Діагноз для байдужого суспільства [ Редагувати ]

Як то кажуть, бiда одна не ходить. От i в родинi Мироненкiв: спочатку старшому синовi ампутували праву руку. А трохи згодом сiм'я поповнилась четвертою дитиною - теж сином. Але радощiв в оселю це не принесло. Не те, щоб дитя було небажаним - але щойно його оглянули лiкарi, батькiв охопив новий страх. Хлопчик народився з синдромом Дауна.

Ольга Мироненко, мати: "Зараз йому треба такi препарати, що менi ні за що їх купувати. Зарплата маленька, пенсiя маленька. Грип лiкую, а те, що треба..."

Такий препарат, каже Ольга, i ранiше коштував на третину бiльше, нiж становила пенсiя за iнвалiднiстю. I це - за тих зарплат, про якi вже давно забули! Але тодi були бодай якiсь гарантiї, що дитина матиме такi необхiднi їй лiки. Як i гарантiї санаторного лiкування. Сьогоднi ж молодшенького на курорт не пошлеш - не по кишенi. Не кажучи вже про лiки. Ольга заробляє сто вiсiмдесят п'ять гривень, пенсiя на дитину - шiстдесят три з копiйками. Отже, на всю родину, та ще й, так би мовити, "брудними" - заледве 250. Чоловiк - тракторист - зараз у вiдпустцi - польовi роботи завмерли до наступного сезону. Зима поселилася не лише у селi Мар'янiвцi, а й у душi в матерi.

Ольга Мироненко, мати: "В основному я так... В основному - хлiб. Беру по 200 грамів цукерок - бiльше не дозволяє. Буває рiдко коли якійсь фрукт вiзьму..."

Попри всю свою ощадливiсть Ольга насилу зводить кiнцi з кiнцями. Це - село. А на селi виживає той, у кого є все, щоб забезпечити себе i родину за допомогою натурального господарства. А кому є що продати - вже заслуговує на титул заможного селянина. Та все це - не про неї. Без корови дитину як слiд не нагодуєш. Себто, так, як того вимагають  медичнi канони. А вiд них не можна вiдступати нi на крок. Адже   на перебiг хвороби впливає навiть такий, здавалося б, дрiб'язок, як щоденне вживання морепродуктiв. Якщо їх нема - хворий може назавжди забути про одужання. Ольга ж купує рибу тiльки тодi, коли є можливiсть. Але такої можливостi вже давно не було. Отак вони й лiкуються. I лише одна людина тут, у Мар'янiвцi, намагається хоч якось допомогти, пiдтримати. I це зовсiм не фахiвець у медичнiй галузi, а вчителька - але вона вiрить, що може статися диво, i хвороба вiдступить.

Ольга Мироненко, мати: "Менi говорила вчителька, що в нього пам'ять є. А в пологовому будинку казали, що вони їсти не просять, не ходять. Менi здається, що мене там лякали - я не знаю, що вони хотiли цим сказати. Що вони не сидять, не говорять. Ви самi бачили, що вiн погано говорить, але вiн уже виговорюється й у нього пам'ять є - вiн пам'ятає, що вiн учора зробив, де вiн рiч яку поклав позавчора. Вiн пам'ятає сьогоднi. Говорять, що для таких дiтей - це рiдкiсть якась".

Отож, може, не все так безнадiйно? Але, знову ж таки, потрiбнi грошi. Бо нема грошей - нема лiкiв. Так чи iнак, а ця засада дiє в усiх медичних установах. Медикiв зрозумiти можна. Людина, що навчалася шiсть рокiв у медiнститутi, i санiтарка, яка щодня миє лiкарнянi пiдлоги, заробляють однаково. От i викручуються, хто як може. Однаково - спiвчуття на всiх не вистачить. Тож багатьом лiкарям просто байдуже до "безгрошевих" пацiєнтiв. А матерi вiдмовляються вiд своїх хворих дiтей, i їх, безнадiйних для нашої медицини, всиновлюють i лiкують iноземцi. Лiкують успiшно. Можна порадiти за Ольгу Мироненко. Вона не здалася, не вiдмовилась вiд рiдної дитини. Хоча за вiсiм з лишком рокiв встигла зневiритися в людях.

Ольга Мироненко, мати: "Було таке, що в мене дiти хлiб просили. Не цукерки, а саме хлiб. Тiльки це нiхто не розумiє. Ми не п'яницi. У селi усi знають, що я не п'ю. Роблю усе. Але, що таке - кiнцi з кiнцями звести не можна. Який вихiд? Отруїтися з дiтьми разом".

Старший син вже одружений. Живе з сiм'єю неподалiк. Попри вiдсутнiсть правої руки докладає зусиль, аби бути, як всi:  робить будь-яку тяжку роботу, працює в колективному господарствi. Торiк навiть придбав поросят. Точнiше, не придбав, а дiстав замiсть грошей - так би мовити, натурою, бо грошей там не платять. Його мати, Ольга, думає продати їх i виручити якусь копiйчину. Хоча на багато грошей i не розраховує. Як i на те, що її доля змiниться на краще. Одне їй не дає спокою: хто винен? А вiдповiдь пiдказує саме життя.

Ольга Мироненко, мати: "Напевно, держава. От так, довели до такого, що люди стали, не знаю, менi здається, що бiльше половини таких як ми живуть у нестатках. Ранiш-те, звичайно, я так не жила. А зараз... Зараз - нiчого".

Будиночок, в якому мешкає родина Мироненкiв, справжньою домiвкою, за великим рахунком, i не назвеш. До недавнього весiлля старшого сина i переїзду єдиної дорослої дочки в райцентр тут, на 12 квадратних метрах, жили - а радше тулилися - вiсiм осiб. По троє на двох диванах, i двоє - на пiдлозi. Хтозна, як вони всi i вмiщалися в цих задушливих, пропахлих трухлизною стiнах. Але факт залишається фактом. Дах цiєї "споруди" не падає тiльки завдяки шафi для одягу та металевiй трубi - якi пiдпирають його з обох бокiв. А не дай Боже дощ - стiни беруться цвiллю, а пiдлога стає мокрою.

У таких умовах тут i дотепер живуть люди. I не лише живуть, а й дiтей ростять. Молодшого, що з хворобою Дауна /до речi, вiн вже другокласник/, та його 12-рiчного брата. Виїхати б їм звiдси. Але де гарантiя, що на новому мiсцi знайдеться добра душа, ладна допомогти хворому? Тож i не хоче Ольга знiматися з мiсця.

Ольга Мироненко, мати: "Нi. Не хочу через те, що в мене вчителька учить хлопчика мого. А менi, щоб його зiрвати... Десь, кудись... Не хочу. Менi пропонували здати його куди... Ну як це - здати? Своє дитя. Це ж розумом можна рушити - здати дитину кудись. I не хочу виїжджати через те... Знаєте, на одному мiсцi, говорять, камiнь обростає. Не хочу їхати".

Отже, треба облаштовуватися тут. Але як це зробити, коли навiть переоформити будинок на своє iм'я - i те проблема. А треба всього-навсього, щоб власник поїхав у район та пiдписав лише одну довiдку. Але в нього - завжди брак часу: то посiвна, то жнива, то збиральна кампанiя. Отак i триває вже вiсiм рокiв - рiвно стiльки, скiльки недавно виповнилось її хворому синовi.

Ольга Мироненко, мати: "Уставай, закочуй рукава. Вже усе можна було давно зробити. А що ж ви не даєте менi документа дотепер на цей будинок? Усi обiцяють".

Їй кажуть - давай, працюй, ладь новий будинок, ремонтуй старий... Вона працює. Але що вона може сама? Допомоги, яку мiсцевий депутат пообiцяв їй ще п'ять рокiв тому - чекає й досi.

Ольга Мироненко, мати: "Пообiцяли: так, зроблять. Вийшли ми з кабiнету i, напевно, за нами вийшла i ця обiцянка. Це, я ж говорю, пройшло роки чотири чи п'ять".

Дотепер подвiр'я i всi будiвлi, в яких живе i тримає свiй нехитрий скарб родина Мироненкiв, належить господарству. Позичати грошi в сусiдiв, щоб усе привести до ладу, навряд чи є сенс: сьогоднi вiдремонтують, а назавтра їх звiдси виселять. Не наш це будинок - кажуть. А тим часом для офiцiйного оформлення житла i будiвель треба зовсiм небагато.

Євген Мироненко, батько: "Бажання директора вiддати документи. I усе. Щоб я знав, що це - моє. Якщо я все це зроблю, щоб я знав, що мене не виженуть з цього мiсця".

Дах поки не протiкає, бо вони його лагодять пiсля кожного дощу. Лагодять, чим можуть. А от на капiтальний ремонт грошей немає. Ольга щодня випрошує будматерiали, навiть вiдходи вiд них, у людей заможних - вiдповiдальних за мiсцеве господарство. Купити нема за що - от i просить. I щоразу - зi скандалом. Їй завжди доводиться нагадувати, що цей будинок - не її власнiсть.

Ольга Мироненко, мати: "Буває, з горем навпiл вибиваю, якийсь обрiзочок, якусь досточку. Щось таке. А iншого разу з чого придумали - те i лiпимо, що знайшли - те i притулимо. Аби пересидiти... Оце таке..."

Найцiкавiше те, що попри все їй сняться гарнi сни. Мабуть, неспроста. От тiльки є в них якась дивина.

Ольга Мироненко, мати родини: "Начебто б йду до свого будинку, але не бачу його. Тiльки дорогу - i усе. Бiльше нiчого".

У селi ти в усiх на виду. I тут, у Мар'янiвцi, про цю родину нiхто не скаже лихого слова. Ольга завжди готова допомагати людям. I старших дiтей так виховувала, i молодших цього навчає. Найперше - повага до старостi. Жiнка переконана: якщо її дiти опанують цю мудрiсть, то пiд кiнець життя вона не залишиться на самотi.

Ольга Мироненко, мати родини: "Син у мене взагалi. Старший. Добрий. У нього рука ампутована. Але вiн намагається зробити усе, що робить людина з двома руками. Дочка... Може, молода, дурна, не розумiє, що можна робити в життi. Самий маленький - вiн дуже добрий, ласкавий. Ледве мене хто скривдить - вiдразу починає заступатися".

Її учили жити по справедливостi - i домагатися цiєї справедливостi. Але тепер, здається, Ольга в неї не вiрить.

Ольга Мироненко, мати: "Якщо я знаю, що так повинно бути, i хочу довести, що це - правда, то вже я - погана людина".

Для керiвникiв - так, справдi погана. Бо розумiє: її чоловiковi однаково доведеться пiти з роботи - подалi вiд тих, хто хазяйнує, чи то панує, на землях села Мар'янiвки. Та й у їхньому бiльш нiж скромному будиночку.

Євгенiй Мироненко, батько: "Куди хочеш, туди i йди. I так, i так прийдеться iти".

Керiвникам господарства навряд чи спаде на думку забрати в родини Мироненкiв цю халупу. Вона їх просто не цiкавить. Як не цiкавлять i долi окремих людей - дитини з дiагнозом "даун", його матерi та й усiєї родини. А, може, ще й iнших - тих, хто не потрапив у подiбний вир подiй. Подiй, що народжуються, як правило, зненацька... Кажуть, недавно лiкарi розшифрували таємницю ДНК 21-ї хромосоми людини - тiєї самої, що вiдповiдає за хворобу Дауна. Але чи зможуть вони знайти ту клiтину, яка вiдповiдає за людську байдужiсть?