Кількадесят переселенців пенсійного віку мешкають разом зі студентами у гуртожитку [ Редагувати ]

Золоте весілля у чужому будинку. Серед вимушених переселенців сотні літніх людей, які залишили все нажите і були змушені шукати спокійнішого прихистку. У Чернівцях кількадесят пенсіонерів оселилися у гуртожитку і мешкають поруч зі студентами. Наша знімальна група поспілкувалася з ними.

Крокує вулицями міста великий другий Сталінград. В нього Антихриста обличчя. Жага вбивати до кінця.

Педагог за фахом, а тепер - пенсіонерка і вимушена переселенка Наталія біль від побаченого у рідному Харкові виливає у віршах.

Наталія, переселенка з Харкова:

Було так моторошно і страшно. І навіть біля магазину чи аптеки черги людей розстрілювали. Я лежала носом у грязюці. Разом з усім натовпом, який там стояв. Я лежала у ванній, ховалась у ванній. Лежала, обклавшись подушками. І молила Бога, щоб дожити до наступного ранку.

З Харкова жінка вибиралась, застрибуючи у таксі на ходу. Тепер живе у Чернівцях і плете маскувальні сітки для військових. Підтримує ЗСУ і колишня працівниця швидкої допомоги пані Раїса, яка зустріла свій ювілей під звуки вибухів.

Саме на День народження мій пішли оці фашисти на нас. - Коли вам було 80 років? - Так…

А пан Микола із дружиною пані Лідією золоте весілля, 50 років подружнього життя, відзначали за тисячу кілометрів від домівки. Тепер подружжя ніби починає усе спочатку.

Точно, як молодята, точно.

Вони разом із дітьми та онуками кілька місяців просиділи у підвалі. Тепер до будинку, на який із юності збирали по копієчці, важко працюючи на заводі - не повернутись. Його понищили російські окупанти.

Микола, переселенець з Харкова:

У нас один бік даху побитий, вікон немає. Де побитий дах, шиферу немає, стеля впала. В нас змісту немає їхати, вікон немає…

Та головне - каже подружжя, що разом!

Я місяць не витримаю без тебе. Я навіть мікрохвильову не вмію розігріти. - 50 років прожили, ще 50 будемо жить. Хай буде перемога, звісно. Тільки перемога.