Поховав батьків через рашистів: історія біженця з міста Рубіжне [ Редагувати ]

Від початку війни мільйони українців вимушено стали біженцями. Комусь вдалося швидко повернутися додому. Та чимало - живуть в евакуації місяцями.

Герой нашого наступного сюжету - покинув рідне місто Рубіжне на Луганщині рік тому… І весь цей час мешкає на Прикарпатті. Під одним дахом з іншими переселенцями в шелтерах. Які випробування змушені долати люди, яких війна закинула далеко від дому? - розкажуть мої колеги. 

З Олегом ми познайомилися торік у квітні. Його, посіченого осколками, привезли евакуаційним потягом з Луганщини. Тепер чоловіка складно впізнати.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Залишилися і по цей час ці шрами, але вони вже більш-менш загоїлися. І життя триває...

Олег із Рубіжного. Це місто окупанти спотворили, як і рідний район чоловіка.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Розтрощений вщент. Там тільки згарище, цегла, бетон і все.

Тоді, на початку березня Олег втратив батька. Ховав його під обстрілами. А матір злягла із паралічем. До всіх нещасть - рашисти ще й влучили снарядом в оселю.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Нас витягли з мамою через вікно - поранених. Я не памятаю нічого, бо я був у шоковому стані, а у мами була черепно-мозкова травма.

Коли чоловік з матір'ю їхали на Прикарпаття, думали на кілька тижнів. Та минуло понад рік, і майже шість місяців довелося жити в лікарні.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Документів не було. В мене всі згоріли повністю. Важко, важко, лікарня - це не є дім.

Зараз Олег уже з паспортом, а ось його мама, пані Любов, так і не встигла отримати документи.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Ми хотіли повернутися додому. І мріяли, що це буде скоро, швидко, але так трапилось, що маму я поховав на Франківській землі. І тепер ця земля є моєю землею.

На цвинтарі вже виріс цілий ряд могил переселенців.

Олег не любить слово "переселенець". Називає себе біженцем.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Ми сюди не переселялися з доброї волі з нашими торбами. Не купували тут хатинку. Ми бігли від війни, бігли від горя і жахіття.

Олега спершу оселили у колишньому дитсадку, там облаштували шелтер на 13 пожильців. Згодом чоловік переїхав в інший.

Олег любить куховарити. За освітою він фахівець із харчових технологій. Вдома заробляв на життя тим, що пік торти на замовлення. А тепер влаштувався майстром виробничого навчання в Рубіжанському професійному ліцеї. Заклад теж в евакуації на Житомирщині.

Побутовим складнощам Олег якось дає раду, але психологічно - дуже важко.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Все залишилось там, і все розлетілося вщент. Я спілкуюся із психологом, бо війна не проходить так безслідно. Тим більше війна для людей, не які десь там в телевізорі спостерігали, а війна, яка відбулася на моїх очах, яка розтрощила все моє життя.

І Олег його намагається наново побудувати на Прикарпатті. Але це нелегко, коли поруч - ні рідних, ні друзів.

Я можу назвати дві-три людини, які якось хоча б цікавляться моєю долею.

Щастя, що є пані Люба. Жінка працює в лікарні, де Олег прожив пів року. Після смерті матері вона його підтримувала.

Любов, молодша медпрацівниця у Лисецькій райлікарні:

Зараз ми - друзі, він до мене дзвонить, я до нього, на каву покличе. Я його люблю і поважаю, як своїх синів.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Інколи пані Люба мене запрошує в гості до одного сина, до другого - просто спілкуємось. І в мене є відчуття, що в мене є не якась лікарня, шелтер, які без всякого обличчя, а в мене є дім, де я можу прийти й відчути тепло.

Ще Олег дозволяє собі мріяти - про свій дім, про власну кухню, на якій знову пектиме торти, як колись.

Олег Свілогузов, переселенець із Рубіжного:

Звісно, я зараз дуже мрію і дуже хочу, аби в мене було хай дуже скромне, хай без всякого фанатизму, але моє житло.