Валерій Лобановський [ Редагувати ]

Леонід Кравчук: "Оце поза Лобановського під час гри. Він так і сидів, і, як маятник, робив такі рухи. Жодного іншого емоційного сплеску не було - це був його найсильніший внутрішній стан. Людини, яка не просто вболівальник. Людини, яка знає, що завтра скажуть мільйони людей своє слово про головного тренера. Тому що все фокусувалося на ньому.

Справді, мій Лобановський, бо я його знаю дуже добре. З 1979 року. Я з ним часто зустрічався - в ЦК, після ЦК, в літаку, коли ми грали на виїзді. Це була подорож роздумів, і туди, і в зворотній бік ми сиділи поряд, вели розмову. Лобановськй - дуже щира людина, відверта. Хоча він ніколи не демонстрував цього публічно. Лобановськй зовні справляв враження замкненої людини. Суворої, зосередженої, сконцентрованої завжди на цілі. На меті.

Кажуть, що Валерій Васильович був людиною неемоційною, навіть черствою. Це неправда, просто переживання він завжди тримав у собі. До того ж, Лобановський не сприймав перемоги як обов’язковий привід для ейфорії.

Команди Лобановського вигравали набагато частіше за інші. Але не тільки це свідчить про його велич. У своїй справі Лобановський був реформатором. Він винайшов футбол, який хтось називає "гармонійним", а хтось - "вкрай раціональним".

Лобановський казав: "Головне - результат. А дрібниць в його досягненні не буває". У любительському футболі СРСР він став першим справжнім професіоналом. Його гравці тренувалися за особливою програмою, яку розробили науковці. Під час матчу команда мала чітко дотримуватися тактичних схем. У чемпіонаті Радянського Союзу київське "Динамо" використовувало надпрагматичну, але стратегічно дуже ефективну "виїзну модель".

У першій половині вісімдесятих Валерія Васильовича дуже критикували в московській пресі. Його футбол називали "бездушним", а самого Лобановського - "несучасним тренером". Навіть нове футбольне слово придумали - "лобановщина".

Траплялися колись критичні матеріали, що на нього справляли враження. Навіть в газету "Правда". Тоді ж не можна було дати відповідь. Українські газети не могли писати проти союзних, щоб захищати Лобановського. Тому захист його був чисто людський.

Такий захист був дуже масштабним. Насамперед, про це свідчить страшенна популярність київського "Динамо". Тоді практично кожен домашній матч команди Лобановського відбувався при аншлагу. Колишній Республіканський стадіон регулярно відвідувало по сто тисяч уболівальників, а перед телевізорами під час гри взагалі збиралися мільйони прихильників футболу.

Перемоги футболістів Лобановського були дуже важливими для самоутвердження та об’єднання нашої нації. Бо підсвідомо кожен з вболівальників команди вважав себе причетним до цих досягнень. Ми навіть говорили один одному, що не "Динамо" виграло, а ми виграли. "Ми" - це всі разом - тренер, футболісти, вболівальники… Вся Україна! Схожою була ситуація і тоді, коли Лобановський тренував національну збірну. Адже при ньому за головну команду СРСР грали переважно українські футболісти. Були випадки, коли в основному складі збірної на матч виходили виключно київські динамівці.

Він не раз як тренер збірної викликався до спорткомітету. І там йому робили дуже серйозні зауваження. Причому тоді не соромилися говорити те, що вони не повинні були говорити. Втручатися в сам футбольний процес, в саме тренування. Він приїздив звідти і скаржився Щербицькому. Казав - дуже важко.

Зрозуміло, що від нападок союзного спорткомітету Щербицький Лобановського захистити не міг. А ось на республіканському рівні перший секретар ЦК КПУ робив усе, щоб "динамівці" та їхній тренер не мали ніяких проблем. Щербицький вимагав, аби перед кожним матчем представники ЦК відвідували команду. У нас не було завдання нагадувати футболістам, щоб вони добре грали. Але Володимир Васильович вважав, що такі зустрічі мобілізують динамівців. Він був присутній практично на кожному домашньому матчі команди та часто спілкувався з Лобановським у своєму кабінеті. Як правило, тренер щось просив для футболістів - квартиру там або автомобіль… А Щербицький обіцяв вирішити це питання. Щоправда, я пам’ятаю й один епізод, коли перший секретар ЦК КПУ вимагав у тренера пояснень щодо визначення складу команди. Це було невдовзі після того, як до "Динамо" з "Дніпра" перейшли Литовченко і Протасов.

Ми прийшли - розмова була дуже цікава. Володимир Васильович звернувся до Лобановського: Валерій Васильович, я буваю на батьківщині, і люди звертаються до мене і скаржаться: як же так, Протасов, Литовченко пішли з "Дніпра", а в київському "Динамо" не грають. Лобановський у своїй манері помовчав, а потім відверто каже Володимиру Васильовичу: "Ви знаєте, коли ви ведете політбюро, я не втручаюсь у ваші справи. Це ваша проблема". Володимир Васильович змінився в обличчі одразу, але, треба віддати йому належне, жодного слова, жодного руху м’яза на обличчі не було. Він вислухав, взяв паузу, а потім каже: "Ну, може, ти і правий. Але дай мені відповідь на таке запитання: чому ж тоді погано грає київське "Динамо"? А сталося так, що дві чи три гри київське "Динамо" програло. "Якщо ти такий розумний - спрямуй свою енергію на організацію гри, тоді я тебе зрозумію. Все, до побачення".

От я тоді сидів і думав: що скаже Валерій Васильович? Він подякував і пішов. От у цьому якраз проявляється і характеризується постать людини, яка в складний час для київського "Динамо" в кабінеті першого секретаря ЦК КПУ, а те, що сказав перший секретар - істина в останній інстанції… Лобановський набрався мужності і сказав Щербицькому правду. Треба було мати мужність, волю, силу. Знаючи, що після такої розмови можливі наслідки. Коли б це сказав будь-який функціонер, це була б його остання розмова з першим секретарем ЦК компартії України.

Лобановський був розважливою, розумною, але небалакучою людиною. Тому після спілкування з ним складалося враження, що він розповідає набагато менше, ніж знає насправді. Він ніколи не виправдовувався, ні з ким не сварився і не вступав у відверту полеміку. Якось Лобановський сказав "Ми з розумінням ставимося до вашого нерозуміння". Саме за цим принципом він співіснував зі своїми опонентами.

Тих людей, яким Лобановський не міг відмовити, він уважно вислуховував. Але потім все одно продовжував робити все по-своєму, а це дуже дратувало спортивних чиновників з Москви. Якось Валерія Васильовича після одного програного матчу звільнили з посади наставника збірної СРСР. Він пішов з головної команди країни, але згодом до неї повернувся. Причому - на вимогу тих самих людей, які до цього наказали взагалі ніколи не залучати Лобановського до роботи зі збірною.

Є такі в історії факти, коли людину не хочуть, але зробити з нею нічого не можуть. Тобто, вона своєю діяльністю засвідчила, що вона може багато. І ще у неї є серйозний резерв. Вони не хотіли, щоб Україна в футболі була найкращою. Збірна – це було "Динамо". Лобановський - керівник "Динамо", а значить - збірної. Значить, збірна СРСР – це, фактично, "Динамо". Це ревнощі були, особливо - Москва. Гришин курирував Спартак. Часто ці ігри в Москві і Києві перетворювалися на неймовірне суперництво. І в той час машини підіймали і вікна розбивали… Коли Спартак приїжджав до Києва, це була найпринциповіша гра. Не раз це питання обговорювалося на самому високому рівні. Щербицький про це знав. Він захищав Лобановського там, а у Києві давав зрозуміти, що він є першим захисником в Україні. Це мало принципове значення і заспокоювало Лобановського. Це були інтриги. Це було змагання Москви з Києвом. Вони абсолютно не хотіли, щоб в цьому змаганні виграв Київ.

У 1990 році Лобановський поїхав тренувати за кордон. Туди він вирушив, будучи найуспішнішим тренером в історії радянського футболу. В СРСР Валерій Васильович виграв усе, що тільки можливо. До того ж, з ним "Динамо" тричі перемагало у єврокубкових турнірах. Працюючи в Еміратах і Кувейті, Лобановський не припиняв уважно стежити за Україною та її футболом. Він хотів повернутися на батьківщину, але не спостерігачем, а активним учасником подій. Саме таку пропозицію він і отримав від "Динамо" у 1996-му році.

Після повернення Лобановського до України на трибуни вітчизняних стадіонів повернулися прихильники футболу. Для вболівальників зі стажем це стало немов поверненням у сімдесяті чи вісімдесяті роки, адже на стадіоні знову були аншлаги, а "Динамо" знову долучилося до найсильніших клубів Європи. А ось молодь, яка до цього не бачила футболу у виконанні команд Лобановського, нові успіхи "Динамо" сприйняла як справжнє диво. Для неї Валерій Васильович став новим героєм нації, генієм і ледь не чарівником.

1999 рік. Гра з "Дніпром". І це не просто була гра, а чемпіонська гра. Вона остання була: чи буде київське "Динамо чемпіоном, чи ні? Ми мали тільки виграти. Проходить 83 хвилини - і ми програємо, причому програємо, я скажу так… Я був на тій грі. І, до речі, на цій грі був Кучма. На стадіоні - мертва тиша, тому що вже знають: або буде чемпіоном, або не буде чемпіоном київське "Динамо". Я дивлюсь на Валерія Васильовича - він сидить на лаві і робить такі рухи… і чогось праву руку взяв під піджак і тримає. Такого ніколи не було. Закінчилась гра, Ну, ми завжди зустрічалися. Ми виграли. Ну, природно, емоції, і я підходжу до Лобановського. У нього таке усміхнене обличчя, навіть задоволене, і я кажу: Валерію Васильовичу, я ніколи не бачив, що ось ти руку тримав на серці… Він каже: "Леонід Макарович, я крутив кулькову ручку". Виявляється, він був забобонним навіть. Він цю ручку мав як талісман. Він казав: "Коли я кручу ручку правою рукою, ми забиваємо гол".

Футболісти і тренери надзвичайно забобонні. Хочеш не хочеш, а коли тісно спілкуєшся з ними, то й сам починаєш вірити у різні прикмети та придумувати власні ритуали. І це відбувається незалежно від того, хто ти такий - президент країни, екс-президент чи пересічний вболівальник…

Можна навіть якось здивуватися. Але повірте - коли ми летіли на гру з "Барселоною", де ми виграли тоді… Серйозно виграли… Після його всі хто були на виїзді, одягалися так, як на "Барселону". Я мав кепочку - брав її обов’язково. Навіть ту ж білизну. Так усі. Лобановський сам вірив, що є якісь зовнішні ознаки того - або ми виграємо, аби програємо. І він вірив. Він так і казав - я не знаю, але вірю в те. Забобонність народжується, коли людина несе надзвичайну відповідальність за щось. І коли вона знає, що багато залежить він неї. Багато, а може - й вирішальне.

Кажуть, що у своїй справі Лобановський випередив час років на двадцять. Я не футбольний фахівець, тому не можу стверджувати, що так воно й було насправді. Але я впевнений, що він весь час був попереду інших та дивився лише вперед. Він і сам казав, що випереджати - це головний сенс його роботи.

З Азії до України Лобановський повернувся хворим на гіпертонію. Лікарі попереджали, що йому не можна нервувати та наполегливо радили завершити тренерську кар’єру. А він реагував, як завжди. Тобто, уважно вислуховував, а потім робив все по-своєму.

Мені довелося віддавати останню шану багатьом видатним особистостям - науковцям, діячам мистецтв, політикам… Але такої кількості людей, які прийшли попрощатися з Лобановським, я не бачив жодного разу, та й ніхто ніколи у нас не бачив. Це було наймасовіше прощання з людиною в історії нашої країни. Я гадаю, що якби була така можливість, у той день на стадіон "Динамо" прийшов би кожен українець.

Тренерській діяльності Валерій Васильович віддав тридцять чотири роки. Цей період ми тепер називаємо "епохою футболу Лобановського". Його футбол був не просто спортивною грою, він був соціальним явищем. Явищем, яке об’єднувало мільйони людей та давало їм привід пишатися, що вони українці. Він був і залишається символом українських перемог. Одним з небагатьох в історії. А у свій час, напевно, і взагалі єдиним".