Закарпаття [ Редагувати ]
У лiсових хащах, в самiсiнькому серцi Карпат пробуджується життя. Воно набирає на силi з кожним сонячним променем, з кожним звуком дзвiночка. Так було i так буде, доки iснують цi гори й лiси. Тутешнє довкiлля диктує свої умови i їх придумали не люди, а сама природа. Порушити цi умови - значить заздалегiдь приректи себе на найгiрше.
Колись їхнi пращури прийшли сюди, щоб залишитись назавжди.
Закарпатськi гуцули зводили свої оселi - гражди - на гiрських схилах, помiж високих смерек та релiктових букiв. Напинали мотузянi мости над стрiмкими потоками, заводили хазяйство i ставали Газдами. Звичний триб життя порушували то хижi звiрi, то лихi люди. I терплячий гуцульський люд знову й знову вiдвойовував своє мiсце пiд сонцем.
Існує декiлька легенд чи версiй походження назви Рахiв. Бiльшiсть пов'язано з рухом опришкiв, якi, нiбито в цiй мiсцевостi рахували вiдiбране у багатiїв добро та дiлили його мiж бiдняками. Хтозна, чи є в тому правда. Але - як ранiше, так i сьогоднi - головним багатством людей, що живуть на тiй землi, залишаються гори.
Суворi правила дiють у цих краях. I вони однаковi для всiх - i для людей, i для тварин. I так само справедливi. У горах що вище, то легше й вiльнiше дихати. А жити - скрутнiше.
Такий закон. Вижити тут можна, тiльки якщо в тебе умiлi й мiцнi руки.
"Не робимо - не маємо". Крiм себе, тут нi на кого не сподiваються. Хiба що на Бога. Та Бог - високо, вище навiть самої Говерли. Та й чого прохати у Бога бiдному гуцуловi? Голова є, руки-ноги дiють справно - i на тiм спасибi.
Свого старенького ткацького верстата з букового дерева Олена Кокiш купувала ще замолоду. З вигляду вiн явно старший вiд своєї хазяйки. Гуцулка каже - справдi, тутешнiй майстер зробив його ще у тридцятi роки минулого столiття. Мiцна деревина - ще послужить. Ось тiльки навчати цього нелегкого ремесла вже й нiкого.
Олена Кокiш, ткаля: "Воно, як вам сказати, уно дуже трудно. Якби я вам показала, як-то се начинає робити, то ви би махнули рукой. То треба кожну ниточку наснувати - є така снувалка, кожну ниточку потім засунути, а після того - у бердо. Бо то дуже велика морока. Старі роблять, а молоді не хотять. У мене є донька, невістка, у невістки дівчина - ніхто не хоче робити".
Ткати Олену вчила мама - i ткати, й гаптувати, i на машинцi шити. Усе, що жiнка носить - зроблене власноруч, за винятком традицiйного теплого кожуха - зi шкiри та овечої вовни. Таких тут уже не роблять. Перевелися кушнiри на Рахiвщинi. Та й тих, хто вмiє ткати лiжники - себто ковдри - теж лiченi одиницi. З-пiд верстату виходять барвистi вовнянi полотна з нацiональним гуцульським орнаментом. Трудомiстка робота бiльше до снаги молодим. Колись мiсцевим майстриням мiсяця вистачало, щоб зробити двi ковдри. А зараз - лiта вже не тi. Та й для кого старатися - дiтей та родичiв цим добром вже забезпечила, а туристи в селi з'являються рiдко, Та й те - проїздом. Добротними - ниточка до ниточки - лiжники роблять вправнi жiночi руки, а пухнастими - стрiмкi потоки кришталевої крижаної води.
Це - так зване "валиво". Нехитру конструкцiю придумали, мабуть, ще пращури сучасних гуцулiв. Принаймнi, нiхто вже не пам'ятає - у кого й коли воно з'явилося вперше. "Валиво" - незмiнний атрибут життя гуцулiв, вiдколи вони розводять тут овець, стрижуть вовну i тчуть лiжники.
Пан Микола займається цим уже 35 рокiв. Що далi - то важче, ремствує хазяїн своєрiдної гiрської пральнi. Ранiше таких паводкiв не було - а в останнi 10 рокiв знай тiльки встигай вiдновлювати все, що зносить бурхлива рiчка. Сили вже не тi. Втiм, у Миколи - єдине валиво на всю округу, тож гуцул знає вагу свого бiзнесу. Хоча за роботу платять - як кiт наплакав. По "п'ятiрцi" за лiжник. Нема в людей грошей, та й лiжникiв дедалi менше приносять прати. Може, тому й податкiвцi сюди не квапляться - що взяти з убогого гуцула?
Федір Гамор, директор Карпатського бiосферного заповiдника: "Маючи таку унікальну природу, таке багатство, ми - бідні, ніщі в цьому багатстві. В тих же альпійських країнах люди живуть набагато краще, але держава їх підтримує різними методами. Має стимулювати - в нас трудолюбивий народ, вони вміють та хочуть працювати, але потрібно створити такі умови, щоб люди могли легко, вільно працювати".
Карпатський бiосферний заповiдник, яким майже 20 рокiв керує Федiр Гамор, розташований на територiї чотирьох районiв Закарпаття. Рахiвський район - центральна садиба заповiдника - один з найвисокогiрнiших в областi. Тут зберiгся найбiльший в Європi острiвець дикої природи. Працiвники заповiдника - науковцi - разом з мiсцевою владою давно вже намагаються привернути увагу до проблем унiкального краю. Проблем, якi виникли тут не вiд учора. Кiлька рокiв тому на Закарпаттi розробили модель розвитку еколого-економiчної зони. З наданням мiсцинi цього статусу пов'язували надiї i мiсцевi мешканцi. У Рахiвському районi майже 50 тисяч працездатного населення, з них 40 тисяч - безробiтнi.
Федір Гамор, директор Карпатського бiосферного заповiдника: "Ми мали на увазі створювати інфраструктуру для розвитку туризму - готельний бізнес, будувати дороги, будувати ціхи по глибокій переробці деревини, по переробці дикорастущих рослин, грибів, ягід. Держава би мала підтримати. Знизити якимось чином податки, щоб стимулювати розвиток. Однак, цього не було зроблено".
Тотальне безробiття, вирубка релiктових лiсiв, катастрофiчнi паводки - проблеми одного ряду. I що найдивнIше - можновладцi чудово це розумiють. Гiрськi райони повиннi мати власний статус, окрему програму економiчного розвитку - як, примiром, у деяких регiонах країн Європи й Америки, де iснує спецiальне гiрське законодавство.
"Нам знадобилось кілька годин підніматися у гору - а це близько дванадцяти кілометрів від найближчого села - щоб побачити справжню кошару. Зараз тут пусто - пастухи погнали отару десь на пастбище. Але незабаром вони повернуться".
Зi схилiв гори Пiп Iван тiльки недавно зiйшли снiги. Це - друга за високою вершина українських Карпат пiсля Говерли. Затяжна весна далася взнаки - полонина ще не готова прийняти отари овець, на традицiйних пасовиськах - мало зеленої трави. Тому чабани змушенi чекати у лiсi. Проте з таким теплим сонцем вони тут, мабуть, затримаються лише на пару днiв.
Тимчасовий прихисток чабанiв - iмпровiзований намет з теплими ковдрами, та нехитрий скарб. НайцiннIше - великi чавуннi казани i тайстри - гуцульськi ряднянi торби. З ними у горах легко - тягар за спиною не заважає ступати. Втiм, тайстрам знайшли тут iнше застосування.
Ми прийшли саме в розпал священнодiйства - дорослий чабан та хлопчина-пiдпасок чаклують над багаттям. Чоловiчi руки впевнено мнуть снiжнобiлу сирну масу у казанi з гарячим овечим молоком. Пiд кронами дерев, високо в горах народжується традицiйний солоний сир - бринза. Щоправда, зараз вона ще не солона - її заллють розсолом пiзнiше, коли сироватка стече - щоб краще зберiгалася. А з решти молока, що лишились пiсля бринзи, зроблять вурду - продукт вторинний, але не менш смачний. На вiдмiну вiд бринзи - вурда солодкава на смак.
Кiлька разiв на тиждень сiльськi газди пiднiмаються на "стаю" - себто на стоянку, щоб забрати у чабанiв сир, а натомiсть залишити харчiв, цигарок i розказати новини. Адже чабани йдуть у гори на цiле лiто i пасуть овець до перших приморозкiв.
Михайло Петрецький, чабан: "Прошлым было 430 овец, теперь - 360. Люди продали много овец. А так меньше 300 не бывает. Відповідаємо за то. Треба восені здати всі вівці. Случаї є, що може вовк заїсти, відмедь - ми должни доказати, інакше платиш".
У нашого чабана таких прикрих випадкiв не було за всю його довгу практику. Мабуть, щастить - каже пан Михайло. Адже з рушницею на полонину ходити заборонено - це заповiдна територiя. Одна надiя - на чотириногих охоронцiв - "вони на звiра добрi", - та ще на яскравий вогонь ватри. Так у горах зветься багаття.
Отару виводять i повертають до кошар у суворо визначений час. Так само, за режимом, тварин i доять. Це треба робити о восьмiй ранку, о другiй пополуднi та о шостiй вечора. Зазвичай таку кiлькiсть овець пильнують по троє, а то й по четверо чабанiв. До обiду однi женуть отару на пасовИще, а iншi - роблять бринзу. По обiдi - навпаки. Монотонна, тяжка праця оплачується погано - у цьому сезонi, наприклад, за одну голову дають лише одинадцять гривень. От тобi й увесь лiтнiй заробiток. Цю суму дiлять на всiх. Пастухи пригадують - за радянських часiв було легше. Зарплату платили щомiсяця, а ще в колгоспi були пIльги. Не хочеш сидiти тут - можна поїхати працювати деiнде. Робота була скрiзь, i заробити було простiше - тепер iншi часи.
Василь Томенюк, лісник: "Так от этой независимости никому ничего в карман не закатилось. Границы закрылись, выехать нам некуда. Хорошо - рядом Чехия, немножко пропускают нашего брата. В основном живут с того, что за границей. Ну, где сейчас - у нас в районе фирмы, производства, как такового, нет. Все посокращалось, позакрывалось".
Нiкуди подiтись бiдному гуцуловi, та й батькiвщина його тут, у цих таки горах. Залишається затягнути пояси i терпiти. Дiтей тут теж поменшало. Не те що колись - як не родина, то ватага дiтлахiв. Втiм, сякий-такий прибуток вони таки мають. Хто робить - той i заробить. Просто на всiх не вистачає - надто вже залюднений цей край - Закарпаття. Либонь, найперенаселенiший в Українi.
Звичайно, не всі люди вірять в гороскопи. Але ж - астрологи вперто твердять, що в еру Водолія у України є гарний шанс, бо, згідно прогнозів небесного Зодіаку, саме центр Європи має стати центром тяжіння. Це енергетичне Перехрестя на географічній карті знаходиться якраз на Закарпатті, поблизу міста Рахова".
Десять кiлометрiв вiдокремлюють стелу, що символiзує географiчний центр Європи, вiд районного мiстечка Рахова, i майже 900 кiлометрiв звiдси - до столицi. Гiрським хребтом, что навис над Тисою, проходить румунський кордон. Край дороги - табличка з латинським написом: "Постiйне, точне, вiчне мiсце". I дата: 1887 рiк - час, коли цi землi належали Австро-Угорськiй iмперiї. З 1944-го тут була радянська влада. А тепер ось уже тринадцятий рiк, як Закарпаття - у складi незалежної української держави. Проте навряд чи хтось iз тутешнiх людей скаже, що є змiни на краще. Радше - навпаки. Всупереч усiм прогнозам астрологiв.
Василь Томенюк, лісник: "У нас когда-то при Союзе туристов много было, турбазы забиты были. И строились, и сейчас развивается, но сейчас это все переходит в частные руки. Что из этого следует? Кто-то один будет жить, все не могут одинаково. Это природой так создано. Все не могут жить ровно. Даже в лесу - вон, одно дерево растет здоровое, другое - похуже. С людьми - так само".
Країна, яка володiє сьогоднi енергетичним перехрестям, невдовзi може стати державою не останньої ваги i в Європi. Вiщують Українi i миротворчу роль для рiзних народiв: тiльки гуцули давно нi з ким не воюють. Навiть полювати на вовкiв та ведмедiв, що час вiд часу нападають на газдівськi отари, без належного папiрця заборонено.
Як i ранiше, високо в горах, у гущинi карпатських лiсiв зроджується життя - мiцнiшає, набирається сил вiд кожного сонячного промiнця, вiд переливiв дзвiночка. Так було - i так буде, доки живi цi пралiси i доки стоять оцi гори.
