Вижили в окупації: як переселенці з Маріуполя відроджують традиції [ Редагувати ]

У селі Войнівка, на Кіровоградщині, нова домівка подружжя вимушених переселенців із Маріуполя. Познайомилися вони й побралися вже після виїзду з рідного міста.

Доля звела Віктора і Вікторію на одному із заходів у Запоріжжі. Цікаво, що у Маріуполі вони жили на одній вулиці, але тоді не зустрілися. Після цієї доленосної зустрічі пара разом, уже має сина, а нині вирішили навчати місцевих дітей українських традицій.

Вікторія Божко, переселенка з Маріуполя:

Плетемо віночок із різнотрав’я, яке на нашій землі, на наших полях, позбирали - полин, чебрець, деревій, який має багато цілющих властивостей і багатий своєю історією.

Вікторія навчає сільських дітей Войнівки плетіння віночків. Разом із чоловіком Віктором вирішили поширювати українські традиції після пережитого в Маріуполі жахіття через російське вторгнення.

Вікторія Божко, переселенка з Маріуполя:

Це трапилось після виїзду, коли я зрозуміла, що навіть до себе в рідне селище не зможу потрапити, до мами. А в нас у селі, звісно, є свої традиції, свої звичаї, і я не можу показати дітям, своїм дітям, які були традиції й звичаї в Запорізькій області.

Вікторія родом із Запоріжжя. Навчалась у Маріуполі, там вийшла заміж та народила двох дітей. Її перший чоловік помер під час епідемії ковіду. Жінка згадує, як у 22-му довелося разом із доньками тікати від окупантів.

Вікторія Божко, переселенка з Маріуполя:

28 лютого ми пішки з дітьми й кішкою, із чемоданом вийшли на Запорізьку трасу. Там стояв останній український блокпост, але в місто вже не пускали, не випускали - уже йшли бої. Ми йшли по трасі, а потім нас за містом зустріли мої батьки. До травня ми були у моїх батьків, але знов таки в окупації. Ми приїхали, коли окупації ще не було, а другого березня їх село теж окупували. Ми пережили знайомство з кадирівцями, вони приходили додому, бо дізналися, що я з Маріуполя.

Віктор народився та все життя прожив у Маріуполі. Після вторгнення росії до останнього сподівався, що місто залишиться під українським прапором. Разом із батьками зміг виїхати тільки наприкінці березня за підтримки бійців "Азову".

Віктор Сіняткін, переселенець із Маріуполя:

Я можу багато розповідати про "азовців" і їхні подвиги, але скажу коротко: "азовці" - справжні герої, якими пишаюсь. Вони через годину приїхали, і кожному привезли паливо. Казали: "Рятуйте своє життя". Якби не те паливо, я б не знаю, де зараз був.

Доля звела Вікторію та Віктора вже у Запоріжжі, познайомились на заході для вимушених переселенців із Маріуполя.

Віктор Сіняткін, переселенець із Маріуполя:

Я запропонував її з доньками підвезти додому, підвіз і поїхав до себе, і ми потім в телеграмі до п'ятої ранку як молодята просто переписувались, була ще інша причина, чому переписувались: були вибухи, були прильоти, і ми один за одного трошки хвилювались, і на ранок Вікторія запросила мене на борщ, який вона готувала цієї ночі.

Вікторія Божко, переселенка з Маріуполя:

Потім у процесі розмови з’ясувалося, що ми жили на одному бульварі, що він їздив в "Епіцентр№ щотижня, і я там була консультантом. Біля нього був дитячий садок, я возила туди дітей. Доля звела нас уже у Запоріжжі, поспілкувались і зачепилися - так і сталося.

Згодом пара переїхала на Кіровоградщину, тут їм допомогли придбати будинок. Разом виховують доньок та вже мають спільного сина. Для місцевих дітлахів вирішили створити простір, де навчають українських звичаїв та традицій та проводять майстер-класи. Ініціативу підтримала громада та благодійники.

Олександр Зінов'єв, консультант по роботі зі спільнотами у громадській організації:

Місцеве населення потребує дитячого простору, де могли б збиратися як внутрішньо переміщені, так і місцеві, обговорювати, отримувати знання та проводити дозвілля.

Родина бачить своє майбутнє саме цьому затишному селі й планують розвивати громадський простір тут і надалі.