Коротка пам'ять [ Редагувати ]
Iван Креневич народився у 20-му роцi минулого столiття в польському селi, назва якого - Нобель. Колись тут було цiле мiсто, але з часом занепало й перетворилось на звичайну околицю, далi якої - анi шляхiв, анi мостiв. Навкруги лише озеро, лiс та єдина дорога, котра i веде до цивiлiзацiї. Так тут було i шiстдесят п'ять, i шiстдесят рокiв тому, коли почалася i коли закiнчилася вiйна. Свист перших куль вiн почув, коли партизанив у мiсцевих лiсах, а згодом, у 43-му, його вiдрядили вже як солдата до Прибалтики.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Я так понял, что, если бы не было партизан, то войну бы и не выиграли. Десять эшелонов идет под откос, а один прорывается. Немцам надо охранять железную дорогу, снимать с фронта - воевать с партизанами. Вот так их и теснили"
Iван Максимович залюбки i з теплотою згадує свого друга - сержанта Кантарiю, з яким познайомився майже з перших днiв свого фронтового життя. Перед початком вiйни Кантарiя проходив строкову службу на бiлоруському кордонi, а у розвiдбатальйон, де служив Креневич, прибув з новим поповненням. Тодi й заприютелювали.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Он шел всю войну, рассказывал, что стоял на границе в Бресте, когда началась война. Он служил срочную службу".
Не полишають пана Креневича i спогади про останнi днi вiйни, про штурм Берлiна.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "В доме Геринга руководства уже не было, потому что мы его сжимали и готовили штурм Рейхстага. Командир сказал, кто согласен водрузить знамя над Рейхстагом, награжден будет Орденом Ленина".
Зголосилися троє. Та коли почався штурм, розповiдає Iван Максимович, вони просто злякалися.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Звонит телефонист в штаб полка, говорит - эти, что на охотника, уже сбежали. Командир построил нас и вызывает: сержант Егоров и младший сержант Кантария - выйти из строя. Он развернул их, зачитал приказ, а за приказ не заплачешь и не откажешься".
Хоча поруч з бiйцями стояли i пiхота, i розвiдка, а Рейхстаг був затиснутий в кiльце, дiстатись нагору, щоб пiдняти прапор, було вельми складно.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Наши заняли первый этаж, а второй - немцы. Почти сутки шел бой, пока их остуда".
Пан Креневич не ображається на людей свого поколiння, котрi, читаючи газети, ставлять пiд сумнiв те, що саме його полк був у числi перших, хто штурмував Берлiн та брав Рейхстаг.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Газеты пишут, что другая армия. Я говорю, что да. С 5 мая было огромное стремление у других дивизий. Каждый генерал хотел возглавить".
Тодi ж вони брали будинок Геринга. З цiєю подiєю у Iвана Максимовича пов'язанi тяжкi спогади.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Тогда же прилетел снаряд... Уже Конев шел из Чехословакии, а мы - из Польши. Как мы с Кантарией шли вверх проверять этот дом, снаряд попал на половину лестницы... Нам только ноги так, а он в дверях сидел. Мы посмотрели, в него осколок попал, а в течение двух суток - капитуляция".
Ветеран пригадує часи, коли був молодим, i порiвнює їх iз сьогоденням.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Как до войны было, то сейчас молодежь и лучше одета... А вот ведут себя не так как надо".
Незважаючи на свiй вiк, пан Iван слiдкує за змiнами у своєму селi. Каже, ще десять рокiв тому в мiсцевiй школi було близько тисячi учнiв, а зараз - лише чотириста. Ранiше його розповiдi про вiйну школярi слухали з увагою, тепер - навпаки.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Раньше 2-3 часа рассказывал и не отпускали. Сейчас, что попортило - вот это вот. Сейчас есть и школьники, которые потребляют спиртное".
З руйнуванням системи освiти зруйнувалося i ставлення до людей, якi пройшли шляхами вiйни. I справа не в тiм, яке на дворi столiття, в якiй частинi України живе та чи iнша родина, а перш за все - у вихованнi, як у шкiльному, так i в сiмейному - переконаний пан Креневич. Тож не дивно, що i на Рiвненщинi, i в Криму, ми побачили у молодi однакову байдужiсть до вiйни i до ветеранiв.
З розмови дітей з ветераном:
- А вы ветеран?
- Ветеран.
- А что это за орден? На войне была?
- А вы про войну что-то знаете?
- Нет.
- А мама-папа ничего об этом не рассказывали?
- Нет. Они же не ретераны.
- А в школе не проходите?
- Еще нет.
- Благодаря тому, что мы вас защитили, вы родились
- Моя бабушка была маленькая, когда война была... Моя бабушка тоже.
Валентина Козлитина, ветеран Вiтчизняної вiйни, начальник медичної комiсiї євпаторiйського мiського вiйськкомату: "Очень печально, что некоторые ребята не понимают, что они живут в счастливое время. Их спрашиваешь, знают ли они о войне. Они говорят - да, СССР напал на Германию. Это единицы, но такое есть".
Валентина Iванiвна народилася в ростовському Новобатайську. Її батько воював пiд Сталiнградом, тому й вона за комсомольською путiвкою пiшла на фронт.
Валентина Козлитина, ветеран Вiтчизняної вiйни, начальник медичної комiсiї євпаторiйського мiського вiйськкомату: "Там пробыла месяцев 8, потом заболела, а позже меня отправили в Отдельный женский стрелковый полк".
Пiсля вiйни, коли її батька як вiйськового вiдправили служити до Криму, вона вступила до медiнституту, а по його закiнченнi пiшла працювати в євпаторiйську полiклiнiку. Вона i зараз тут - i хоч за всi тi роки бачила безлiч призовникiв - як i ранiше, уболiває душею за кожного. Утiм, колишнi новобранцi - не рiвня нинiшнiм: цi - вiльнiшi, сказати б, розкутiшi, мають доступ до такого, про яке тi й не мрiяли. Та не все те добре, що доступне.
Валентина Козлитина, ветеран Вiтчизняної вiйни, начальник медичної комiсiї євпаторiйського мiського вiйськкомату: "Есть такое негласное постановление: на учет в наркодиспансер брать только с разрешения родителей. Его же в армию брать нельзя: он постреляет там - не достанет какого-нибудь наркотика".
Валентина Iванiвна не вiрить, що хтось у нашi днi може шанувати фашистську свастику, що це взагалi можливе. Вона навiть не знає, що б робила, якби спiткала бодай одного з таких шанувальникiв.
Валентина Козлитина, ветеран Вiтчизняної вiйни, начальник медичної комiсiї євпаторiйського мiського вiйськкомату: "Да что вы... Я бы с ним разговаривала. Для меня это был бы удар. Я даже это и представить не могу - кому они поддались на эту агитацию".
Вона не вiрить в те, що через шiстдесят рокiв пiсля Перемоги iснують люди - тим паче молодi - здатнi прийняти фашистську iдею.
З діалогу з Валентиною Козлитиною:
- Думаю, не примет никогда.
- Вы не хотите в это верить?
- Не хочу.
- А случись такое?
- Наверное, я бы таких стреляла. Мы думали только о государстве, как защитить народ. Тогда же не было и сект религиозных как сейчас.
Вони вiрили. Вiрили в перемогу. Вiрили в те, що їхнi дiти, онуки й правнуки будуть пам'ятати про вiйну, про те, скiльки горя й страждань вона принесла мiльйонам сiмей. Вони були впевненi, що це страхiття вже нiколи не повториться. Вiрили - i мрiяли про прекрасне майбуття. Але навiть уявити не могли, що настануть часи, коли про їхнi подвиги почнуть забувати.
Валентина Козлитина, ветеран Вiтчизняної вiйни, начальник медичної комiсiї євпаторiйського мiського вiйськкомату: "Если придет фронтовик с палочкой и кричит - вас стрелять надо".
Перемога. I Валентинi Козлитинiй, i Iвану Креневичу - важко передати тi почуття, що володiли ними в ту мить. Сльози, радiсть, спогади та плани на майбутнє... I нехай Iван Максимович зустрiв перемогу в Берлiнi, а Валентина Iванiвна - в Польщi - то була їхня спiльна перемога.
З діалогу з Валентиною Козлитиною:
- Всем гордились - что защищали Родину, лежали в болотах... И этим мы гордимся. Погибли друзья, подруги. Но все забыто.
- Вы хотели это забыть?
- Нет, просто старалась забыть это страшное время.
Iван Креневич, учасник взяття Рейхстагу, мешканець села Нобель Рiвненської області: "Мы гордимся тем, что откуда он пришел, туда мы его и загнали. Это самые наши мечты, которые мы и достигли. И на этом, можно сказать, и победа".
На цiй вiйнi гинули їхнi бойовi друзi та подруги. Але тi, хто залишився жити, намагаються забути про жахи тих боїв. Саме про жахи, але не про своїх товаришiв. Тому їхнi зустрiчi - не примха, а життєва потреба.
Валентина Козлитина, ветеран Вiтчизняної вiйни, начальник медичної комiсiї євпаторiйського мiського вiйськкомату: "Нас уже ж мало осталось. Хоть посмотрим друг на друга. А следующий раз будет или нет - мы не знаем".
