Вирок - інвалід [ Редагувати ]

"Я не знаю, як слово моє озоветься.
Тiльки впевнено можу сказати одне:
Що у вiршi не звук - то частиночка серця,
Що не вiрш до людей - то частинка мене"

Делiкатна, навiть трохи несмiлива поезiя - але вражає глибиною... Наш спiврозмовник не дуже говiркий. Здається, йому легше мовиться римою та у віршах. Вiн наче втомлений бесiдою з гостями. Справжнiй автор завжди такий - сам нiбито поруч, але думками десь поза стінами кiмнати.

Анатолiй Махонюк: "Нiби менi хтось надiслав свої речi на рецензiю, цiлий грубий загальний зошит i вот я його читаю, проснусь i нiчого не
пам'ятаю. Може, люди просять почитай - я читаю, менi сниться, що я читаю - просинаюсь - i нiчого не пам'ятаю. Я нiколи не вiрiв, хтось говорив, що вiрші сняться..."

Там, де починається реальне життя, - сни закiнчуються. Неначе хтось їх раптово перериває... На жаль, дiйснiсть не має нiчого спільного з
чарiвною музикою слова...

Як завжди каже один мiй знайомий, українськi жiнки - найвродливiшi в свiтi. I є в тому щось вiд радiацiї. Краса внутрiшня - зовсiм друга рiч.
Складнiша, та, на мiй погляд, привабливiша. В будь-якому випадку "винна" природа. Але доля у кожного своя.

Батьки нарекли її Надiєю. Нiби вiд початку знали, яким буде життя. Життя заради самого життя. Вона не шукала легкої долi - вийшла за вiйськового, i почалися переїзди - така служба... Родина Махонюкiв росла, мiцніла, народжувалися дiти - кожен там, де в той час жили батьки. Перший - Толик, два роки пiзнiше - доньки-близнята Галина та Свiтлана, потiм - молодша Людмила. Мрiї потроху здiйснювалися. Нарештi, отримали i власну хату в селi Овадному, поблизу Володимира-Волинського. Чоловiк знайшов роботу в мiсцевому технiкумi, а Надiя залишилась на господарствi.

Здавалося, ось воно - жiноче щастя...

I раптом - кiнець iдилiї. До Махонюкiв постукало лихо. А першим i тут був Толик. Хлопчаковi ледве минуло дванадцять, коли столичнi лiкарi
оголосили вирок, який для будь-якої матерi звучить, нiби прокляття...

Надiя Махонюк: "Крепiться, хвороба така, що вона невилiковна. Що вони будуть прикованi ще до лiжка, тiльки заради того, якщо хороший уход i усилене питання, то будуть вони може довше проживуть. Хiба що якась друга хвороба скосить, прискоре це все, а так можуть вони жити довго. Ну я вже багато не буду говорити.."

З того й почалося нове життя Махонюкiв. Вони пристосовувались i перемагали - разом. Дiти - радiсть i постiйний бiль батькiв - доки були в змозi , навчалися в загальнiй школi, потiм - по спецiальних iнтернатах, а закiнчували освiту вже вдома. Хвороба наступала, м'язи слабшали. Їм казали - буде ще гiрше. А родина жила надiєю: i в прямому, i в переносному розумiннi. Сподiвалися, що у свiтi нарештi винайдуть якiсь лiки - адже медицина не стоїть на мiсцi. Але нi провiднi клiнiки, анi навiть знахарі допомогти Махонюкам так i не змогли. Єдиною цiлителькою для дiтей стала мати, а за лiки тут правила тiльки любов.

Сестри Махонюк: "Просто якийсь рух ти мiг зробити скорiше один день, через тиждень вже трошки помилiше, те ж саме як зараз вишиваємо - не тяжко вишиваємо, просто помалiше, тому довше вишивається рушник, хоча ж руку вже набив, вже знаєш i помилок рiдко робиш, просто помалiше".

Вишивати їх навчила мати. У дитинствi, хрестиком. Це було так, без захоплення, як то кажуть - аби згаяти час. А далi пiшла серйозна робота - над узорами та над собою. Так сталося, Надiя дала їм головне - надiю. Зараз свiй вiльний час дiвчата цiлковито присвячують вишиванню.
 
Сестри Махонюк: "У нас як в Кащея - життя на кiнчику голки, як голка поломається, то настане смерть. Пока можем щось робити, то можем
працювати з голкою".

Протягом усього липня у Львiвському Музеї вишиваних iкон отця доктора Блажейовського виставлялися роботи сестер Махонюк. П'ятдесят п'ять рушникiв - i жоден не повторює iншого. Спiльну творчiсть трьох дiвчат з Волинi оцiнювали i пересiчнi глядачi, i мистецтвознавцi. Оцiнювали - i вiдзначали помiтнi зрушення. Поєднання рiзних шкiл вишивання, жвава фантазiя майстринь та повернення до народної технiки, яка, до речi, майже не збереглася, - усе це заслужило вiдмiнну оцiнку. Звiсно, зупинятись на досягнутому сестри Махонюк не збираються - вони взялися вiдроджувати так званi "волинськi узори".
 
Сестри Махонюк: "Волинськi узори - це бiльш рослиннi узори, не геометрiчнi. Такi як на Франкiвщинi. У нас дуже вiдрiзняються. У нас бiльше бiлого полотна i переважно червоний i чорний колор i занизування волинське - це переважно червоний колор. Це не хрестик, а притягування, це iмiтацiя пiдткацтва".

"Я прийду i скажу: дня вам доброго, люди.
Я прийшов неспроста i прийшов не один,
То для вас тихим свiтлом наповненi груди,
I нiчого, повiрте, не хочу взамiн"

Байдикувати в них не заведено. Кожен займається своєю справою. Зараз про тi першi роки вже якось легше говорити. Час минає, а з ним приходить усвiдомлення i творчостi, i самих себе. Анатолiй Махонюк пригадує: першi вiршi хотiлось одразу друкувати. Автор дуже хвилювався: що про це скажуть люди? Чи в змозi я донести до них свої думки, торкнутися холодного розуму? Махонюковi пощастило. Сьогоднi це - автор уже кiлькох поетичних збiрок, i вiн розумiє: йому просто дали шанс - по-християнськи, по-людськи. Мовляв, пиши, вiршуй - аби лиш не замикався в собi.
 
Анатолiй Махонюк: "А виписатись буде трошки страшно - за що ж знову цеплятися. Не хочеться. Просто прошу бога - укрепи мене в словi, i укрепи словом мене. Щоб буле щедре на моєї творчої нивi, на новi видання. Це входить в мою молитву зранку. Поки що вiн зi мною i за мене".

Дещо змiнилося, коли Анатолiю виповнилось тридцять три. Прочитав Бiблiю, життя Iсуса Христа - i пiшло: а що ти зробив, що у тебе за плечима, чим ти можеш похвалитись. Адже - хоч як ховайся вiд людей, хай як одягайся та малюйся, але вiд себе не втечеш. Бо життя дано - але не сказано, коли його буде забрано. Здається, життєвий "перевал" вiдкрив Махонюку справжню "дорослiсть". Вiн пояснює: якщо людина нарештi збагнула себе, своє власне "я", - вона вже може чимось подiлитися з iншими.

Анатолiй Махонюк: "Ще в пiдлiтковому вiку це вже ми розумiли, що у нас нiбито все так як у здорових людей, але все одно ми за них трошки старше своєю думкою, своїм поглядом на життя, тому що ми вже трошки готувалися до того всього. Ми розумiли, що той свiт нас не обнимет, не приголубить, а в тi часи нас взагалi ховали, як iнвалiднiсть".

Весь час вони разом, в однiй хатi, навiть у кiмнатi - три сестри i брат. Iнколи здається: все - та межа стерлася, може, навiть притлумила деякi почуття. Але до кiнця того не розумiючи, вони тримаються одне одного.

Людмила Махонюк: "Просто, дiйсно ми завжди разом, навiть, дiйсно, хтось куди поїде вже цiкавiше, вже розпитуєш, якась радiсть. А так рано встанемо - i нiби нема про що розмовляти, все одне й те ж".

Щоразу рятує надiя: Надiя-мати - i надiя на Бога. Нi, довiра до медицини не зникла - треба ще почекати, або - просто народитися пiзнiше. У селi кажуть:четверо дорослих, майже нерухомих дiтей - це такий хрест. Родинний. Чому вiн вИпав Махонюкам - немає на те вiдповiдi. Але саме вони знають, яким важким буває той хрест i водночас - яким легким. Адже вкупi рухатися значно швидше.
 
Надiя Махонюк: "Дiти мене трошки пiддержують, багато, енергiєю, кажуть, мамо, встали, ще раз встали, ще значить, Бог дав вам встати, значит, ви можете зварити їсти, чи ще щось. Значит, Бог дає силу".

Недуга прогресує, але ж нiчого не болить, хiба що очi втомлюються вiд напруги. Махонюки сумно жартують: треба подякувати за це хворобi.

Iнвалiдний вiзок дає змогу рухатися бодай надворi. Проте користується вiзком здебiльшого Толик. У нього є свiй, так би мовити, улюблений. Iншi стоять без дiла. Сестри кажуть - у вiзках незручно вишивати, надто вже неповороткi цi "мiнiтрактори". Та й взагалi чотирьох таких пристроїв для однiєї хати - забагато.
 
Сестри Махонюк: "Iнколи питають - як часто ви вiдчуваєте себе iнвалiдом - коли нагадаєте. Тому що ти сам до себе привик, ти сам з собою є, ти вже знаєш, що ти можеш, що не можеш. А нагадають - ага, ну то точно, ти ж - iнвалiд".

Вони не люблять повторення, навiть повторення узору. Може, тому, що життя таке одноманiтне. Не люблять обману й одразу вiдчувають фальш. Як i всi iншi - наголошують Махонюки. I тут же додають: зараз бiльше захоплюєшся людьми, нiж розчаровуєшся. Але чомусь тi - iншi - не завжди шанують щиросерднi почуття.

Сестри Махонюк: "Просто, треба пожити з такими людьми, щоб знати їхнi проблеми. Як кажуть, їде на колясцi хтось по мiсту, його обходять, метр дороги дають. А вони би знали, що там треба 30 см i вже би ближче до нього були".

Калiцтво фiзичне - тяжкий хрест. Коли щоденне випробування стає нормою для самої людини, для її рiдних. Хвороба пiдкорює тiло та знiвечує життя, але вона не в змозi зруйнувати душу. Адже душа буде завжди жива.

Шукай себе, щоб бути в цьому свiтi - слова-зверенення, родинний заповiт Махонюкiв до всiх, хто знає, що то є - душевний бiль. Бiль вiд самотностi та лиха, хвороби чи непоправної втрати. Страшно пропустити бодай один шанс, i якою цiнною є дружня рука, що допоможе вiдновити жагу життя.

Дмитро Здiховський, зам. голови Володимир-Волинської райдержадміністрації: "Тобто шукаємо чи створюємо такi можливостi, щоб вони розкрились i знайшли себе. А коли вже людина повiрить, що вона потрiбна i в неї тут щось получається, вона якби втягується i це вже життя находить смисл. Нехай з десяткiв, сотень найдеться п'ять таких людей - це вже результат i радi того власне варто i жити, i працювати".

Крок за кроком - коли швидше, коли повiльнiше - Махонюки самостверджуються у своїй долi. Йдуть до людей з вiдкритим серцем та доброю душею. Дарма, що ранiше про них згадували тiльки на день iнвалiда. Нехай собi - адже треба працювати над собою. А зараз усе частiше на талановиту родину звертають увагу - запрошують на виставки, друкують поетичнi збiрки, беруть iнтерв'ю. I байдуже, яких зусиль усе це коштувало. Байдуже - бо старт було дано вдалий.