Життя немов у пеклі: історія сімʼї з Гостомеля, яка вирішила не евакуюватися у перші дні вторгнення [ Редагувати ]

Розстріли цивільних та катування. Знищення житла та мародерство. Правоохоронці та правозахисники чи не щодня фіксують воєнні злочини російської орди. За даними Ради суддів України, до українських судів надійшло вже понад 4 тисячі справ щодо воєнних злочинів. Наша наступна історія про сім’ю Остапенко з Гостомеля. Вони вирішили не евакуюватися у перші дні повномасштабного вторгнення. Залишилися вдома. А далі – розпочалося справжнє пекло. Деталі – в нашому наступному сюжеті. 

На твоїй вулиці буде стояти танк. А від суцільних перестрілок та вибухів неможливо буде заснути. У таке на початку повномасштабного вторгнення Ольга не могла повірити. 24 лютого, наче нічого не сталося, поїхала на роботу до Києва.

Ольга Остапенко - жителька Гостомеля:

Тиша, збираюсь на роботу, і я вийшла як завжди з двору, пішла до зупинки, тиша. Багато людей просто йшли пішки, все стояло на дорозі, машини просто стояли, вони не могли їхати. Такий затор був страшний, і ми пішли - мама дзвонить, каже: "Доця, в нас тут літають гелікоптери, якісь винищувачі, літаки". А вона стояла в черзі в магазин, щоб купити хоч якісь…

За кілька днів вдома не було води, світла, тепла. Ворожі атаки ставали тільки частішими, та навіть тоді Ольга не думала про евакуацію. Під час обстрілів – разом із сином – ховалася у підвалі сусіднього будинку. Та й там було небезпечно – одного дня до укриття увірвалися російські загарбники.

Ольга Остапенко - жителька Гостомеля:

Я сиділа, підійшов і почав питати, чому тут сидите? А я кажу: "Ми переховувались від літака". Почала брати речі, він каже: "Ні, дитина хай тут залишиться".

Ольгу допитували на вулиці. Біля ворожого танку. Його дуло було направлене просто в бік будинку нашої героїні. Тим часом син чекав на матір у підвалі.

Семен Остапенко - син Ольги:

Я навіть заснув там. Коли я їх побачив, ну єдине мені хотілось усіх порвати. Я ні про що не думав, тільки про те - так плювати на все, якби тільки не розстріляли.

Пощастило – спочатку подумала Ольга. Їй із дитиною відпустили. Але окупанти пішли слідом за жінкою. Додому, де ховалися батьки Ольги. 

Валентина Остапенко - жителька Гостомеля:

Ми заховалися, вирішили заховатися в підвал, закрили повністю двері, але ми були не впевнені, що вони їх не відкриють. В надії, що вони до нас не прийдуть, але надія згасла. Ми зрозуміли, що вони почали заходити до нас, залазити в дім через спальню нашої доньки. Там відкрили автоматом, прикладом вони вікно не розбили, але пластик вони розбили і стали залізати.

До сім'ї Остапенко росіяни заходили багато разів - перевіряли телефони, нишпорили будинком. Що саме шукали – хтозна. 

Власна оселя немов перетворилася на в’язницю – ворожа техніка від будинку майже не відходила. 

Валентина Остапенко - жителька Гостомеля:

Один бронетранспортер, інший, а інший, коли ми вікно виглядали, він просто дулом дивився на наш дім, кожен день зранку до вечора він дивився наш дім і ми розуміли, що на горі на п'ятому поверсі нашого будинку, який знаходиться навпроти нас, там постійно був снайпер.

Одного дня Валентина побачила у вікно, як росіяни вивели чоловіка з сусіднього будинку. Повели на розстріл. То була остання крапля. Залишатися вдома вже більше не було сил. Треба було рятуватися. 

Валентина Остапенко - жителька Гостомеля:

Коли буде евакуація на Київ, а вони що, на Мінськ? Будь ласка, на Київ нема і не буде. Розумієте, ми у вакуумі? Ми нічого не знали ж ми, світло, ну нічого, ні зв'язку нема. На центральну нашу вулицю ми не могли виходити, тому що було небезпечно.

Вирватися з пекла родині Остапенко допомогли волонтери. Певний час Ольга з родиною жила у Польщі. Коли росіяни втекли з Київщини, сім’я знову повернулася додому. Про те, що рік тому окупанти в Гостомелі чинили звірства, зараз нагадують численні зруйновані будинки. Та жахливі спогади про вбивства сусідів, життя у темному підвалі та ворожу техніку у вікні.