Шрами Голокосту [ Редагувати ]

Навiщо ятрити старi рани, якщо вони не болять. Залишилися тiльки шрами. Але ж - ми перепрошуємо у мертвих. Ми пам'ятаємо про їхнє страждання. Бо це могло припасти й на нашу долю.

Скiльки часу минуло з тiєї пори. Iсторiя давно розсудила переможцiв та переможених. Винних покарано, вшановано пам'ять загиблих. Але поки живий хоч єдиний свiдок - ми будемо шукати вiдповiдь.

Катастрофа. Явище, що дiстало свою назву завдяки страшним подiям на теренах Європи у тридцятi-сороковi роки минулого столiття - обросло мiфами. Про це щораз частiше можна почути, мовляв, звiрства фашистiв стосовно до євреїв - здебiльшого - надуманi. I Голокосту - винищування цiлого народу - як такого, не було. Жертви серед слов'ян не менш численнi.

Адже сама вiйна припускає людськi смертi. Нiхто не каже, що то є норма, але - на жаль - без них не обiйдеться жодна. То чому йдеться про катастрофу окремої нацiї? Чому у всесвiтнiй iсторiї Голокост чiтко втiлюється в єврейському профiлi. Здається, що сьогоднi однозначної вiдповiдi вже не iснує.

Низка ключових подiй так званої Катастрофи починається з тридцять третього року, коли до влади в Нiмеччинi прийшов Адольф Гiтлер. Одразу оголошено бойкот усiм єврейським пiдприємствам та установам. Але ж реакцiї Європи тодi не було. Звинувачення в расизмi та антисемiтизмi з'явилися пiзнiше. Тридцять п'ятого ухвалено сумнозвiснi Нюрнберзькi закони - неарiйцiв позбавили громадянства та квалiфiкували як представникiв нижчої раси. Також повiдомлено про вiльну вiд євреїв Нiмеччину. Їх примушували до емiграцiї.

"Кришталева нiч" восени тридцять восьмого запам'яталася жорстокими погромами. Спалено сотнi синагог, десятки тисяч євреїв потрапили до концтаборiв. Нарештi у свiтi зрозумiли - розпочато справжнiй геноцид.

Жахливi чутки дiйшли й до країни Рад, але... Хтозна - мабуть, люди ще не вiрили. Вiдома позицiя Йосипа Сталiна: євреї - поганi вояки. Ранiше про євреїв висловився Адольф Гiтлер: вони - кепськi спортсмени. Два iдеологи-диктатори виявилися дуже схожими. Обидва намагалися спекатися "незручної" нацiї. Це означає тiльки те, що "єврейське питання" в Європi iснувало. I його вирiшували. Сорок першого новий порядок встановлено й на теренах колишнього СРСР.

Юрiй Корольов, iсторик, спiвробiтник АЗШВ: "Иногда переводчики говорят, может, не будем об этом рассказывать? Может, мы пройдем мимо? А тем не менее, немцы потом говорят, что благодарны, что побывали именно на этом месте, а некоторые настолько долго извинялись за то, что народ, пускай это эсесовцы, но немцы, такие трагические события провели здесь, у нас, в городе Артемовске".

За планом Гiтлера, Донбасовi вiдводжувано особливу роль - зацiкавленiсть у металi та вугiллi зрозумiло. Тому єврейська присутнiсть у регiонi не просто небажана - долю тих, хто залишився, вирiшили наперед. В Артемiвську, колишньому Бахмутi, вiдповiдно до останнього довоєнного перепису населення, мешкало п'ять тисяч триста жителiв. Мiсто ремiсникiв звали також i єврейським мiстом. За царя сюди переселили чимало євреїв iз заходу й центру України. Рахманне життя кравцiв, шевцiв, годинникарiв назавжди зруйнувала вiйна.

Давидовi Вiгдергаузу тодi виповнилося двадцять. Студент фiзмату педiнституту вiд самого народження страждав на короткозорiсть. Тому до фронту його не брали. Всю вiйну Давид Львович працював на вiйськовому заводi пiд Ташкентом - виготовляв для артелерiйськi мiни. Там усi були такi - слiпi, глухi, кульгавi... Повернувся до Артемiвська з дружиною сорок п'ятого. Пригадує - тягнуло до рiдних, але ж нiхто його не чекав...

Вiйськового коменданта майора фон Цобеля тут ще довго пам'ятатимуть. Наказами цiєї людини за часiв окупацiї пiдписано смертний вирок бiльшостi мешканцiв Артемiвська.

Давид Вiгдергауз, мешканець Артемiвська: "Жестокий человек. Почему его сюда, именно такого человека направили, потому что это был еврейский город, тут было много евреев. И перед ним поставили задачу - уничтожить всех евреев. Любыми средствами. Он прибыл и подобрал себе команду".

У листопадi сорок першого всi євреї мiста пов'язали бiлi стрічки iз зiркою Давида. Непокору тодi карали смертю. Втiм, схема повсюди була однакова, а люди скрiзь наляканi. Але все, що сталося пiсля - здається, тому навiть немає назви.

Православне Рiздво сорок другого вiдзначили новим наказом. Євреям мiста та передмiсть прибути до комендатури. Iз собою мати речi та ключi вiд помешкань з указаною адресою. Протягом трьох днiв вулицями йшли цiлi родини - жiнки з дiтьми, старi i хворi. Iшли з надiєю, але їх жорстоко ошукали. Тi, хто не виїхав на початку вiйни з Артемiвська, залишилися в ньому назавжди.

Давид Вiгдергауз, мешканець Артемiвська: "Их держали 3 дня - 9, 10, 11 января - без пищи, без воды. Рассказывают люди, что стон их раздавался, по всему городу было слышно. Так они плакали, особенно дети. Наши люди, в основном, добрые люди, конечно, и была снежная зима - они старались хотя бы воду, снег бросить туда - в решетки подвала. А подвал небольшой - все скучены были, это не для трех тысяч человек".

Раптом усi зникли. По мiсту ширилися чутки, мовляв, євреїв вiдправлено на iсторiчну батькiвщину. Дехто вiрив - справдi, розстрiлiв у тi днi не було. Хоча - може саме хотiлося вiрити. Тодi не в змозi були уявити, що вiдбулася цинiчна страта невинних людей.

Швидкий наступ радянських вiйськ на Донбас принiс визволення мiстовi у вереснi сорок третього. А доля артемiвських євреїв лишалася невiдомою. Вiдтак почали шукати - слiди вели до колишнього алебастрового заводу. Хтось чув, що ночами до гестапо пiд'їздили душогубки. Хтось - як машини зупинялися бiля кар'єрiв. Знайшлися й тi, хто, власне, бачив велику кiлькiсть змучених людей. Їх пiшки гнали до мiсця катування - шахти номер сорок шiсть. Когось уже несли на руках...

Темряву старої шахти освiтлювали смолоскипами. Виявилося, що пiшохiдну галерею висаджено в повiтря, а транспортну - замiновано. Страшну таємницю ретельно сховано на глибинi приблизно тридцять метрiв.

До цього мiсця веде пiдземний коридор. Сьогоднi ми кажемо на нього - шлях приречених. Напевно, вони знали, що саме чекає попереду. Жах, бiль... Йшов сорок другий рiк...

Через пiвтора року пiсля зникнення трьох тисяч мешканцiв Артемiвська встановили, що саме з ними сталося. Щоправда, всi розумiли - живих не знайдуть. Але нiхто не уявляв собi такого. Очевидцi кажуть - запам'яталося на все життя.

Давид Вiгдергауз, мешканець Артемiвська: "Когда открыли шахту, открылась перед людьми, комиссией, площадь больше чем квадратный километр. Были трупы, трупы, трупы. Обнятые все, семьями ведь пригоняли. Страшно было смотреть - узкая дорожка. Нашли там и моего дядю".

Родина Ваксманiв - Шая, Бася та їхнi дiти - Мiла й Маня - були тiсно притуленi одне до одного. Здається, час смертi вони зустрiчали разом. Як i решта в тiй камерi, люди просто задихнулися. Три тисячi душ фашисти поховали живцем. А цегляне муровання навiк стало надгробком. Тим, хто був до нього ближче, "пощастило" померти вiдзразу - їх, судячи з усього, розстрiлювали, бо приреченi намагалися врятуватися. Але бiгти вiд куль було нiкуди.

Тiла загиблих нагору зносили полоненi полiцаї. Одразу сповiстили населення - тих, хто залишився в Артемiвську. На мумiї було навiть важко дивитися - ще важче бачити знайомi обличчя. Люди плакали. Тодi вдалося впiзнати лише чотириста вiсiм осiб - iз трьох тисяч.

Юрiй Корольов, iсторик, спiвробiтник АЗШВ: "Прошло полтора года, а их тела не разложились. Почему была возможность поднять их на поверхность и похоронить. Но вначале проводили опознание людей. И вот через год, именно в этом месте, нигде больше на той площади - а мы занимаем 25 гектаров под землей, наш завод, там где погибли люди, возле этой камеры, появился этот плач".

Плакати стiна почала сорок четвертого. Крапля за краплею вiдривається i розтрощується об кам'яну пiдлогу. Наче вболiває за безневинних жертв нацизму.

На цьому мiсцi вiдкрито вже четвертий меморiал. Комплекс потрохи руйнується. А сучаснi дренажi, якi навмисно споруджують - не допомагають. Напевно, оплакувати всiх загиблих у тiй вiйнi людство буде ще довго. Востанне камеру розкривали два роки тому. Кажуть, там i досi лежать незайманi речi, що їх принесли з собою люди - дитячi iграшки, щось iз одягу та взуття.

Давид Вiгдергауз усе життя розшукував слiди своїх землякiв, загиблих на фронтi та зниклих безвiсти. Авторовi кiлькох книг пам'ятi вдалося з'ясувати понад вiсiм тисяч прiзвищ. Останнi повiдомлення про похованих живцем у шахтi поблизу Артемiвська вiн отримав два роки тому. А розпочав пошукову роботу одразу пiсля закiнчення вiйни.

Давид Вiгдергауз, мешканець Артемiвська: "Меня вызвали в горком. Я коммунист. Возглавляй комиссию и восстанавливай фамилии погибших. Это очень тяжелое дело. Потому что там основная масса евреев, а во время войны евреи или на фронте были, или эвакуировались. Некому было подсказать. Но все-таки мы связались со многими городами бывшего Союза. Присылали письма и фотографии, и нам удалось дополнительно установить до 2 тысяч человек".

Старий каже - якщо є Бог, то я повинен обов'язково потрапити до раю. Туди, де - мабуть - знайшли спокiй душi згублених.

Щороку в сiчнi бiля меморiалу проводять мiтинг-реквiєм. Сюди приходять родичi, часто бувають екскурсiї.

Сьогоднi пiдземний простiр, де розбудовано пам'ятний комплекс, належить заводовi шампанських вин. Кажуть, саме те, що свого часу замiсть скелетiв люди побачили добре збереженi мумiї, i наштовхнуло на думку створити тут виробництво.

Отже, чи був насправдi Голокост, або все, що вiдбувалося, лише втрати жорстокої вiйни? У єврейськiй культурнiй традицiї завжди важливо навчити дитину правильно та глибоко ставити запитання - тодi отримати вiдповiдь буде легше. Але поколiння змiнюються, а люди й досi не розумiють, чому так сталося. Занадто жорстока й кривава плата, якщо її потрiбно покласти на вiвтар державностi.