Таємниця усиновлення [ Редагувати ]
В одному з київських паркiв, що навпроти "червоного" корпусу держунiверситету, стоїть пам'ятник Тарасовi Шевченку. Своїм одвiчно похмурим поглядом позирає вiн на перехожих. I, певно, розмiрковує про долю кожного з них. Роздумує над тим, якою стала Україна, як вона змiнилася, як живуть у нiй люди. Чи вони щасливi?
I на оновленiй землi
Врага не буде, супостата,
А буде син i буде мати
I будуть люди на землi.
Тарас Григорович, напевно, мрiяв не тiльки про незалежну країну. Думав вiн i про те, що в кожнiй українськiй родинi буде добробут, i кожна дитина житиме щасливо.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "Я думаю, що вiн побажав би, щоб байстрюків на Українi було менше. Якщо в нас не буде жодної дитини, яку треба усиновляти, то нам буде честь i хвала".
В Українi, каже Євгенiя Чернишова, щороку у батькiв вiдбирають приблизно 7 тисяч дiтей. А загалом у картотецi Центру з усиновлення їх майже 62000. Це тi, котрi можуть бути пiд опiкою.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "У банку даних, дiтей, що можуть бути усиновленi, бiльше 24000, бiльшiсть з яких мають хронiчнi захворювання. Якщо брати вiк, то це - дiти старшого вiку. I вiдсоток дiтей, що є безпосередньо сиротами, дуже маленький".
П'ять тисяч українських дiтей можуть зробитися iноземцями. Щоправда, це стає можливим не ранiше, нiж через рiк після того, як їх внесуть до спецiальної картотеки. Картотеки, до якої потрапляють лише тi, хто навряд чи потрiбний своїм... Щоб iноземцi змогли всиновити або удочерити нашу дитину, треба пройти дуже складну процедуру оформлення. Вона удвiчi складнiша вiд тiєї, що iснує для українських громадян. Проте охочих стати батьками чи матерями наших дiтей бiльше серед громадян iнших держав... П'ять тисяч карток. За кожною з них - чиясь дитяча душа.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "Дитину усиновити - це не моркву викопати, i не на ринок сходити. Це дуже складно. Треба зробити вибiр, подумати, що тебе рухає, щоб ти усиновив дитину".
В усиновленнi можуть вiдмовити. Але причин небагато: проблеми з законом, вiдмова вiд уже всиновленої дитини i слабке здоров'я батькiв. Втiм, в Українi однаково немає черг на усиновлення. Кажуть, люди хочуть, щоб дитина була круглою сиротою, мала мiцне здоров'я i не пiдтримувала жодних стосункiв зi справжнiми батьками. Чималу роль вiдiграє i соцiальний стан багатьох родин.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "Причини бувають дуже рiзнi: невiдповiднiсть якихось уявлень про життя, неготовнiсть бути мамою, папою. I, скажемо так, то суспiльство, що оточує, не готово на такий крок, як усиновлення дитини".
Сюди, до Центру усиновлення, на консультацiю щотижня приходять 100 iноземних пар i лише 15 українських. Директор сподiвається, що ця диспропорцiя незабаром зникне. А тим часом iноземцi, без огляду на всiлякi складнощi, забирають маленьких українцiв за кордон. Можливо, це єдиний шанс для наших дiтей - iз приречених стати бодай комусь потрiбними.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "Один з головних документiв для iноземцiв - це зобов'язання перед державою поставити дитину на консульський облiк у закордоннiй дипломатичнiй установi i надавати звiти. Перший - три роки щорiчно, а потiм - один раз на три роки".
Країна Iталiя. Навряд чи знайдеться людина, яка змалку не хотiла б тут побувати. У багатьох цi мрiї так i залишалися мрiями. Тепер - iнакше. Тепер ми дiзнаємося бiльше не тiльки про цю країну, а й про її людей. Їхнi родини геть не схожi на нашi. Вони живуть разом. Разом i дiтей виховують. Здебiльшого, їм не дошкуляє брак грошей чи вiдсутнiсть даху над головою. Вони можуть створювати щасливi родини, народжувати дiтей. У них є все для повного щастя. А ще - вони люблять дiлитися тим щастям з iншими.
Алессандро Мураторе, прийомний син: "Там погано жити, там був поганий одяг. Отут багато друзiв. Менi подобається гра з м'ячем, у нас є футбольна команда".
Цей хлопчина вже кiлька рокiв живе в Iталiї: його всиновила iталiйська родина. Рiдну мову вiн ледь пам'ятає, але, мабуть, не забуде її остаточно, бо сюди щолiта i щозими приїздять його колишнi товаришi по нещастю. Тепер у нього є рiднi батько й мати. З приїздом сюди у колишнього Сашка, а нинi - Алессандро, змiнилися й погляди на життя. Вiн хоче стати полiцейським i дуже любить цю країну. Адже вона дала йому навiть бiльше, нiж могла мрiяти будь-яка дитина. Вона, ця країна, подарувала йому казку. I тепер вiн живе у нiй...
Щороку в Iталiю на оздоровлення їдуть сотнi наших iнтернатiвських дiтей. Але їхнi очi зовсiм не свiтяться щастям. I зовсiм не тому, що мiсцевi родини не вмiють приймати гостей. Просто маленькi громадяни України, що звикли жити в суворих умовах державного забезпечення, опинившись там на повному домашньому пансiонi, виглядають справжнiми бiлими воронами...
Алiна Тимощук, вихованка iнтернату: "Я приїжджаю сюди вже 7 рокiв, з 10 рокiв. Спочатку боялася iталiйську родину, але потiм звикла. Хотiла б тут залишитися. Менi отут подобається".
Помиляється, хто думає, що будь-яка поїздка дитини за кордон неодмiнно тягне за собою прикрi наслiдки. Зважаючи на гiркий досвiд перших пострадянських поїздок, бiльшiсть країн свiту ухвалила вiдповiднi закони, за якими пересування дiтей, зокрема iноземних, тримається пiд стислим контролем. Кожна дитина, прибувши в ту ж таки Iталiю, протягом восьми дiб має бути поставлена на облiк у мiсцевому вiддiлку полiцiї.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "На мiй погляд, це створений мiф. Скажiть, навiщо усиновляти дитину, проходити тут суд, - тобто, це дуже серйозно, - одержувати тут наш, український паспорт, перетинати кордон, стояти на нашому консульському облiку i потiм те, про що ви говорите - з дитиною зробити те, про що ви говорите - на органи... На мiй погляд, це просто мiф. Навiть якщо це комусь i спаде на думку, то, на мiй погляд, так з дитиною поводитися не будуть, з тiєю дитиною, що усиновлена, котра пiдпадає пiд юрисдикцiю держави. Бiльш того, дитина ще i контролюється з боку наших органiв, з боку нашої держави. На мiй погляд, для цього не треба дитину усиновляти".
Дiти по-рiзному сприймають те, що вiдбуваєтся навколо. Тим бiльш неоднозначно вони реагують на людей, що розмовляють чужою мовою, мають зовсiм iнакше виховання та iнакшу культуру. Можливо, у найближчому майбутньому вони багато чого зрозумiють, багато чого навчаться. Може тодi, ставши дорослими, вони збагнуть, що тримали в руках птаха щастя. У багатьох з них в Українi є горе-батьки, чи iншi офiцiйнi опiкуни. I тим сумнiше дивитись у вiчi цим дiтям, чим бiльше усвiдомлюєш, що жодна з таких поїздок не стане вирiшальною, бо нема в Українi такого закону, який дає право вихованцевi iнтернату самому обрати собi за батькiв людей, якi б насправдi пiклувалися про нього. Нема такого окремого закону, навiть попри те, що наша держава зараз неспроможна самостiйно змiнити їхнє життя на краще... Оля Хохлова з таких. I саме тому вона для себе вже усе вирiшила.
Оля Хохлова, вихованка iнтернату: "В Українi в мене немає близьких, а тут я знайшла рiдних тата i маму".
Синьйора Мiмма, iталiйська мама: "Ми маємо певнi фiнансовi можливостi i вже давно хотiли допомагати дiтям. Але вперше прийняли конкретне рiшення пiсля Чорнобильської катастрофи. Дещо пiзнiше, щойно це стало можливим, ми взяли до себе українську дiвчинку. Згодом ми утвердилися в своєму рiшеннi i готовi надалi допомагати їй та iншим дiтям з України".
Воскресни мамо! I вернися
У свiтлицю-хату, опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась,
Грiхи синовнi несучи.
Синьйор Фортунатто, iталiйський батько: "Iдея допомогти дитинi прийшла до нас з дружиною просто з серця. Ми маємо одну дитину, але якось вирiшили допомогти українськiй дитинi. Заздалегiдь з цiєю дiвчинкою ми не знайомилися. А за цей довгий час ми з нею зрiднилися. Хотiли удочерити, але з певних причин не змогли. I тепер вона нам - як дочка".
В iталiйцiв - свої людськi цiнностi. I вони дуже ображаються, якщо хтось стороннiй пробує втрутитися у виховання дiтей. Байдуже чиїх, власних чи прийомних.
Синьйор Луїджi Мучелло, iталiйський батько: "До нас Свiтлана потрапила випадково. Та родина, яка хотiла її взяти, чомусь не змогла цього зробити. Ми впевненi, що вона тепер приїжджатиме до нас у гостi. Ми вирiшили допомагати їй навiть тодi, коли вона стане дорослою. Що ж до розмов про експлуатацiю дiтей в Iталiї, то вони неправдивi, бо усi дiти, що приїздять сюди, знаходять сiмейне тепло. Ми українських дiтей розпещуємо бiльше, нiж своїх, за що нашi навiть iнодi ревнують".
Проте, спецiальнi служби регулярно перекривають нелегальнi канали постачання "живого" товару за кордон. Однак, тут мова йде про повнолiтнiх громадян... Утiм, у директора Центру усиновлення є питання до правоохоронних органiв.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "Кого беруть на органи? Куди пропадають дiти, куди пропадають люди? От це питання для них. А паплюжити сам процес усиновлення, менi здається, не треба. У нас є шанс дати дiтям родину. I кожна родина вiдповiдно до конвенцiї ООН, кожна дитина має право на родину. Так давайте це право i забезпечимо".
Цiй парi не пощастило мати своїх власних дiтей. Тому синьйор Ернесто (вiн обiймає високу посаду в мiстi Джунгало) i його дружина, синьйора Антуанета, вирiшили удочерити українську дiвчинку. Ми нiчого не знаємо про її минуле життя, як не знає про нього i ця подружня пара. Утiм, тепер це не має значення. Тепер, коли життя цiєї дитини перестало бути розмiнною монетою.
Россана, прийомна дочка мера міста Джунгано (провiнцiя Авеллiно): "Я ходжу до школи. Там у мене все добре. Граю на пiанiно, але часто хвилююся i тому iнколи збиваюся. Над усе люблю своїх батькiв - iталiйських тата i матусю. Я тут знайшла дуже багато друзiв i подруг. I завтра у себе вдома влаштую для них свято".
В Iталiї дуже багато рiзних асоцiацiй, ладних допомагати українським дiтям - як в оздоровленнi, так i в пошуках нових батькiв. Безпосередньо цi дiти тут перебувають пiд наглядом синьйора Рiно - людини, що вже понад десять рокiв органiзовує такi поїздки. Пан Рiно був свiдком i вiдмов iталiйцiв вiд наших - прийомних - дiтей, i створень нових - щасливих - родин.
Антiньяно Пеллегрiно, президент асоцiацiї "Ми для вас - все життя": "Першими сюди приїхали дiти чорнобильських пожежникiв. Потiм ми вирiшили створити цю асоцiацiю. За кiлька рокiв уже вiдпочило понад двi тисячi маленьких українцiв. Ми бачимо хорошi результати: дiти ростуть у нас на очах. Вони не тiльки засмагають i купаються, вони вчаться нашої культури i, гадаю, надалi досвiд такого виду вiдпочинку дiтей з iнтернатiв буде цiкавим i для вашої країни. Нас тiшить, що проблем на законодавчому рiвнi в Українi ми зараз не вiдчуваємо. Їх бiльше в Iталiї - як з боку законодавцiв, так i з боку прийомних родин. I, знаєте, приємно, коли бачиш радiснi очi дiтей, бачиш, як їм добре. I якби я був українською дитиною, то, напевно, залишився б тут".
Та не однаково менi
Як Україну злiї людi
Присплять, лукавi, i в огнi
ЇЇ обкраденую збудять...
Ох, не однаково менi.
Євгенiя Чернишова, директор Центру з усиновлення дiтей: "Я, як державна людина, як людина, що вiдповiдає за усиновлення, повинна вам сказати, що я насамперед - за нацiональне усиновлення. Щоб усиновлення було привабливим. Але я думаю, що не всi дiти, що були усиновленi за кордоном, залишаться там. Я думаю, що бiльшiсть повернеться i будуть пiднiмати нашу економiку. А чому нi? Я думаю, що ми дочекаємося цього".
На Заходi немає таємницi усиновлення. В Українi є. Там узяти на виховання чужу дитину - значить стати героєм. В Українi - навпаки. У них за такий учинок передбачено пiльги, в Українi - їх немає. Чи багато людей у наших умовах зважаться на усиновлення? Навряд. Тому, здебiльшого, саме жителi розвинених країн останнiм часом виявляють iнтерес до маленьких українцiв. Хочеться вiрити, що саме душа - i тiльки душа - змушує цих людей iти на такий крок. У це дуже хочеться вiрити. Принаймнi, один факт незаперечний: бiльшiсть iноземних родин усиновляють безнадiйно хворих дiтей. Але це вже iнша iсторiя.
