Чорнобиль - 20 років потому. Частина друга [ Редагувати ]

Вважають, що після вибуху на Чорнобильській АЕС радіоактивного опромінення зазнали майже дев'ять мільйонів мешканців Білорусі, Росії та України, а це перевищує кількість населення Австралії.

Забруднено приблизно 155 тисяч квадратних кілометрів території, що становить майже половину загальної площі Італії. Непридатними для використання стали понад 50 тисяч квадратних кілометрів сільськогосподарських угідь, що більше, ніж розміри Данії.

У минулій програмі ми розповіли про події, що відбувалися тієї страшної суботи 26 квітня 1986 року. Дізналися, що в об'єкті "Укриття" з'явилися тріщини. Вирушили до 10 кілометрової зони ЧАЕС, аби провести місяць разом із самоселами.

Селища Паришева, розташованого за 10 кілометрів від Чорнобильської АЕС, діставалися, як і багато хто з самопоселенців - манівцями, річкою Прип'яттю. Старенький човник ледь тримався на воді. З обох берегів за нами уважно спостерігали чорні силуети дерев. Лише якихось 20 років тому вони зустріли би нас радісним шелестінням, а тепер дивилися насторожено і якось не по доброму. У повітрі завмерла тиша.

Цей новий світ, що з'явився після катастрофи, не реальніший за той, який вигадують фантасти. Хоча ми розуміли, що потрапили у справжню реальність, вона була цілком незнайомою й моторошною. Наша знімальна група навіть гадки не мала, скільки нового відкриється тут для нас. Човен пристав до берега. Перше завдання ми для себе визначили - знайти житло, в якому доведеться провести цілий місяць.

Обійшовши майже все село, ми зрештою надибали будинок, у якому змогли оселитися. Він був доволі стареньким, але, на щастя, скло у вікнах збереглося.

Затишне колись подвір'я сподобалося одразу. Власники ділянки, мабуть, були людьми охайними.

Зайшли всередину. На полицях і столах - запорошені світлини. Може це колишні хазяї? Утім це, напевне, так і залишиться запитанням, бо відповісти на нього нікому.

Перевірили грубку - тягне гарно. Можна заселятися. Усе наше добро перенесли до будинку. Знайшли стільці, казанці. Щоправда, перш ніж готувати їжу, посуд потрібно було добре вимити. За порошком подалися до сусідів. Дарма що сусідами їх важко було назвати. Найближче подвір'я, де мешкали люди, містилося за кілька кілометрів від нас.

Наш знімальна група йшла селом. Багато будинків покосилися. Ми ще не знали, як живуть тут люди, не знали й про ту небезпеку, що її чаїли в собі кинуті будівлі. Не відали й про так званих "перевертнів", так місцеві називають злочинців, що ховаються тут від слідства. Ночами вони блукають дворами і крадуть усе, що погано лежить.

Зона відчуження - це понад 60 сіл і селищ. Це 160 кілометрів території, огородженої за периметром колючим дротом.

Мандруючи селом у пошуках людей, ми дивилися на зарості бур'яну, бачили поля й ліси непевного кольору, здатні засмутити навіть сюрреаліста. Схоже, природа тонше за людей відчула трагізм того, що сталося.

Зона відчуження відрізана від решти світу перепускними пунктами, заставами й непомітною, але від того ще страшнішою небезпекою, яка чатує на кожнім кроці...

Ми йшли дорогою, яку обабіч обступили хащі небачено високої трави. Хоча колись тут жило своїм життям велике селище Паришів, що налічувало 680 господарств. Нині тут немає й двох десятків людей.

І справді, крізь гущавину можна було роздивитися провалені дахи і стіни скособочених будинків. У двох із них - промайнули вогники. Це, мабуть, тубільці, що самовільно повернулися в рідні хати.

- Чи давно живете, як вам живеться?
- Добре.
- Добре? Бо багато людей не вірять, що тут можне жити.
- Добре.
- А відселяли вас після Чорнобиля?
- Відселяли. Нам дали таке житло, що неможна було жити в ньому.
- А де вас поселили?
- На пустирі, побудували, і так побудували, що мі кинули там...
- Довго жили?
- 2 тижні.
- І одразу назад?
- Так.

Чорна сліпота чорнобильських хат приголомшує. Оповиті павутинням, вкриті товстим шаром пилу, що "дзвенить" при наближенні дозиметра, зачинені віконницями чи заколочені хрест-навхрест дошками вікна. Коли бачиш це, стає моторошно.

При кожному подуві вітру стіни починають стогнати. Але здається, що цей звук не порушує домовинної тиші, яка розтяглася на безліч кілометрів навкруги.

Не порушують її й само поселенці, на котрих спочатку ніхто не звертав жодної уваги. Проте нещодавно, готуючись до чергової річниці аварії, їх помітили і навіть провели перепис. Дехто звідси після катастрофи і не виїздив, а хтось повернувся в рідні краї з міських багатоповерхівок невдовзі після аварії. Здебільшого, це літні люди, багатьом із них - понад шістдесят.

Майже всі самосели, щоби потрапити в 30-кілометрову зону, чесно намагалися пройти через КПП, але, не домігшись свого законно та відверто, знаходили інший шлях. Знайомими з дитинства стежками - через річки та ліси вони кінець-кінцем поверталися до рідних осель. Ні в кого не питаючи, само поселенці зривали міліційні пломби і чіпляли на двері таблички з написом - "Тут живе господар будинку", після чого вселялися під рідні стріхи вже назавжди.

Нещодавно самоселам дозволили прописатися у своїх хатах. Тепер вони гордо називають себе - "корінними жителями". Майже в усіх будинках з'явилося світло, а в декого - працює навіть телефон. "Корінним мешканцям" допомагає міліція та вояки - якщо треба, доправлять до лікарні, привезуть хліба, солі, сірників. Машина з найнеобхіднішим крамом з'являється в селі раз на тиждень. Хоча бува, вона запізнюється, а іноді - й зовсім не приїздить, тоді для мешканців настають "чорні дні". У чому власне й переконалася наша знімальна група. Одначе тутешні давно пристосувалися до таких умов, вони запасаються харчами на кілька тижнів, іноді прямують до Києва.

Ми підійшли до досить доглянутого будиночка. На вулиці сиділи господарі. Познайомилися. На наш подив, нових сусідів вони прийняли доброзичливо. Певно, їм хотілося поділитися радощами, розповісти про негаразди, але головне - погомоніти про результати виборів.

Довгими вечорами, сидячи біля багаття чи телевізора, ми обговорювали події, що відбулися в країні. Майже всі самосели впевнені, що "в Києві рівень радіації вищий, ніж у Чорнобилі". І до певної міри вони мають рацію. У столиці радіаційний фон нині становить приблизно 20 мікро рентгенів на годину. А тут, у деяких подвір'ях, менше за 7, що втричі нижче, ніж у Києві.

Радіації самої поселенці не бояться, кажуть, свою дозу одержали ще 1986-го. Тому тепер спокійно збирають у лісі гриби і трави, вирощують городину та ловлять рибу.

Зону посилено охороняють. Тут 11 контрольно-перепускних пунктів і 3 варти. Але злочини тут - не рідкість.

Узагалі, життя самоселів було би спокійним і розміреним, коли б не візити представників кримінального світу.

Жителі зони відчуження називають її "малою землею" або державою в державі, де діють свої неписані закони, зокрема й кримінальні. Усю зону розбито на ділянки і боронь Боже комусь улізти на чужу територію. Здавалося б, тут уже нічого поцупити, все, що можна, протягом 20 років вивозили на базари великих міст. Але це глибока омана. Крадуть і тепер: будматеріали, ліс, комунікаційні кабелі тощо.

Аби переконатися, досить проїхати такими селами, як Кам'янка та Іванівка.

Цікаво, що практично все майно, яке до аварії перебувало на балансі різних підприємств та організацій, тепер виявилося нічийним. Отримавши від держави компенсацію, ці установи припинили турбуватися про залишені матеріальні цінності. Трапляється, що будинки розбирають буквально по цеглинці, з дахів знімають оцинкування і шифер. При цьому, злодія можуть притягти до відповідальності лише за незаконне проникнення в зону і вивезення забрудненого радіоактивними речовинами матеріалу. Найсуворіша кара, якої може зазнати зловмисник - символічний штраф.

Хлопці з батальйону охорони зони ЧАЕС розповіли, як затримали білорусів, котрі збиралися вивезти звідси кілька десятків труб.

Пізно ввечері - а пересування автотранспорту, крім спеціальних автомобілів, після 20.00 тут заборонене - співробітники міліції помітили на дорозі підозрілі ЗІЛ і мікроавтобус. На вимогу зупинитися ті не відреагували, а лише додали газу. Розпочалася гонитва. Правоохоронцям довелося відкрити вогонь з автомата, аби примусити крадіїв зупинитися. Учинити переступ білоруси не встигли. У кишені одного з них знайшли кілька тисяч доларів. Відповідно до отриманих інструкцій, гроші призначалися для відкупу в разі затримання.

Чимало в зоні й іншої мороки, як-от нелегальний в'їзд, полювання, бізнес, відпочинок, туризм, видавання підроблених "ксив".

Протягом двох діб іноді складають кілька десятків протоколів за порушення рибальських правил, хоча до риболовлі порушники готуються заздалегідь. Усі на автах. Запас харчів на кілька день, добірне рибальське спорядження.

Вердикт Іванківського суду Київщини був не дуже суворим - вилов і знаряддя конфіскують, а рибалкам - штраф.

За два дні перевірки також затримали тридцяти трьох душ, що незаконно вдерлися в зону для збирання металу, полювання й риболовлі. Приміром, у районі залізничної станції Вільча зупинили двох жителів Вишневого, що за 150 кілометрів від ЧАЕС, намагалися на дрезині вивезти тону радіоактивного брухту. А під час перевірки електрички "Семиходи-Славутич" у вбиральні останнього вагона знайшли 500 кілограмів муфт і труб, рівень забруднення яких становив півтори тисячі мікро рентгенів на годину. Зловмисниками виявилися співробітники Чорнобильської станції.

Ще двох браконьєрів - мешканців Київщини - піймали на гарячому. М'ясо вбитого ними лося вже було готове для вивезення за межі зони, але вчасно з'явилися працівники правоохоронних органів.

Ми прямували кинутим селищем. Навкруги були старі зруйновані хати, але в одній із них, здається, промайнула людська фігура.

І справді, тут мешкала старенька бабця зі своєю подружкою. Вона розповіла нам історію, в яку халепу одного разу втрапила. Коли б на її місці був навіть здоровий молодик, то напевно, його вже не було б серед живих, а вона якимось дивом змогла уникнути найгіршого...

У наступній серії проекту ми станемо свідками спроби працівників персоналу Чорнобильської станції заволодіти ядерним паливом, яке можна використати для виготовлення так званої "чорної боєголовки".
А ще - потрапимо в середину енергоблоку ЧАЕС...