основном. К корыту привязывали веревку и в нем могли везти стариков. Причем, комендантский час в 4 часа - и прекращали движение, люди оставались на улице, а морозы в тот год 41-й страшные были и люди просто замерзали на улице".

Наказ про виселення євреїв розколов населення Харкова навпiл - на тих, хто сподiвався пережити нацистську окупацiю, i тих, для кого переселення до гетта було початком кiнця.

Кiнцевою зупинкою для юрми змучених, наляканих людей стали бараки верстатозаводу. Житло для харкiвських євреїв пiдготовили заздалегiдь: повибивали вiкна та дверi, навiть, знищили у примiщеннях груби. Отут, де зараз дерева, взимку 41-го й було розташоване гетто.

Територiю на околицi Харкова обнесли колючим дротом. Тепер це мiсце - тiльки для євреїв. Їх заганяли до баракiв, по сiмсот-вiсiмсот до кожного - жiнок, стареньких, пiдлiткiв та дiтей. Там не було навiть води. Щоб попити, люди набирали снiгу у вiдра - i розтоплювали.

Яку площу займало харкiвське гетто, сьогоднi нiхто достеменно не скаже. Та створювали його явно не для життя. Незабаром мiстом поповзли чутки, що людей з гетта вивозять подалi й розстрiлюють десь у яру. Хоча розстрiляним, можливо, ще й пощастило, бо пiзнiше стало вiдомо, що дiтей фашисти просто замкнули в одному з баракiв - i пiдпалили.

Очевидица: "Я зашла в опустевший барак. Это был ад. Мертвые люди, посуда, пух из подушек, одежда, продукты, кал - все это было перемешано. В одном углу кровати лежала мертвая женщина, опустив руку, а маленький ребенок сосал ее мертвый палец. В другом углу лежал мертвый старик".

Це згадує жiнка, якiй вдалося врятуватися з харкiвського гетта.

Природа жорстока, отже i ми повиннi бути жорстокими. Я маю повне право вигнати мiльйони представникiв нижчих рас" Проголошуючи цi страшнi слова, Адольф Гiтлер, здається, вже мав на увазi i Дробицький яр.

На початку сiчня сорок другого євреїв Харкова було винищено до ноги. Лише декiлька втекли з гетта, решту повбивали у Дробицькому яру. Лощини бiля хутору Рогань, за вiсiм кiлометрiв вiд мiста, стали братською могилою для бiльшостi харкiвських євреїв.

Лариса Воловик, директор музею Голокосту та iсторiї євреїв міста Харкiв: "Когда находились люди, которые действительно с риском для жизни могли приютить своего соседа, незнакомого еврея, я вот даже делала анализ - кто спасал, то эти люди - герои, я их называю героями. Потому что когда ты на фронте с оружием, ты видишь врага и ты с ним борешься, а на территории без оружия год, два прятать, а его надо было накормить. Прятать не только от нацистов - от предателей, от своих соседей, которые могут выдать в любую минуту. Я считаю, что это действительно подвиг, еще не оцененный именно нашей страной".

Нинi цих людей скрiзь називають "Праведниками народiв свiту". Нацiональний iнститут Пам'ятi Катастрофи i Героїзму "Яд Вашем" в Єрусалимi - єдиний має право давати це високе звання тим, хто рятував євреїв вiд нацистського геноциду. Титул праведницi свiту носить i Кнарик Хачатурiвна Шахбазян - жителька Харкова, вiрменка. Її родина пiд час окупацiї переховувала єврейського юнака.

Божим промислом можна вважати зустрiч цього втiкача з братом Кнарик - Вартаном. Йосип звернувся по допомогу просто на вулицi.

Кнарик Шахбазян, мешканка Харкова: "Вы знаете, я еврей, я бежал из Дробицкого яра, мне некуда идти". А брат мой говорит, знаешь что - я тебя заберу к нам домой, но только дома не говори, что ты еврей. Потому что боимся, потому что если узнают, что дома держим еврея, то всю семью расстреляют"

Тарашинськi тікали до радянського союзу вiд жахів Варшавського гетта. Вiдробивши належний термiн на лiсозаготiвлi в Сибiру, сiм'я польських євреїв переїхала на стале до Харкова. У квiтнi сорок першого. Аби знайти свою смерть у Дробицькому яру.

У переддень нового сорок другого року їх, як i сотнi iнших мешканцiв гетта, запхнули до вантажiвок. Сказали - везуть на роботу.

Та невдовзi все стало зрозумiло. Людей висадили неподалiк рiвчакiв, присипаних землею. Проте вона не могла закрити мертвих тiл.

Кнарик Шахбазян, мешканка Харкова: "Вот, говорят, тебе мешок и чемодан - в мешок бросай серебряные вещи, в чемодан - золотые. Он говорит, я стоял и бросал, до последнего человека, а когда уже всех расстреляли, мне говорят - иди туда, значит, на расстрел. А возле грузовика стояли старые люди и бросали вещи в кузов. Иосиф подумал - дай, еще поживу 5 минут, и подошел к ним, а не пошел ко рву. А эти старые люди говорят - сынок, полезай в кузов, мы тебя забросаем, а вдруг спасешься. И стоят кругом немцы - неужели они ослепли? Я залез, и они меня забросали".

Мабуть, Бог таки дбав про Йосипа, пославши йому спочатку одних рятiвникiв, а тодi - й других - вiрменську сiм'ю, що дала йому притулок, Так єврей Йосип став поляком Юзеком. А в окупованому Харковi i далi гинули люди - цiлими родинами i поодинцi, вiд голоду, холоду та цинiчних розстрiлiв.

Взимку й навесні сорок другого смертнiсть серед харкiв'ян сягнула такого рiвня, що якби так тривало й далi, мiсто геть спорожнIло б за якихось п'ятнадцять років.

Вiдтак, втiлювалися в життя сумнозвiснi закони великого переустрою свiту. В якому неарiйцям годi було благати милосердя у завойовникiв.

Очевидица: "Массовые казни путем повешения и расстрелов казались для германского командования слишком хлопотливыми и медленными средствами для достижения цели, поставленной перед карательными органами. Поэтому был найден более простой способ истребления населения".

У тих, хто пережив окупацiю, на саму лише згадку про душогубки мурашки повзли по спинi. Цi машини приходили з Нiмеччини й носили назву "газенваген". У Харковi їх було декiлька. Вантажний автомобiль з герметичною будою, в яку запихали вiд шестисот до семисот осiб. Страхiтливе породження iнженерної думки - щойно заводився його двигун, i всi вихлопи йшли до кузова, переповненого людьми. Щоб вони остаточно задихнулися, достатньо було короткої поїздки по мiсту. Газенвагени встигли "прославитися" у Ризi й Варшавi, Києвi та Полтавi. А в Харковi їхнiй маршрут зазвичай проходив до вже вiдомих заводських баракiв на окоолицi. Там тiла викидали з машини, поливали бензином i спалювали.

Усе це розповiдали очевидцi тих жахливих подiй часiв окупацiї, даючи свiдчення перед Військовим трибуналом четвертого фронту в середині грудня 43-го року у Харковi.

Судовий процес, що тривав 4 днi, привернув увагу всього свiту. Iсторичний прецедент - взагалi першi звинувачення фашизму - пролунали саме в цiй залi. Пiд дахом колишньої опери слухалась справа щодо злочину проти людства.

На лавi пiдсудних були четверо лиходiїв - троє нiмецьких офiцерiв i один росiянин, полiцай гетта. Його ненавиділи над усе. Михайло Буланов не розстрiлював i не вiшав. Вiн просто був шофером - водiєм душогубки.

Процес був вiдкритим, зала - заповнена вщерть. Тут сидiли живi свiдки фашистських злодiянь на харкiвськiй землi.

Лариса Воловик, директор музею Голокосту та iсторiї євреїв міста Харкiв: "Процесс-то был до того времени, как узнали о Майданеке, об Освенциме, и о том, что делали на оккупированных территориях, и как жгли села, уничтожали людей. Это, в общем-то, те, кто воевал, знали, но не настолько. Это же еще не было тех томов многотысячных и протоколов, которые уже были на Нюрнбергском процессе".

До Нюрнберга було ще 705 днiв, до закiнчення вiйни - довгi й кривавi пiвтора року.

Зi звiльненням Харкова вийшов з пiдпiлля Йосип Тарашинський. I разом з братом Кнарик пiшов воювати. Вартан загинув у Бiлорусi - Йосипа ж єврейський бог знову вберiг вiд смертi.

Кнарик Шахбазян та Йосип Тарашинський одружилися вiдразу пiсля вiйни i щасливо прожили цiлих 55 рокiв. На цих фотографiях - рятiвниця i врятований на мiсцi розстрiлiв у Дробицькому яру, де назавжди лишились лежати тисячi невинних жертв нацизму. А нещодавно тут вiдкрили великий меморiальний комплекс. Усi жертви Холокосту будуть названi поiменно. Нiхто не буде забутий - там, де мертвi навчають живих.