Воєнкор Ірина Баглай: Хіба ті, хто на передовій, мають ще приходити і наводити порядок в тилу? [ Редагувати ]
Одна з ведучих “Єдиних новин”, а також авторської програми “Ціль 4.5.0” Ірина Баглай в ексклюзивному інтерв’ю “Інформатору Україна” розповіла, як ставиться до чоловіків, котрі не воюють, та чого, на її думку, не вистачає новому закону про мобілізацію. А також про буденні дні воєнкорів та небезпеку, котра на передовій присутня постійно. Ірина Баглай знімає історії з фронту з 2014 року – вона працювала воєнною журналісткою в зоні АТО на Луганщині.
На війні кожен день як маленьке життя
- Ірино, хто визначає гостей вашого проєкту “Ціль 4.5.0” – Міноборони чи ви самі?
- Мій проєкт є авторським. Я працюю на телеканалі “Інтер” і до Міноборони стосунку не маю. І вже два роки героями мого проєкту стають люди, більшість з яких я знаю вже 10 років, знаю їх особисто. Ми познайомились на фронті, і я на власні очі бачила, як вони воюють. Тож список моїх героїв це, можна сказати, – “список з моєї фронтової телефонної книжки”. З Генштабом і МО ми лише узгоджуємо дозволи на запис інтерв’ю, як того вимагає процедура щодо певних військових.
- Історія якого бійця вас більш за всі інші вразила та чому?
- Кожен мій герой – це окрема історія, це окремий світ, в якому не лише він, а і люди, які його люблять – родина, люди, життя яких залежить від його або її рішень, дій. Тому виділити окрему історію неможливо. І кожен – унікальний: хтось виявляє небачену хоробрість, хтось – кмітливість, що дозволяло перемогти ворога навіть за, здавалось би, абсолютно провальних умов, хтось – витривалість, яка суперечить можливостям людського організму, а хтось - милосердя і доброту, що рятували життя. Від кожного свого героя я отримую частку цієї унікальності та дуже ціную це.
10 років… На війні кожен день як маленьке життя. Бо все відбувається дуже інтенсивно. Усвідомлюючи, що смерть поряд і все може будь-якої миті завершитись, на фронті немає часу для лицемірства – автоматично люди відкриваються такими, як є. І щиро проживають життя. А ще, часто неочікувано для самих себе, дізнаються, на що вони здатні, переборюючи страх. І я вдячна гостям проєкту “Ціль – 4.5.0” за відвертість: навіть, якщо ми бачимося вперше в студії, в ході розмови ми забуваємо, що це інтерв’ю. І воно переростає у розмову двох людей, які розуміють, про що вони говорять, принаймні готові та хочуть зрозуміти і почути один одного. Я, гадаю, це дуже важливо, особливо в наші часи.
Не вистачає окремого пункту про демобілізацію
- Такий проєкт мав би сприяти мобілізації, але у суспільстві залишається багато ухилянтів…
- “Багато ухилянтів” – досить узагальнено звучить. Чи є точні дані, скільки? Тому що я противниця таких узагальнень. Мені здається, це знецінює тих, хто вже пішов і тих, хто зараз йде у військо. А їх, я думаю, багато і більше ніж тих, хто ухиляється від служби.
Мій проєкт значно ширший у своїй меті. Його герої – люди, які прожили ситуації на межі, пройшли надлюдські випробування і мова не лише про фізичне. А, напевно, найважче це емоційні потрясіння, душевні поранення. І я хотіла, щоб люди почули саме їх. Бо, на мою думку, саме ті, хто має досвід, можуть говорити про те, як це можна пережити. Для когось вони можуть стати зразком, орієнтиром: і тоді слова цієї людини або врятують від зневіри у важкий час, або надихнуть. І я знову повторюсь, що цей проєкт є авторським.
Зі слів учасників подій, свідків, наша команда одночасно і документує історію війни. Бо краще дізнатися з перших вуст, ніж з чуток. І правдивість – як доводить історія, то запобіжник і найкраща зброя проти ворога, і в майбутньому вона вбереже від пропагандистських маніпуляцій. На цій війні, коли я працювала на передовій, для мене було ключовим – казати правду. Бо довіру можна втратити і вже наступного разу твоєму сюжетові, твоїм словам не повірить глядач. До того ж, на мою думку, правдивість розвиває у людей критичне мислення. А воно є протидією “гебельсівщині”, яку постійно використовують росіяни.
- Як ви самі ставитеся до оновленого закону про мобілізацію?
- Ставлюся до нього, як до закону. Єдине, що йому не вистачає, на мою думку, це окремого пункту – про демобілізацію. З визначеними строками і механізмами реалізації. Або ж це має бути окремий закон. Так буде дотримана справедливість.
- Зараз з’явився такий вислів – краще бути дружиною ухилянта ніж вдовою героя. Яке у вас ставлення до чоловіків призивного віку, котрі знаходяться в тилу?
- Я, на щастя, ніколи не чула такого вислову. І, сподіваюсь, воно не дуже поширене серед людей. Чоловіків, які у тилу, я не оцінюю по тому, де вони зараз. По-перше, я не суддя. По-друге, аби робити висновки і давати оцінки – треба для початку дізнатися обставини людини. І врешті, чоловіки у тилу – це ті, хто можуть вдома збирати дрони, допомагати армії, закуповуючи озброєння, лікувати та рятувати людей, возити нас на потягах, ремонтувати дороги і електромережі, будувати. І сьогодні вони можуть бути у тилу, а завтра – в окопі або йти на штурм.
Для чого узагальнювати і на всіх вішати ярлики? Від цього, як на мене, віє радянщиною – коли всіх під одну гребінку. Для мене головне: як людина – чоловік чи жінка – ставляться до війська, що вони думають про війну і що відчувають до України.
Про ризик та про погане я намагалась не думати
- Ви знімаєте воєнні репортажі з 2014 року. Навіщо так ризикували?
- А хіба це не робота журналіста – показувати життя в усіх проявах? І тим більше війну? Хоча, зрозуміло, що всі не можуть бути воєнкорами і не мають бути. Особисто я спочатку поїхала в окупований Луганськ і область – тому що для себе хотіла зрозуміти, що відбувається в моїй країні. Потім на фронт. Це просто був мій вибір. Про ризик та про погане я намагалась не думати, дотримувалась порад військових, слухалась команд, якщо була загроза – йшли в укриття.
В чомусь, маючи вже інформацію від військових, – прораховувала ризики, продумувала дії свої та команди: оператора, водія. Я більше хвилювалась за їхні життя, бо тягар провини дуже важкий. Це страшно навіть припускати, що через тебе може загинути інша людина. Свого часу через це я відмовилась їхати в Донецький аеропорт в період боїв там, хоча така можливість була.
- Яка у вас була найекстремальніша ситуація на війні?
- На війні нема не екстремальних ситуацій. З 2014 року не було безпечних місць у зоні АТО, ООС, а з 2022 року їх немає ніде в Україні. Чи є різниця у екстремальності чи у рівні небезпеки, коли тебе можуть вбити ракетою в місті або ж пострілом снайпера на передовій? До речі, що до пострілу снайпера: ти навіть не почуєш цей постріл. Коли ти перебуваєш на передовій і довкола тиша, то в той же момент на тебе може полювати стрілець, і він тебе бачить, а ти його – ні. Або ж можна йти і підірватися на міні чи зачепити розтяжку.
У нашої знімальної групи було дуже багато таких ситуацій, коли перед машиною падали міни, коли буквально перед нами “Гради” влучали в дорогу, по якій ми їхали, коли ми помилково ледь не заїхали до бойовиків. Або ж коли ми й не здогадувалися, що нам щось загрожує, і тільки через деякий час дізнавалися про небезпеку, яку нам дивом вдалося уникнути. Неможливо порівняти, де і коли було більш небезпечно, та і для чого це робити? Мені пощастило: я жива. Мені вдавалось робити свою роботу: знімати репортажі на фронті. І повертатися до дому. Це головне.
Порядок в тилу наведуть ті, хто там знаходиться
- Ви багато спілкуєтеся з військовими. У них є бажання дійсно прийти сюди та навести порядок у столиці?
- Я навіть не питаю таке військових. Бо хіба ті, хто цілодобово, а більшість з тих, кого я знаю – так протягом 10 років, зі зброєю боронять Україну на передовій, втрачають роки, не бачать своїх рідних, своїх дітей – мають ще приходити і наводити порядок? Якщо потрібен порядок у тилу – то можливо його все ж наведуть ті, хто знаходяться в тилу?
- Наскільки дійсно загрозлива ситуація з ПТСР, це дійсно може призвести до глобальних сутичок військових і тих, хто в тилу?
- Я – журналіст, ведуча. Я – не психіатр. Щодо ПТСР, на мою думку, люди мають бути дуже оборежними в своїх висловлюваннях. Навіть фахівці дуже обережні в цьому питанні, тому що такий діагноз людині не може поставити лише один психіатр, його сталять тільки колегіально. Тому і прогнози можуть давати тільки експерти цієї галузі.
А цивільним, на мою думку, треба бути дуже обережними щодо таких висловлювань у бік військових. Пропоную поставити себе на місце військового, якому скажуть подібне. Або ж розмови про те, що ПТСР буде у всіх. А як би ви відреагували? Що б відчули?
