Притулок [ Редагувати ]

Надiя Кривошея, - залiзничник, людина, небайдужа до чужого горя, - вирiшила створити у свому рiдному мiсти - Смiлi, що на Черкащинi, притулок для дiтей-iнвалiдiв. А також для тих, хто не може, чи з якихось причин не хоче жити зi своїми рiдними. Рiвно рiк знадобився їй та її однодумцям, щоб домогтися свого. Не все йшло гладко. Не всi, i не вiдразу розумiли, що є на свiтi люди, здатнi жити не тiльки для себе.

Надія Кривошея, начальник поїзда: "Очень сложный был путь, потому что очень много людей, которые начинали с нами работать - они не выдержали, отпали, потому что, поверьте, это очень сложно просить, убеждать... Смотрят на нас, как на странных людей. Но, когда смотришь на результат, то видишь пользу, что для этих людей приносишь пользу. И они будут чувствовать, что они кому-то нужны. Не будут просиживать с сигаретой, с водочкой в 15, 14 лет. Я думаю, что они будут посещать наш центр и будут воспитываться надежными гражданами нашей Украины".

Знову ж таки, три роки тому ми зустрiлися з дванадцятирiчним Вiталiєм Коцюбою. Мiсце зустрiчi - смiлянська психiатрична лiкарня. А опинився вiн тут - бо не хотiв жити з мачухою. Через неї у хлопця не припинялися конфлiкти з батьком. I врешті-решт вiн наважився на вiдчайдушний крок - скоїв своє перше, цiлком свiдоме правопорушення: щоб не ховатися по пiдворiттях, а вiдразу потрапити до притулку. Вiн розбив шибку в кiоску i витяг дещо з краму. Коли над'їхала мiлiцiя - вiдразу здався. Усе сталося так, як i було задумано. Спершу - психлiкарня, а трохи згодом - iнтернат. Але вiдтодi хлопця спiткало багато розчарувань та обману. I не з боку братiв-безпритульникiв - з ними вiн мiг цiлком мирно спiвiснувати. А з боку тих, чиїм службовим обов'язком було захищати його... Кажуть, добро на свiтi переважає, i що глибше ми пізнаємо цей свiт - то бiльше в цьому переконуємось. Проте Вiталик такої нагоди, на жаль, ще не мав...

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв (архив 2003 року): "Я так думаю. Я мало встречаю хороших людей. Ну, в таких заведениях, как санатории добрых людей много, в интернате - да. Но если приехать в какой-то город, в мире, там, у них нет такого понятия, что ребенок из интерната... Та! Им все равно".

Надiя Кривошея створила притулок саме для таких, як Вiталик, а ще - для iнвалiдiв. Тодi, коли все починалося, вона була начальником поїзда. Проте, за останнiй рiк її залiзничне керiвництво деквлька разiв намагалося звiльнити її з роботи. Пiдстава - неналежне виконання обов'язкiв.

Володимир Кривошея, чоловiк Надiї (архив 2003 року): "Моя жена работает начальником поезда. Идет негласное гонение: говорят, у тебя плохая бригада. Она говорит, я же не отдел кадров. Получается, что практиканты нарушают правила работы. А нарушают, значит, виноват начальник поезда".

Людмилi Рожковськiй невiдомi проблеми залiзничникiв. Вона - iнвалiд. Щоб описати своє дитинство, дiвчинi достатньо двох слiв: лiкарнi та iнтернати. Але навiть попри те, що сприймала свiт крiзь призму хвороби, все ж, була по-своєму щаслива. Аж поки мати не захопилася оковитою, залишивши Люду на самотi з її проблемами. Дякувати Боговi, на той час дiвчина вже могла самостiйно пересуватися i трохи заробляти нехитрими витворами власних рук. Нинi Людмила - постiйна вiдвiдувачка Центру, створеного Надiєю Кривошиєю.

Людмила Рожковська, iнвалiд: "То, что сейчас я осталась одна... Мама со мной не живет. Она в этом городе, но мы вместе не живем. Я своей жизнью живу, она - своей. Она не может принять моего образа жизни, я - ее".

Треба вiддати Людi належне - вона не втрачає надiї знайти своє щастя, стати коханою...

Людмила Рожковська, iнвалiд: "Верю, что у меня будет муж, верю, что у меня будет полноценная семья - у меня лично. Хочу, чтобы, когда у меня будут свои дети, чтобы они не видели того, что я видела в свое время".

А поки що її пiдтримують тiльки у цьому доброчинному центрi. Дарма, що тут багато чого ще бракує. У наявностi - тiльки дверi з табличкою, нехитрi вироби, зробленi руками самих iнвалiдiв та безпритульникiв, кiлька комп'ютерiв, та дах над головою. Але Надiя вiрить: найважче - пов'язане з органiзацiєю цього закладу - вона вже пройшла.

Володимир Кривошея, чоловiк Надiї: "Когда видишь конкретный результат, ты уже не думаешь, что ты туда вложил. Блаженнее давать, нежели брать. Это действительно истина. И это великое удовольствие, когда человек дает".

Вiталик Коцюба у створеному Надiєю Центрi ще нiколи не був. Познайомились вони наприкiнцi позаминулого року, коли панi Надiя привезла до психлiкарнi новорiчнi подарунки. Тодi ж його перевели до iнтернату, де вiн живе i донинi - але мрiє назавжди вирватися звiдти. Хлопець хоче не тiльки жити вiльно - вiн хоче бути поряд з людьми, що запевнили йому таке життя. Саме такими Вiталик хотiв би бачити своїх справжнiх батькiв...

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв (архив 2003 року): "С того, что прошло, я сильно исправился. Мне так показалось, что всё, что я делал - глупость. Ко мне приходил папа, но я ему не успел рассказать всю правду. В приюте мне медсестры говорили, что ты как будто не ты, а заменили тебя".

Пiсля нашої першої зустрiчи вiн подорослiшав на три роки. За цей час у його життi багато що змiнилося. Як i колись, Вiталик спiзнав i правду, i кривду. Але тепер уже не на вулицi, а в стiнах державних установ. Державнi дядi й тьотi обiцяли йому i се, i те - i хутко про все забували. Його вiдправляли до далеких родичiв, але i їм вiн був не потрiбний. I тiльки один соцiальний працiвник надав реальну допомогу.

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв (архив 2003 року): "Если бы этой названной мамы не было, то дома с отцом было бы лучше. Когда она куда-то уезжала, то мы с отцом жили хорошо. Он мена не ругал никогда, не наказывал. Он этого не замечал, но когда приезжает она, он меня начинает бить, наказывать. Я приду со школы, получил плохую оценку, и она начинает наказывать".

Тепер Вiталик "прописався" у Канiвському iнтернатi. Вiн вже не волiє бути на самотi так, як це було ранiше.

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв (архив 2003 року): "Сейчас я уже привык, что мамки не было. Тогда мне было тяжело. Сейчас я уже могу сам все решать. Без родителей было тяжелее, ну и сейчас тяжело. А сейчас могу".

За три роки нашого знайомства Вiталiк переконався в тому, що не може бути никого краще, нiж рiднi батьки. Проте, три роки тому вiн думав iнакше...

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв (архив 2003 року): "Мне не хватает своих родителей и любви ко мне... хорошей жизни, чтобы ко мне не ставились как к каким-то: (плачет). Я не могу".

Завдяки нашiй програмi, Вiталика хотiли всиновити. Усi листи, написанi йому рiк тому, ми переправляли за адресою його попереднього мiсцеперебування. На жаль, як з'ясувалося, жоден лист до нього не потрапив. Ми припускаємо, що таке могло статися через байдужiсть працiвникiв iнтернатiв, де встиг побувати цей хлопчик. I сподiваємось, що i в санаторiї, де Вiталiй зараз лiкується, i пiсля повернення в Канiв, вiн отримає усi адресованi йому листи... А ми i далi спостерiгатимемо за його долею.

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв: "Когда я еще жил в селе, не был в интернате... Сейчас мне стыдно за то, что я делал. Мне стыдно перед отцом. Но он меня уже простил. Все нормально".

Матерi йому не замiнить нiхто. Панi Надiя це прекрасно розумiє. Як розумiє вона i те, що повинна бодай Якось полегшити долю цiєї дитини, створивши свiй притулок, всерединi якого панує любов, чого неможна сказати про те, що коїться зовнi...

Володимир Кривошея, чоловiк Надiї: "На свежеположенном пандусе разложилась молодежь. Что там было - понятно. Это и смех, и истерия... Я вам даже скажу, что сторожа боятся выходить делать какие-то замечания, потому что вслед можно услышать всё что хочешь... Но я очень хочу видеть этих ребят, которые курят, распивают спиртные напитки, я их хочу видеть там, внутри. И мы хотим делать такие мероприятия, чтобы привлечь этих подростков к нам, в центр".

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв (архив 2002 року): "Я прошу, чтобы меня взяли к себе, я могу быть хорошим, я могу не курить, я хочу ходить в нормальную школу, хочу быть как все дети".

Надiя Кривошея вiрить у втiлення своєї мрiї. I, як колись, вона сповнена планiв. Як колись, сподiвається в новому роцi зробити ще бiльше. Адже панi Надiя - не з тих, хто кИдає розпочате напiвдорозi.

Володимир Кривошея, чоловiк Надiї: "Все равно за окнами осталась та же беспризорность и те, кто приходит за хлебом, попросить одежду, денег. Все это, конечно, есть. Железная дорога кормит таких людей, помогает им жить. Такой приказ был, чтобы не было ни торгующих, не блуждающих там, потому что эти люди не вписываются в их интерьер. Власти и службы, естественно, блюдут этот порядок, но, когда хочется есть, люди, естественно, бегут к вагонам".

Вагони, смiття навпiл з їжею - це не для Вiталiка. Принаймнi, зараз. Тепер йому сняться солодкi сни.

Вiталiй Коцюба, вихованець iнтернату, місто Канiв: "Был дома я. Я проснулся, удивился, я видел бабушку, испугался, потому что понимал, что их больше нет... Этот сон мне самое большее запомнился".

Проте, попри всi заборони, безпритульнi як тяглися, так i тягтимуться до потягiв. Що ж до властей, то задля справедливостi вiдзначимо: саме за розпорядженням смiлянської мiської влади доброчинна органiзацiя панi Надiї розташувалася в мiсцевому Центрi соцiально-психологiчної реабiлiтацiї. А без цього мрiя так i лишилася б мрiєю. Хоча охочих дiлити славу пост фактум не бракує...

Володимир Кривошея, чоловiк Надiї: "Чтобы поменяться и нашей стране, надо поменяться каждому изнутри. Каждый понемногу изнутри, и станем чище, чище и чище".

Дуже хотiлося б сказати, що три роки нашого знайомства, були для героїв програми вдалими. Та це було б неправдою. А правда у тому, що людей, подiбних до панi Надiї, в нашiй країнi, на жаль, набагато менше, нiж тих, хто потребує їхньої допомоги та спiвчуття.

Володимир Кривошея, чоловiк Надiї: "И не успеет проводник в мусорный ящик опустить тот черный кулек, как там уже есть люди, у которых нет на пропитание. Я не могу сказать, что довело их до такого состояния, но они все ценные, они все граждане нашей Украины, поэтому мне хотелось бы обратиться к людям, которые имеют: блаженнее отдавать, чем брать. Давайте, и вам будет".